Японська загальнонаціональна газета «Йоміурі Сімбун» опублікувала інтерв’ю з першим віцепрезидентом Національної академії наук України академіком Володимиром Горбуліним. Пропонуємо вашій увазі україномовну версію цієї розмови.
– Який був стан ядерної зброї в Україні одразу після розпаду СРСР?
– Після розпаду СРСР Україна стала країною з третім ядерним потенціалом у світі. На її території була розташована 43-а армія ракетних військ стратегічного призначення (РВСП). До її складу входили 130 рідинних ракет РС-18, кожна з яких здатна нести шість бойових блоків із тринітротолуоловим еквівалентом 0,5-0,7 мегатонн (розробник – Центральне конструкторське бюро машинобудування, Москва) і 46 твердопаливних ракет РС-22, кожна з яких здатна нести десять бойових блоків з еквівалентом 0,3-0,5 мегатонн (розробник – Конструкторське бюро «Південне», Дніпропетровськ (тепер це місто називається Дніпром)).
В Україні було розміщено дивізію воєнних літаків – носіїв стратегічного озброєння. До її складу входили 25 стратегічних бомбардувальників ТУ-95М і 19 бомбардувальників ТУ-160. На ТУ-160 було 12 крилатих ракет, на ТУ-95М – 6 крилатих ракет. Їхній еквівалент – 0,2 мегатонни.
Отож, на носіях ядерної зброї в Україні було встановлено 1944 стратегічні ядерні боєприпаси.
Наші ракетні позиції були в декількох містах – це Хмельницька та Миколаївська області. Центр ракетної армії був у Вінниці. Хочу звернути Вашу увагу на один випадок. У липні цього року, під час російсько-української війни, росіяни завдали Вінниці потужного ракетного удару. Вони обстріляли Будинок офіцерів і торговий центр «Ювілейний». Мабуть, вони гадали: якщо штаб 43-ї армії свого часу перебував у Будинку офіцерів, то й сьогодні в ньому багато військових. Але нині це цивільний об'єкт, який армія не використовує багато років. Тобто удар був завданий по цивільному населенню.
– Якими були причини рішення про відмову від ядерної зброї і яке значення мала ця відмова на той час? Чи думаєте Ви, озираючись назад, що Будапештський меморандум був успішним?
– Змушений констатувати: Будапештський меморандум не захистив нас від агресії одного із підписантів, а саме – від Російської Федерації.
Але це дало змогу Україні стати членом світового та Європейського космічних товариств і отримати повагу та визнання як передової космічної держави. Це по-перше.
А по-друге, ми хотіли і хочемо бути частиною цивілізованого світу і для нас було вкрай важливим прийняття України до цієї спільноти. Ми хотіли бути частиною МАГАТЕ і стали нею. Зверніть увагу, в Україні ніколи не було проблем з МАГАТЕ. Але вони з'явилися зараз, коли росіяни спочатку окупували північ країни і зайшли на Чорнобильську АЕС, а тепер ще й окупували частину півдня країни і найбільшу в Європі Запорізьку АЕС.
До речі, вони тримають бойову техніку і деколи стріляють, що може призвести до страшної катастрофи. Саме тому на ЗАЕС виїжджала Комісія МАГАТЕ на чолі з її очільником паном Гроссі.
– Як Ви оцінюєте військові реформи України після відмови від ядерної зброї? Що працювало добре, а що ні?
– Мирні перспективи розвитку України як держави були закладені не тільки в Будапештському меморандумі, який, так би мовити, підвів риску під багатьма іншими документами – такими, як «Декларація про державний суверенітет» (1990 р.), заява Верховної Ради України «Про без’ядерний статус України» (1991 р.), «Лісабонський протокол» (1992 р.), тристороння Угода між Україною, США та Російською Федерацією (1994 р.). Це призвело, на мій погляд, до недостатньої уваги до розбудови власних Збройних Сил і особливо до збереження та розвитку оборонної промисловості.
Як приклад можу навести досвід ПАР, яка відмовилася від ядерного статусу практично одночасно з Україною, але стала активно переозброюватися, використовуючи новітні оборонні технології, а ми цього не зробили і усвідомили свої помилки після 24 лютого цього року.
– Тоді чи Ви думаєте, що Росія обрала меседж про ядерну зброю для пропаганди для свого внутрішнього глядача – росіян, аби пояснити їм, що від України йде загроза?
– Абсолютно так. Усі країни-підписанти Будапештського меморандуму не бачили в Україні ознак створення ядерної зброї, а Росія побачила.
Дивно, чи не так?
За якийсь час я супроводжував Президента Леоніда Кучму на зустріч із Президентом Франції Франсуа Міттераном. Зайшла мова й про Меморандум. Він [Міттеран] уважно слухав і несподівано сказав: «…вас все одно обдурять». Ці слова в моїй пам'яті досі…
– Як Ви думаєте, про кого він це сказав? Про всіх чи про Росію?
– Поміркуймо разом. Погляньмо в сьогодення. Навіщо Великій Британії на нас нападати? Навіщо Франції на нас нападати? Розвідка цих країн не гірша від російської. Я вже не кажу про Сполучені Штати. Після мого візиту до Вашингтона 1996 року було створено комісію Кучма–Гор за чотирма напрямами: оборона, безпека, економіка, гуманітарна підтримка.
