18 листопада 2022 року у пресцентрі українського національного інформаційного агентства «Укрінформ» відбулася презентація книги першого віцепрезидента Національної академії наук України, голови Наглядової Ради Українського інституту безпекових досліджень академіка Володимира Горбуліна і директора Центру досліджень армії, конверсії та роззброєння Валентина Бадрака «Над прірвою. 200 днів російської війни», котра вийшла друком у видавництві «Брайт Букс».
 Під час презентації. Фото: «Укрінформ» |
Презентація розпочалася вступними словами авторів. Вони розповіли про те, як виникла ідея написання книги. Володимир Горбулін зізнався, що думки про неминучість війни з росією з’явились у нього лише торік у листопаді: «Я збрехав би, якби сказав, що знав, ніби вночі проти 24 лютого буде промова путіна, з якої все й почнеться, але передчуття було. …1 квітня ми з Валентином Володимировичем [Бадраком] зустрілися в ефірі телеканалу «Апостроф», щоби підбити підсумки подій на Київщині, Чернігівщині й Сумщині. Вже тоді путін тричі програв. По-перше, битву під Києвом. По-друге й по-третє, не зміг внести розкол в ЄС і НАТО. А потім ми почали думати, що буде далі, й дійшли висновку, що це непроста війна і вона не закінчиться ні завтра, ні післязавтра, ні за тиждень, ні за місяць. А отже, варто було би, з одного боку, коментувати події, що відбуваються, а з іншого – окреслювати перспективи і кроки для України (передусім для її оборонно-промислового комплексу), які допомогли б їй не лише вижити, а й розвиватися після війни. Ми вирішили відстежувати ситуацію не просто за хронологією, а за головними подіями і намагатися не лише характеризувати їх, а й на їхній основі описувати риси можливого майбутнього. На цьому й зійшлися.
Опублікували в інтернет-виданні «Лівий берег» 11 статей, в яких оцінювали ситуацію, вказували на недоліки, висловлювали пропозиції. …Валентин постійно і дуже плідно працює в нашому інформаційному полі. Моє ж практичне завдання в Національній академії наук – шукати всіх можливостей, аби інститути Академії максимально допомагали Збройним Силам України і нашому військово-промисловому комплексу виготовляти озброєння й доводити їх до найкращих сучасних характеристик. Наш спільний із Валентином доробок за цей час покликаний допомогти Україні гарантувати свою безпеку. І не лише за рахунок західних держав, а й самостійно. Це був один із головних мотивів нашої роботи.
…На ідею назви для майбутньої книги мене наштовхнула цитата з Ніцше: «І якщо ти довго дивишся в безодню, то безодня теж дивиться в тебе». Ми спробували зазирнути в безодню, щоб побачити там обриси повоєнного майбутнього України, спираючись на сьогодення, на весь хід нашої важкої, але такої необхідної для України війни. Я не випадково сказав «необхідної», бо ще ніколи наша нація не була такою згуртованою, як зараз. Не можу пригадати, щоб раніше люди так вірили в Україну, були готові жертвувати всім заради неї, так вірили в майбутню перемогу».
 Володимир Горбулін. Фото: «Укрінформ» |
«Ми з Володимиром Павловичем [Горбуліним] почали співпрацювати ще 2000 року, коли він очолював Державну комісію з питань оборонно-промислового комплексу України, – говорить Валентин Бадрак. – Робота над книгою [«200 днів війни…»] була тривожною через багато напружених ситуацій, але ми хотіли бути корисними в інформаційному просторі, бо подача інформації важлива.
У книзі ми спробували відповісти на кілька дуже важливих питань. По-перше, чому Україна виявилася не готовою до війни? Питання друге: чому наші західні партнери, які починали так швидко насичувати Україну зброєю, потім зупинялися? Чому вони штучно гальмують наш контрнаступ? Як здійснюється управління цією війною? І, нарешті, питання на майбутнє: що нам робити далі, коли гаряча фаза закінчиться, і, дай Боже, не корейським сценарієм, не компромісом за рахунок українських національних інтересів (бо такий варіант теж можливий – на нього, зокрема, натякає генерал Марк Міллі [голова Об’єднаного комітету начальників штабів США])? Найближчі 10–15 років після нашої перемоги будуть, вочевидь, періодом протистояння. Генерал-лейтенант у відставці Бен Годжес [колишній командувач армії США в Європі] має рацію, коли говорить, що, якщо дати путіну оговтатися, він буде готовий до нової війни за 2–3 роки. Ми ж певні, що критичними можуть стати вже квітень–травень 2023 року, якщо ми в ейфорії спочиватимемо на лаврах і не готуватимемося до наступного етапу.
Наша книга – перше в Україні аналітичне представлення перших етапів війни. І це дуже важливо. Бо українці більше довіряють іноземним інституціям, а не власним розробкам, і постійно користуються іноземною аналітикою, з якою, однак, не все так просто. Наприклад, Інститут дослідження війни (США) користується українськими висновками, але подає їх в американському обрамленні. Крім того, у листопаді такі поважні видання, як «The Wall Street Journal», «The Washington Post», «The New York Times», опублікували доволі провокативну аналітику, в якій стверджується, що нормальним результатом для України буде завершення війни без звільнення Донбасу та Криму. Ми маємо рефлексувати про такі речі й реагувати на них. Але, сподіваюся, війна закінчиться [результатом, що відповідатиме національним інтересам України]. Тим більше, що 2024 року у США відбудуться президентські вибори, і, як мені здається, президент Джозеф Байден дуже зацікавлений завершити все до виборів. Хоча, звісно, нам хотілося б, аби це сталось, як говорив генерал Бен Годжес, уже влітку 2023 року. Проте це залежить не від нас: Україна опинилась і досі перебуває у критичній залежності від західних партнерів, що є для нас великим уроком. Міністр оборони України Олексій Резніков сказав, що ми матимемо власні шоломи і бронежилети. Оцінюю цю заяву так, що наше Міністерство оборони робить кроки для інтегрування оборонного комплексу у справу нарощування оборонного потенціалу України. Дуже хотілося б, аби наступного разу Міністр заявив, що в нас будуть і власні ракети.
