View message

У грудні 2022 року Інститутові соціології НАН України – завдяки допомозі закордонних колег і у співпраці з Київським міжнародним інститутом соціології – вдалося провести своє традиційне щорічне моніторингове дослідження громадської думки «Українське суспільство», започатковане ще на зорі Незалежності України, 1992 року. Як свідчать отримані дані, за рік великої війни суттєво змінилися політичні установки й політичні погляди наших співгромадян, поліпшилась атмосфера в українському суспільстві та ставлення українців до своєї держави, її інститутів, а також зміцнилась українська державно-політична ідентичність. Про ці й інші найцікавіші результати опитування директор Інституту соціології НАН України член-кореспондент НАН України Євгеній Головаха розповів у численних інтерв’ю українським журналістам. До вашої уваги – головні тези деяких із цих розмов.

Мурал у Варшаві (фото: Nowa Gazeta Lokalna)

«Українці не збираються здаватись і вже не здадуться за жодних обставин, – говорить Євгеній Головаха. – Підстави так вважати дає громадська думка: 96% опитаних упевнені в перемозі України (не упевнені – лише трохи більше 2%). Дані нашого дослідження свідчать, що українці з високою імовірністю вийдуть із цієї війни інтегрованою європейською нацією. Завдяки суттєвим змінам – економічним, політичним, морально-психологічним, – які відбулися в їхній свідомості.

Як випливає з нашого дослідження, українці нарешті повірили, що мають політичних лідерів, які можуть ефективно керувати країною. Ще у листопаді 2021 року 44,2% респондентів не бачили таких лідерів (лише 25,7% бачили), зараз – бачать 60,2% (не бачать лише 9,2%). До початку війни домінувало розчарування українців своєю політичною системою (це була не просто проблема, а давня трагедія українського народу; не випадково в нашому Інституті колись підготували монографію «Суспільство без довіри»; певні сплески позитивного ставлення до політичних лідерів фіксувалися зазвичай під час президентських виборів, особливо 2005 року). Якщо понад рік тому лише 7% опитаних мали позитивні й помірно позитивні установки щодо держави, то тепер таких людей – 47%. Порівнявши себе з іншими, передусім із росіянами, українці впевнилися, що мають спроможну, стійку державу і ефективних політиків.

Хай як це парадоксально за нинішньої інфляції та падіння ВВП на третину, у грудні 2022 року українці оцінили національну економіку краще, ніж у листопаді 2021 року. Річ у тім, що ми, дослідники, просили респондентів не порівняти стани економіки у різні часи, а просто оцінити нинішній стан за 10-бальною шкалою. Висока оцінка є проявом загальних позитивних настроїв щодо Української держави. Вочевидь, українці самі здивувалися, що, попри скрутну економічну ситуацію, немає жодних жорстких обмежень, карткових систем тощо, а магазини заповнені товарами, зокрема харчовими продуктами. Тобто наша економіка виявилася не такою слабкою, як вважалося. Нарешті, сталася ще одна дуже важлива економічна зміна – українці зменшили свої споживчі домагання і прагнення. Зараз вони вважають, що потребують менше, ніж у мирний час, грошей для нормального життя (нагадаю, що ці гроші, до того ж, дешевші, ніж раніше), і готові до серйозніших споживчих обмежень. Отже, українці загалом адаптувалися до нової економічної ситуації. Це важливо, бо наразі не відомо, скільки ще нам доведеться у ній лишатися.

Крім економічних та інфраструктурних, Україну спіткали великі людські втрати: багато загиблих і травмованих, драми розлучених родин… Стреси через усе це не минають даремно для нашої психіки: до війни жахи уві сні бачили 4% опитаних, зараз таких – майже третина; раніше у стані тривоги й напруги жили 10% українців, тепер – близько 40%. Попри непростий психофізіологічний стан, наш моральний дух значно зріс (порівняно з довоєнними часами) і лишається піднесеним. Це теж може видаватися дивом, парадоксом. Та я пояснюю його тим, що українців – завдяки їхньому відчайдушному спротиву кровожерливому, середньовічному агресорові, для якого людські життя нічого не варті, – підтримав весь цивілізований світ. Немає жодного лідера великої цивілізованої країни, який не вважав би за честь відвідати Київ або прийняти у себе Президента України. Їхня повага й допомога зміцнила наш моральний дух, нашу самоповагу (у житті індивідів, як і спільнот, зовнішня оцінка є одним із головних чинників самооцінки й готовності діяти далі, а схвалення від оточення піднімає настрій, додає сил і наснаги; і, навпаки, несхвалення може призводити до самознецінення).

