Імперіалізм якого штибу намагається культивувати росія? Чи мають російські воєнні злочини в Україні ознаки геноциду? Чому важливо юридично засудити російську агресію проти України і які кроки для цього вже робляться? Про це й інше в інтерв’ю програмі «Культурний інстинкт» телеканалу «Суспільне Культура» розповіла провідний науковий співробітник відділу історії України другої половини ХХ століття Інституту історії України НАН України доктор історичних наук, професор Олена Стяжкіна. До вашої уваги – скорочений текстовий варіант цієї розмови.
 Доктор історичних наук, професор Олена Стяжкіна (фото: pen.org.ua) |
Вперед, у минуле
«Для нас, українців, було зрозуміло, що 300-річна війна [з росіянами] перейшла у свою гарячу фазу 2014 року, коли було анексовано Крим, а потім окуповано частину території Донецької та Луганської областей, – говорить історикиня. – Відтоді ми трохи були видимі [у світовому інформаційному просторі], але чомусь крізь призму «локального конфлікту», ніби ми з московією є одним локусом (що неправда), а війна у нас, в Україні, «громадянська». Розумію, що не можу переробити словник наших західних друзів, але страшне слово «конфлікт», яке вони, на жаль, досі використовують, постійно змушує мене здригатися. Бо насправді це війна. І 24 лютого 2022 року просто розпочався її новий етап.
Коли я писала книжку [йдеться про роман Олени Стяжкіної «Смерть лева Сесіла мала сенс», який торік вийшов друком у «Видавництві Старого Лева»], мені здавалося, що ми мали би бути дуже видимі для світу. Принаймні наші кіборги [захисники Донецького аеропорту], бо вони втілювали Україну, незламний український дух, українську потугу бути. Але – ні. Вийшло, що 2015 рік у світі втілював лев Сесіл [убивство американським туристом найвідомішого зімбабвійського лева – 13-річного Сесіла – викликало обурення в багатьох країнах]. Однак тепер очевидно, що все змінилося. Під час дискусії про імперіалізми й ідентичність [у межах цьогорічного Форуму видавців у Львові] прекрасна мексиканська письменниця й активістка Лідія Качо розповіла, що опитані нею іспанські жінки сьогодні найбільше бояться зґвалтування (цей страх завжди на першому місці у жінок) і вторгнення росії до Іспанії. Що, зрештою, означає, одне й те ж. Ми стали видимі для світу як охоронець, запобіжник, гвардія, що захищає, зокрема жінок, від цього страху, який вони носять у собі.
…На мою думку, російський імперіалізм – це недосконалий і постійно загрожений імперіалізм первісного суспільства, що постійно намагається відтворитися за взірцем інших імперіалізмів, але не може досягнути бажаного, однак і не може з цим примиритися та починає все знову по колу. На московії не настає майбутнє – тільки коротке завтра і велике минуле. Зрештою, всі фасадні варіанти росії – література, столичні міста чи карго-культ демократії – запозичені. Це «мова», якою росія говорить переважно із Заходом. Захід розуміє цю мову і не має сили подивитися, що насправді ховається за фасадом: чому за чоловіка, мобілізованого на війну проти України, дають барана, або п’ять кілограмів риби, або дрова і чому це сприймається нормально? Та тому, що це суспільство натурального господарства. Причому з привласнювальним типом господарства. Тобто воно живе з городів, лісів, з полювання й рибальства, хай як дивно це зараз звучить. Тож родини просто прагматично міняють своїх чоловіків на той внесок, який від них можна було б очікувати.
Ми маємо справу з імперією, яка жодним чином не може набути сталості, постійно відкочується назад і шукає величі (якої теж, зрештою, не було) в минулому. Отже, сенс існування росії, яким вона його бачить, полягає у відтворенні минулого, яке принципово не можна відтворити (гасло «можем повторить» – класика російського темпорального порядку). Виходячи з цього, можна пояснити їхнє варварство, зокрема «трофейний» погляд на жінок (та й на весь світ, який вони ладні розграбувати і зруйнувати), а також, сказати б, дефекаційність ведення війни, яка так усіх нас обурює. Де б не були росіяни, вони обов’язково залишають продукти своєї життєдіяльності на видноті – на ліжках, у посуді, на дитячих майданчиках. Між іншим, такий «дефекаційний імперіалізм» є і практикою, і риторикою, наприклад, путіна (згадаймо, наприклад, вислів «замочить в сортире»). Для вуха модерної нації це звучить жахливо, а для первісного суспільства, що шукає собі величі імперіалізму, – абсолютно нормально, бо декотрі тварини саме випорожненнями позначають території, які вважають своїми. Так само чинили більшовики і солдати Червоної Армії, коли вийшли за кордони СРСР. Так само чинила російська армія під час двох чеченських воєн. Цей невпинний колообіг потуг у пошуках імперської величі за її відсутності заважає росії вирватись у модерний час, де потрібні зміни, цінності й таке інше».
