23 березня 2023 року старший науковий співробітник Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М.Т. Рильського НАН України член-кореспондент Національної академії мистецтв України Сергій Тримбач прочитав у Національному центрі Олександра Довженка публічну лекцію «Олександр Довженко. Пророк і дзеркало». Йшлося про те, що кінорежисер Олександр Довженко мав чимало ознак носія месіанських комплексів, що не могло не позначитися на його творчості. У фокусі фільмової трилогії «Звенигора», «Арсенал» і «Земля» – образ місіонера, який прагне перебудувати навколишній світ. Із цим персонажем й ідентифікував себе митець. Водночас, його месійна активність обмежена Українським Космосом, у чиє дзеркало він мусить споглядати. З часом месійні рефлексії Довженка увиразнюються. У роки Другої світової війни витворюється нова історична рамка для дзеркала, яке продовжує контролювати світовідчуття митця. Далі подаємо у скороченому й адаптованому вигляді деякі головні тези виступу науковця.
 Сергій Тримбач під час лекції у Довженко-Центрі (фото: Facebook) |
«Дивовижно, що Україна й українці не раз в історії вистояли. Але за рахунок чого ми тримаємося? Наш найперший оборонний вал – культура. У нас були і є пророки, які тримали й утримали небо над нашою головою, завдяки яким ми сьогодні усвідомлюємо себе українцями, а не московськими холопами. Це їхня заслуга. Наприклад, народжений рабом, кріпаком, Тарас Шевченко почувався і поводився як вимоглива людина, що знає якусь вищу істину, бачить те, що недоступне іншим. Його поема «І мертвим, і живим…» – це попередження про наслідки зрад і компромісів. Шевченко апелює до недавньої для нього козацької історії (XVII–XVIII століття), свідком якої ще був його дід, до часів, коли Україна була жива. Адже сам Шевченко народився вже у країні, якої, фактично, не існувало, її було зведено нанівець.
Олександрові Довженку Україна теж боліла найбільше. Він був свідомий завдання відродити, а можливо, почасти й народити її заново. Це добре видно з його прози, надто «Щоденника», якого він почав під час Другої світової війни, але також і з кіноповісті «Україна в огні» й автобіографічної повісті «Зачарована Десна». Довженко теж мислив себе як пророк і вірив у свій пророчий дар. Бо вважав невипадковим, що йому вдалося вижити, коли одного трагічного дня одразу четверо його маленьких братів померли від хвороби. До цієї ситуації він постійно повертався у своїх спогадах. До речі, з 14-ти дітей родини Довженків до дорослого віку дожило лише двоє. У цьому, зокрема, коріння Довженкового страху знищення, загибелі України й українства. Страшним ударом стала для нього і смерть батька в окупованому німцями Києві у 1942 році.
Чому про Довженка можна нескінченно довго говорити і писати томи? Бо пророк витворює свій міф, автоміф, міф про себе. Тому навіть будь-які художні вигадки про нього сприймаються органічно. Довженко теж витворив свій міф. Більшість сучасних українців не дивились його фільмів, у ліпшому разі читали прозу у школі, а проте знають, що це був геній. Усі автобіографії він починає з того, що його родина належала до козацького стану. Ніби каже: «Я не раб, не покріпачений. Ми не холопи російського царату. Ми – не з цієї, кріпацької України, а з тієї, вільної». Це теж складник його особистого міфу. І цей міф формується уже у ранніх Довженкових стрічках. В їх центрі – пророк, месія, місіонер, здатний змінити фарватер історії, щоб урятувати Україну від загибелі.