Насамперед саме завдяки зростанню самоповаги ми так віримо в нашу перемогу і, незважаючи на всі страшні трагедії, не втрачаємо життєстійкості. Ба більше, ми неймовірні оптимісти: понад 70% із нас вірять у поліпшення ситуації в Україні вже найближчими роками. Хочу також наголосити, що українці перестали бути фаталістами, а треба сказати, що, зокрема, й оця поширена віра у неможливість змінити обставини, «долю» дуже заважала нам розвиватися. Численні марні спроби створити власну державу і тривале імперське панування навчили нас безпорадності. Сьогодні ж 57% респондентів не згодні з твердженням, що їм щось «судилося» («написано на роду»), а раніше так вважали тільки 24% (для порівняння: 2002 року в Україні було 59,3% фаталістів). Тобто українці беруть у свої руки відповідальність за своє життя і за долю країни. І таке вже доволі масове явище стає суспільним.

До речі, як свідчить наше моніторингове дослідження, рік великої війни майже позбавив Україну драматичних розбіжностей між її регіонами. Це стосується й оцінки внутрішньої ситуації, і ставлення до нашої армії та геополітичної орієнтації. Війна породжує дихотомії, але заради перемоги українці єднаються і намагаються порозумітися, підтримувати одне одного. Громадськість часом сумнівається у щирості відповідей респондентів на запитання соціологів, і це можна зрозуміти: у публічному просторі, надто під час війни, люди почуваються відповідальнішими за свої висловлювання, ніж у зазвичай емоційнішому приватному спілкуванні; до того ж, упродовж радянської окупації України особливо поширеною було так звана двоєдумність, і подолати цей спадок колоніального минулого не так просто, хоч і можливо. Але, за нашими даними, українці зараз дуже високо цінують свободу слова та вважають, що реально її мають. 75,9% опитаних заявили, що можуть вільно висловлювати свої думки (у листопаді 2021 року таких було 47,2%).

Правду кажучи, мені раніше не дуже подобався вислів про те, що страждання ушляхетнює людину, але, напевно, щось у цьому є. Звісно, ушляхетнює воно не кожного, а en masse. Не можу також сказати, чи це остаточні зміни, і все ж вони є. Нам довелося суттєво подорослішати. Гадаю, що період інфантилізму був неминучою стадією розвитку, адже, позбувшись колоніальної залежності від росії, Україна мусила будувати абсолютно нове суспільство. Іще незадовго до Майдану 2013 року 55–60% наших співгромадян підтримували приєднання України до інтеграційних процесів на пострадянському просторі, а 57% – ностальгували за СРСР. І так було не лише у нас: литовські колеги зауважують, що одразу після відновлення незалежності за радянськими часами ностальгувала переважна більшість населення їхньої країни, але вони швидше позбулися цієї ностальгії. Наша ностальгія скінчилася після першого великого шоку 2014 року, коли росія анексувала Крим і окупувала частину Донецької та Луганської областей. Тоді в Україні почалася стійка переорієнтація на євроінтеграцію, і це підтверджували майже 60% респондентів. Натомість близько чверті українців усе ще прагнули реінтегруватися з росією та іншими колишніми радянськими країнами. Другий шок, який спіткав нас 24 лютого 2022 року, поклав край цій ідеї (зараз її підтримують лише 2–3% опитаних). Ми остаточно порвали з минулим. Домінантною стала ідея повернення до європейського простору. І, на мою думку, ситуація вже не зміниться.

Можна констатувати, що росіянам не вдалося нас не лише зламати і поневолити, а й зігнути, хоча вони продовжують на це розраховувати. Відколи бліцкриг не вдався, вони сподіваються знищити нас – морально і фізично. Однак маю їх розчарувати: за даними нашого опитування, 69% українців готові чекати перемоги і терпіти скруту скільки завгодно заради звільнення всіх територій України від російської окупації. Я довіряю цим цифрам, тому що маю багатолітній досвід вивчення соціальних відносин, психології людей, громадської думки, установок і оцінок пересічних українців. Я вірю, що якщо наші люди заявляють про свою впевненість у перемозі та про готовність витримувати труднощі, то вони дійсно так вважають, не бояться говорити про це і не змінять своєї думки. Понад половина українців вважає, що перемогу здобудемо вже цього року, але люди будуть готові й до довшого протистояння, бо збагнули жорстокість ворога і його послідовність у цій жорстокості. Саме тому ми, наприклад, доволі спокійно сприйняли відключення електроенергії та інші негаразди. Наше суспільство не демонструє психологічної втоми, виснаження від війни. До речі, про це свідчать дослідження не лише Інституту соціології НАН України, а й Соціологічної групи «Рейтинг», яка розробила та застосовує методику з’ясування життєстійкості населення. Попри незначне (порівняно з травнем 2022 року) зниження показників довіри до влади (а критичне ставлення цілком нормальне для демократичної країни, воно має спонукати всі політичні структури й інститути до вдосконалення), базова стійкість не слабшає.