Щодо назви [книги]: я теж люблю Ніцше, але мені здається, що надто довго у прірву зазирав саме путін, і прірва вже на нього дивиться. У Ніцше є ще один сильний вислів, який теж стосується путіна, – про те, що власник узалежнюється від власності («Wer besitzt wird besessen»). Путін в якийсь момент став заручником своїх психологічних комплексів і проблем. І вже не може діяти інакше, бо його проблеми його ведуть. До речі, один із розділів нашої книги присвячується саме його психологічному портретові».
 Валентин Бадрак. Фото: «Укрінформ» |
«Гадаю, саме українське виробництво ракетної техніки відігравало головну роль у протистоянні СРСР і США, – підкреслив Володимир Горбулін, відповідаючи на запитання журналістів. – На жаль, «мирний вірус», закладений в Україну ще 1991 року, спричинився до того, що жоден з українських президентів не приділяв належної уваги розвиткові національного оборонно-промислового комплексу, передусім створенню неядерного ракетного щита нашої держави. А у нас для цього була вся необхідна промислова база, найкращі в СРСР фахівці та напрацювання, що дозволили би без ядерних боєголовок виготовляти ракети, здатні вражати цілі на відстані кількохсот кілометрів».
«Російсько-українська війна стала безпрецедентною ситуацією. Ніхто не очікував, що знадобиться такий великий запас озброєння, зокрема ракетного, і що росії (про нас уже й не кажу) знадобиться задіювати всі промислові потужності, забезпечувати їх сировиною тощо, – зауважує академік. – Під час протистояння СРСР зі США у Дніпрі створювали сто стратегічних ракет на рік, у Харкові виготовляли до тисячі танків. Але там усе було заздалегідь підготовлено і продумано. До речі, зверніть увагу: одразу після початку [нової фази російсько-української] війни президент США Джозеф Байден відвідав спеціальні ракетні фірми, аби там почали готувати виробництво і повертати на роботу кадри – інженерів і науковців. У цьому новизна, і світові дуже важливо зрозуміти: зараз можна вести таку напружену війну, лише дуже довго до неї готуючись. Росія вважала, що їй вистачить три дні, а тому, фактично, не підготувала свою військову промисловість, і та почала захлинатися дуже швидко – вже за два місяці. Небезпека полягає в тому, що росія може розгорнути все своє велике виробництво. Тож я дивлюсь у майбутнє з певною тривогою. Не можна забувати головне: швидкого розв’язку цієї війни не буде. Сьогодні ми маємо готуватися, розбудовувати зв’язки з військовою промисловістю передусім Польщі, аби можна було налагодити спільне виробництво, а також із Чехією, котра нині є однією з найкращих у Європі в цій галузі, як, до речі, й 1938 року. Чому нацистська Німеччина так прагнула захопити Чехію? Бо заводи «Škoda» на той час виробляли найкращу в Європі військову техніку. Навіть кращу, ніж у самій Німеччині, Франції та Великій Британії».
«Ми маємо усвідомлювати, що росія – величезна за ресурсами країна, яка має всі можливості для відновлення, – продовжує Валентин Бадрак. – Враховуючи жуковський підхід російський генералів, можна передбачити, що у них вистачить і не до кінця підготовленого мобілізаційного ресурсу, оснащеного навіть старою радянською технікою, якої там дуже багато. Для України це величезна небезпека. Наша спільна робота має полягати в тому, щоби переконати Захід, що це не війна росії та України, а війна сил зла на чолі з путіним і сил демократичного світу. Не може бути перемоги путіна. Інакше планету просто поділять між собою терористичні організації, що прикидаються державами. Цей аргумент важливо доносити і на рівні західних суспільств, бо суспільства особливо хиткі й нестабільні.
Велика проблема зараз полягає в неможливості цілковито ізолювати режим путіна, визнати його злочинним в усіх цивілізованих країнах, бо, на жаль, багатьом людям, структурам, державам хотілося б його зберегти. Формат «Рамштайн» вважають антипутінською коаліцією, але її насправді, досі не існує. Вона з’явиться, коли всі члени «Рамштайну» висловляться за зміну чи бодай відсторонення режиму путіна від влади. Коли державою-терористкою росію визнають не три країни (Литва, Естонія та Польща) й одна міжнародна організація (Парламентська асамблея Ради Європи), а хоча б 40–50 країн. Тоді путін стане токсичним для всіх.
Правда в тому, що сьогодні немає чіткої зацікавленості західного світу в перемозі України. Це можна непрямо зрозуміти з промов того ж таки генерала Марка Міллі й інших. Засідання Групи двадцяти (G20) свідчить, що пригальмувались абсолютно всі питання людського буття на планеті. Захід зацікавлений у завершенні [російсько-української] війни, через яку заблокована вся глобальна політика, а також передусім у запобіганні ядерній війні. І вбачає таке завершення, фактично, у територіальних поступках України – виході на межі 23 лютого 2022 року. Але українська армія та українське військово-політичне керівництво й, напевно, українське суспільство відчувають можливість повної деокупації. Цього ж вимагає і справедливість. Тому що путін перейшов усі межі, він почав геноцид проти українського народу. Справедливість вимагає знищити його».