Як Ви думаєте, якби американці знали, що ми створюємо ядерну зброю, вони з Україною співпрацювали б? Авжеж ні.
Коли 2018 року Путін написав свою статтю про єдність слов'янських народів – Росії, України, Білорусі, я написав статтю-відповідь «Щеплення від путінської єдності народів». У ній було передбачення можливості війни…
– Чому Росія зробила меседжем своєї пропаганди те, що Україна нібито розробляє ядерну зброю і це причина на Україну напасти? Бо для людей це звучить дуже страшно.
– Бо усі, хто причетний до створення ядерної зброї на теренах Радянського Союзу, знали, що Україна після 31 травня 1996 року (тоді було вивезено останню боєголовку, а останню шахтну установку ми ліквідували 20 грудня 2001 року, позбувшись у такий спосіб своїх стратегічних ядерних озброєнь) не утримує, не виробляє і не набуває ядерної зброї.
А перші проблеми з Росією почалися 2003 року через острів Тузлу. Потім був 2006 рік, коли Україну відключили від російського газу під Новий рік. Далі, 2008 року – відкрита агресія проти Грузії, а 2014 року Росії вже знадобились українські Крим і Донбас.
Починаючи з 1994 року і досі постійно знаходилися люди, які казали та й кажуть: «…Якби ми не віддали ядерну зброю, то на Україну ніхто не напав би». Дозволю собі некоректний вислів: так говорять саме ті люди, які не мають ані найменшого уявлення про етапи створення ядерної зброї, її утримання та можливого використання.
Необхідно чітко розділити дві самостійні, але у 1994 р. міцно взаємопов'язані сфери стратегічних озброєнь – ядерні заряди і ракети-носії. Ключовий момент: в Україні ядерні заряди не проєктували, не виготовляли і не денуклеаризовували. У той же час ракети-носії (а це чотири покоління ракет з 1959 р. по 1988 р.) були розроблені в КБ «Південне» та виготовлені на «Південмашзаводі» у Дніпропетровську.
Далі, в Україні не було системи обслуговування, ремонту і перевірки стану ядерних зарядів. А головне – система бойового управління перебувала під контролем спеціального підрозділу РВСП Радянського Союзу, розташованого виключно на території Росії. Після розпаду СРСР бойові пілотні завдання, коди та фізичні канали бойового управління перейшли у розпорядження Міністерства оборони Росії.
Російська пропаганда зараз виправдовує захоплення ЗАЕС тим, що це нібито база для створення української ядерної зброї. Дарма, що таке неможливо апріорі. Річ у тім, що на атомних електростанціях зовсім інший ядерний цикл, зовсім інше виробництво. Так, Україна добуває уран, але не має і не прагне мати потужностей для проходження повного циклу створення ядерної зброї. На додачу, у нас немає місця для відповідних досліджень. Україна така густонаселена, що ми не можемо собі дозволити навіть ракетного полігону на кшталт Байконура.
– У чому ще була складність ситуації з відмовою України від ядерної зброї? Чи стикалися Ви з будь-якими конфліктами в ухваленні цього важкого рішення?
– Найважче було провести відповідні рішення через Верховну Раду України. Я простояв близько 30 годин перед різними комісіями, доводячи, чому ми не можемо утримувати ядерне озброєння в Україні.
– І все-таки чому Україна це зробила?
– Тому що Україна не могла обслуговувати свій ядерний потенціал – все просто.
І, врешті-решт, дуже пікантний момент: Президент Леонід Кравчук мав у своєму портфелі «щось таке, наче «червона кнопка»», нібито аби запустити ракети. Але це була лише декоративна кнопка, бо всі коди були в руках спеціалістів у Росії. Так само не міг скористатися нею і Президент Леонід Кучма.
Був іще один момент. На ракетах РС-22 терміни експлуатації 36 ракет закінчувалися 1999 року. А до 2002 року закінчувався термін іще десяти ракет. Але вже 1993 року на деяких бойових зарядах фіксувалося підвищення температури, а це перша ознака виходу з ладу. Їх треба було міняти, а українські фахівці самі зняти ці блоки не могли, потрібно було запрошувати російських спеціалістів, які могли приїхати, а могли й не приїхати.
Плюс іще був політичний та економічний тиск з боку США та Росії.
Підписавши Меморандум у Будапешті, ми відкрили дорогу всьому етапові переозброєння. Сьогодні можу підтвердити, що ми вивезли всі ядерні блоки з України 31 травня 1996 року.
Я дуже добре пам'ятаю цей день. Спочатку мені зателефонував посол США в Україні і сказав: «Те, що ми зробили, ще ніхто не робив у людській історії».
Тобто помилково говорити, що найважливіше було позбутися озброєння. Бо ми не просто ліквідували ядерні блоки, наявні тоді в Україні, – ми зменшили кількість ядерного озброєння у цілому світі. А це справа глобальна.
Володимир Горбулін – секретар Ради національної безпеки і оборони України (1994–1999 рр.), перший віцепрезидент Національної академії наук України.