*     *     *

Водночас, з’явилося чимало проблем, починати розв’язувати які потрібно вже зараз. Згідно з опитуваннями, вже торік улітку 25% українців мали загиблих через війну близьких. Зростання смертності й захворюваності, психологічні стреси даватимуться взнаки ще дуже довго. На додачу до загиблих військових і цивільних, чимало людей виїхали з України, щоб урятувати життя собі та своїм рідним. На Заході наших біженців раді прийняти й адаптувати, бо це переважно освічені люди, кваліфіковані працівники. Але, сподіваюся, нас, в Україні, заспокоять останні дані з великого обстеження, яке нещодавно здійснив Комітет з міграції та біженців ООН: згідно з цим дослідженням 77% наших біженців збираються повернутися додому, щойно закінчаться бойові дії. І навіть не всі з решти 23% певні, що залишаться там, де зараз перебувають. Та доки активні бойові дії на території нашої держави тривають, прогнози експертів з цього питання різняться: частина вважає, що додому повернеться лише 10% біженців, частина – що переважна більшість. Опитування попередніх років показували, що близько половини українців не уявляють свого життя на чужині. Наша мета – аби повернулося щонайменше 70–80% громадян, які виїхали після 24 лютого 2022 року. І, звісно, аби до них не доєдналися нові мігранти. Для цього конче потрібні дві умови. Перша і визначальна – безпека. Тобто Україна має не лише перемогти (зокрема, повернути всі свої території), а й отримати гарантії безпеки від цивілізованих країн (найнадійніша гарантія – це членство у НАТО). Адже ми захищаємо демократичний світ на передових рубежах. Друга умова – достатня кількість робочих місць, не менш привабливих, ніж у розвинених країнах. Якщо ж нам однаково бракуватиме працівників для відбудови й розвитку – доведеться залучати робочу силу з Азії та Африки. Так чинили і в Європі: скажімо, раніше португальці працювали у Німеччині, а тепер алжирці й марокканці працюють у Португалії. Подібне може спіткати й нас.

На жаль, Україна вчасно не провела перепису населення, тому тільки приблизно відомо, скільки його було і як воно розподілялося територіально. За найадекватнішим, на мій погляд, прогнозом, після війни нас в Україні може лишитися 33–35 мільйонів. Якщо вдасться повернути більшість біженців – цифра може зрости до 36–38 мільйонів. Це, напевно, максимальна чисельність населення, на яку можна розраховувати у найближчій перспективі. Отже, треба боротися за кожну людину.

Досвід багатьох країн, які зазнали великих демографічний втрат під час воєн, показує, що природним механізмом повоєнного відтворення населення були бебі-буми. Проте наші демографи, зокрема академік Елла Лібанова, радять не сподіватися на бебі-бум в Україні, бо репродуктивні стратегії сучасних українок дуже змінилися. Тож після війни нас, найімовірніше, очікуватиме демографічна криза. Щоби збільшити народжуваність, слід буде створити надзвичайно привабливі умови для жінок, які вирішать народити. Та, боюся, в період відбудови країни це буде дуже важко зробити.

Мусимо також створити інклюзивне середовище, комфортне для ветеранів, людей з інвалідністю, людей поважного віку, батьків із маленькими дітьми. Скажімо, непоодинокі випадки, коли наші поранені захисники, які повертаються з фронту, а також цивільні, постраждалі через бойові дії, стикаються з численними бюрократичними перешкодами. Ми багато говоримо про наших героїв, але у мирному житті на них можуть очікувати серйозні проблеми (через не лише фізичні, а й психологічні травми). Ці люди потребують реальної допомоги – від органів державної влади, громадських, волонтерських організацій тощо. І, маю сказати, атмосфера в нашому суспільстві суттєво залежатиме від ставлення до наших захисників. Зараз украй потрібна розгалужена мережа медичної, зокрема психологічної, підтримки громадян.

*     *     *

…Можливо, Україні важко було уникнути цієї війни, але своїм спротивом ми змінили світ. І це наше велике досягнення, а також наша велика відповідальність. Наша країна зараз відіграє непересічну роль у захисті демократії. Ми консолідували найрозвиненіші держави, котрі, за їхнім власним визнанням, переживали кризу. Це важливий чинник для майбутнього не лише України, а й усього людства. І це великий стимул для нашої подальшої рішучої боротьби. Світ дивиться на нас як на форпост цивілізації, надію на витривалість демократії. Від нашої стійкості залежить виживання цивілізованого людства. Маємо про це пам’ятати».