Порожнє свічадо
«Очевидна причина, з якої багато хто на Заході й у світі загалом продовжує спілкуватися з росією, – її ядерна зброя, яку захопили люди (я сказала б – «пірати», та боюсь образити піратів), що не знають цінності життя і змін, не хочуть і не можуть змінюватися, – вважає Олена Стяжкіна. – Їхній погляд на життя – синкретичний: це мішанина московського православ’я і великодержавного шовінізму, білогвардійців і трупа в «зіккураті». Це неприйнятно для модерного суспільства, але цілком нормально для світу традиційного, первісного суспільства. І з тим, що це царство Танатоса, яке володіє зброєю масового знищення і готове вмирати й убивати, доводиться якось рахуватися. Крім того, росія має за кордоном адвокацію, через яку постійно намагається переконати (можливо, передусім себе), що вона є такою ж країною, як і решта, хоч і з певною часткою «унікальності». Насправді ж росія – імітаційна. Все, що вона завжди робила, намагаючись стати імперією, – це підглядання й повтори. Зрештою, так роблять багато країн, але жодній іншій раніше не вдавалося довести цей карго-культ до досконалості. У Петербурзі Петро І відтворив образ європейської столиці, побачений у Нідерландах. Але в російському виконанні цей образ є лише видимістю, ціна якої – забиті у сваї люди. В Європі міста поставали у цілком інший спосіб, у росії – на людських кістках. Те саме сталося з лівими, марксистським ідеями, які мають право на існування й існують досі: росія зробила з них продукт «на експорт» (більшовизм), у себе ж натомість продовжувала старі практики – кістки, трупи. Росія розповідає Заходові про себе як про «цивілізовану країну» і на підтвердження демонструє Москву-Сіті [діловий район у Москві], музику, балет, ту ж таки літературу (теж скальковану з європейської). І західне вухо чує меседж «у нас так само, як у вас» як «ми такі ж, як ви». А західне око не прозирає до Уссурійська, де люди досі качають воду з-під землю і перуть одяг у річці. Захід бачить лише фасад, яким росія закриває колообіг дикунства, намагань стати цивілізацією та «виграти перегони», хоча, чесно кажучи, з нею вже давно ніхто не змагається.
І хоч це психічно нездорова логіка, та, мені здається, росія обрала нас, аби ми допомогли її ефектно скоїти самогубство. Ми, звісно, допоможемо, але вже за це дорого платимо і ще платимемо. Наша платня за те, як красиво палатиме ця дикунська, первісна імперія, ляже не на одне покоління. Очевидно, що без України росія не може бути імперією взагалі, бо саме тут [в Україні] – осердя, джерело релігії, державності, традицій, мови, культури. Всього, чого росія не мала і, як і в Заходу, запозичила та привласнила. Дозволити Україні усвідомити й побудувати себе на власному корінні означає для росії перестати існувати. Коли вона сама, без нас дивиться у дзеркало, то не бачить нічого».
Українська лють
«Гадаю, [для засудження злочинів СРСР і злочинів росії] будуть різні трибунали, і це буде правильно. Злочини радянського режиму слід засудити, і позиватися може не одна лиш Україна. Задокументовано стоси злочинів проти інших народів, зокрема проти наших прекрасних друзів і сусідів – поляків, литовців, латвійців, естонців. Усі ці народи повинні мати право подати позов. Це має бути справедливий суд за злочини, скоєні у минулому.
Що ж до трибуналу за злочини, які росія коїть зараз в Україні, то, по-перше, я вірю, що він буде. На одній із дискусійних панелей Форуму видавців хтось з іноземних гостей сказав, що українці не доможуться правди і може статися так, що трибунали триватимуть, але росіян не визнають винними у геноциді, а отже, цього взагалі не варто робити. Гаразд, навіть якщо суд вирішить, що не має достатньої кількості доказів (хоч я й не розумію, як це можливо і хто не дозволить нам засудити злочинців), але сам процес, коли день у день, з року в рік – стільки, скільки знадобиться, – ми наводитимемо докази про кожну дитину, людину Бучі, Маріуполя, Ізюма, Лиману, вже буде покаранням і засудженням. Оце видається мені обов’язковим.
Але є й добрі новини: ми взялися судити російських воєнних злочинців в Україні – з доказовою базою та вироками. Як слід, за законодавством. І це теж правильно. Бо це крок, з якого треба починати, серйозний перший крок до міжнародного трибуналу. Ми маємо на це право і не маємо права зволікати.
…Якщо добре поміркувати – стає очевидно, що воєнні злочини росіян в Україні є геноцидними. Є всі ознаки геноциду: мотив, стратегія, проговорювання, практика (й супутні). Що передусім робить російський окупант, захопивши український населений пункт? Розстрілює українських патріотів, учасників АТО, людей з татуюванням тризуба й усіх, хто в будь-який інший спосіб ідентифікує себе як українців. Хіба це вже не геноцид? Потім загарбники йдуть до шкіл і бібліотек і вилучають українські книги, палять їх або викидають на смітник. І це не геноцид? Потім убивають дітей, бо це ж українські діти, а всі українці мають бути мертвими. Це все ще не геноцид? Зрештою, жодного разу не було засуджено трансльовану всіма російськими каналами пропаганду, за якою знищення всіх українців – це питання життя і смерті для самої росії. «Українців не має бути», – говорять їхні письменники і політики. Тобто росіяни знищують нас за те, що ми українці.
…Не путін і його команда ґвалтували дітей у Бучі, закопували замордованих у братські могили в Ізюмі, у телефонних розмовах радили своїм синам «убивати всіх українців». Виводячи за дужки якихось росіян, бо нібито «вони не винні, а винен путін», деякі наші західні колеги, якщо говорити ввічливо, пропонують нам розбиратись у видах неприємної субстанції. Це не наша проблема. Наша проблема зараз – відбитись і перемогти. Ми не маємо витрачати свій ресурс на відокремлювання «хороших рускіх» від «поганих». Наше завдання – зберегти ресурс. І його нам дає лють. Подобається це комусь чи ні. Зараз наш світ – чорно-білий. І тільки в такій парадигмі ми можемо перемогти. Ми вважатимемо ворогами їх [росіян] усіх. Станом на зараз буде так, на мій погляд».
 Олег Шупляк. «ZЛО буде знищене!» (джерело: shupliak.art) |
P.S. На обкладинці матеріалу – ілюстрація Олега Шупляка «Битва лелек із падальщиками» (джерело: shupliak.art).