Попри всі компроміси, Олександр Довженко працював на Україну. Маємо це зрозуміти і не слухати тих, хто пропонує викинути наших митців, які жили у сталінські часи, яких не посадили і не знищили. 1933 року прізвище Довженка було у розстрільних списках, вони з дружиною Юлією Солнцевою наївно намагалися заховатись у Сухумі. Потім Сталін його помилував, викликав на зустріч до Москви, але ще довго, до 1939 року, Довженко перебував «під ковпаком», його страх постійно підігрівали на пекельному вогні, загроза фізичного знищення висіла над ним постійно (нам важко це зрозуміти, бо люди часто мислять поза історичним контекстом: скажімо, очікуючи арешту, Микола Бажан цілий рік лягав спати одягненим і тримав напоготові зібрану валізку). Лише коли Сталін схвалив його «Щорса» (до речі, це єдиний Довженків фільм, який мав прокатний успіх, – 1939 року він посів друге місце за кількістю проданих квитків у кінотеатрах), напруга дещо спала. Сталін розумів, що владу не можна утримати лише силою – потрібна пропаганда, яку безґлуздо доручати бездарним людям. А Довженко був генієм кіно. У середині 1930-х років, коли він тижнями жив у готелі в Москві, уночі по нього часом приїжджало авто й везло на зустрічі з радянським диктатором. Таких нічних прогулянок було кілька. Дехто сумнівається, як вони могли спілкуватись, а я цілком уявляю як: Довженко справляв враження наповненої, навіть переповненої людини, дратувався, коли його перебили, спілкування з ним перетворювалося на його суцільні монологи. Сталін, навпаки, був мовчакуватий (до речі, цю рису обігрували у кіно 1930-х–1940-х років – на протиставленні з Леніним). Наблизивши Довженка до себе, Сталін, фактично, зробив його придворним художником, помістив у золоту клітку і позбавив пророчого статусу, який той поновив лише під час війни. «Україна в огні» – це крик свідка трагедії народу. Майже всі персонажі цієї книги – українці, і Сталін ставив це Довженкові на карб під час знаменитого обговорення 30 січня 1944 року. Так генія вдруге скинули з його пророчого п’єдесталу. Але він залишив у спадок тексти, які дають українцям шанс бути українцями».
«Довженко починав як педагог і художник. 1919 року він служив у петлюрівському війську (цей факт його біографії нерідко згадують автори численних доносів, яких у справі Довженка назбиралось аж на два томи). Потім був заарештований і кілька місяців провів у більшовицькому концтаборі. Звідти його визволила інша комуністична політсила – партія боротьбистів. Побувавши у Польщі й Німеччині, Довженко повернувся до вже окупованої більшовиками України і, фактично, без жодної підготовки почав кар’єру кінорежисера. 1926 року він потрапив на Одеську кінофабрику, а вже 1929 року завершив стрічку «Земля». Тобто пройшов шлях від початківця до майстра всього за три роки. Але тоді це, до речі, нікого не дивувало. Такий був час – український ренесанс. Оскільки між Заходом і СРСР ще не опустилася залізна завіса, фільми «Звенигора», «Арсенал» і «Земля» показали в Європі, а Довженка визнали одним із найвидатніших живих класиків світового, передусім європейського, кіно. У 1930-х роках він знову побував у Європі, ознайомився з новою звуковою технікою, повернувся сповненим ідей створювати колосальне, надзвичайне кіно. А від нього вимагали ілюстративне, агіткове…
Довженко правильно побудував тактику своєї професійної еволюції, почавши з жанрового кіно – комедій «Ягідка кохання» і «Вася-реформатор» та пригодницької стрічки «Сумка дипкур’єра» (1927), де він єдиний раз сам з’являється на екрані – в образі кочегара на кораблі. У цьому фільмі виразно відчувається мотив тотального стеження, що теж стало своєрідним пророцтвом, бо вже у 1930-х–1940-х роках радянська система будувалася на взаємному стеженні й численних донесеннях».
«Після проби пера у жанровому кіно (а це найкращий спосіб опанувати режисерський фах, перш ніж створювати кіно авторське), Довженко натрапляє на сценарій фільму, який дістав назву «Звенигора» (1928). Сценарій написали згодом репресовані Майк Йогансен і Юрій Тютюнник. Оригінал, на жаль, не зберігся. В основі сюжету – легенда про захований у Звенигорі (на Черкащині) скарб. Її розповідає головний герой – вічний дід. Якщо цей скарб добути – Україна відродиться і почнеться її справжня історія. Прикметно, що дід має двох онуків – петлюрівця й більшовика. Сам Довженко – як лівий художник-авангардист (а лівими була абсолютна більшість тогочасних інтелігентів та інтелектуалів не лише СРСР, а й Європи) – був певен, що Україна може відродитися завдяки комуністичній, більшовицькій потузі. Ці ілюзії супроводжували його доволі довго.
Стрічка «Звенигора» охоплює чотири часові шари – княжу добу, Гайдамаччину, визвольні змагання і майбутнє. Треба сказати, що це перший фільм, який доволі чітко сформував український міф на екрані. Це концентрат українського національного міфу, витвореного Шевченком, Гоголем, Довженком та іншими. Крім того, це перший власне український фільм, а не просто фільм на українському матеріалі. Сергій Ейзенштейн зізнавався, що зрозумів із нього лише дві речі – що автор фільму надзвичайно талановитий і що там «щось гоголівське».
Важливо, що історичні події, які передують сучасній епосі, відтворено у сновидській техніці. Глядачеві це все немовби сниться. Цікаво, що кінематограф народився майже одночасно з появою праці Зиґмунда Фройда «Тлумачення сновидінь». Класичний кіносеанс дійсно дуже схожий на сон: гасне світло, вмикається екран – і глядачі бачать мінливі образи зі звуковим супроводом».
«Наступну стрічку – «Арсенал» (1929) – Довженко зняв уже за власним сценарієм. Створив її в експресіоністській стилістиці німецького кіно й образотворчого мистецтва 1920-х років. В «Арсеналі» знову з’являється персонаж-месія. Як і у «Звенигорі» й інших своїх перших фільмах, Довженко знову залучає акторів театру «Березіль» Леся Курбаса. Відомо, що сам Курбас теж устиг зняти три стрічки, проте вони, на жаль, не збереглись і вже навряд чи будуть знайдені.
У центрі «Арсеналу» – так само «зачаклована» злою силою Україна, яку потрібно визволити. Цю місію бере на себе головний герой – більшовик. І у 1920-х роках влада підтримувала в українських націонал-комуністів на кшталт Олександра Довженка віру в можливість позитивних перетворень за нового політичного ладу, бо українські самостійники – Михайло Грушевський, Володимир Винниченко, Симон Петлюра – програли національно-визвольну боротьбу. В «Арсеналі» є промовистий епізод, метафора сили: петлюрівцю не вдається застрелити більшовика, бо зраджує тремтлива рука; натомість більшовику не бракує впевненості й волі – він відбирає у ворога наган і вбиває його.
«Арсенал» – це утопія про визволення, про звичайних людей як суб’єктів історії, реалізацію їхніх бажань і прагнень. Таку відповідь Довженко дає на запитання про те, як розчаклувати Україну».
«Найвдаліший фільм Довженка – «Земля» (1930). Це стрічка про Україну як рай. Недарма її зняли з прокату за 8 днів після його початку і заборонили. Єдина, не порізана версія «Землі» дивом збереглася в архіві Всеросійського державного інституту кінематографії у Москві. Замість «соціалістичних перетворень на селі» Довженко показав у «Землі» досконалий, ідеальний світ, який не потребує втручання, в якому більшовикам немає що переробляти. У цьому світі навіть смерть довершена і гармонійна: дід помирає серед рідних, не від хвороб, а як листя, що падає з дерев, бо скінчився ресурс, настав час. Знаменитий кадр на початку стрічки – молода дівчина (символ нового життя) біля соняшника (символ сонця) – знаменує світло зі Сходу, енергію, якої, за Освальдом Шпенглером, бракувало «присмерковій» європейській цивілізації. Зверніть увагу: в кадрі постійно є небо – оператор Данило Демуцький любив знімати з нижньої точки. Демуцький, як на мене, є другим повноцінним автором «Землі». Він обожнював природу, захоплювався фізичною красою.
В’їзд головного героя – Василя – на тракторі у село, де його зустрічають усі односельці, є прямою ілюзією на сцену в’їзду Христа на віслюкові до Єрусалиму. Загибель Василя від руки куркуля створює образ принесеної у жертви месійної людини, спасителя. Його велелюдний похорон символізує навернення у нову віру. І ця смерть теж красива: гілля зі стиглими яблуками ніби голубить обличчя небіжчика у домовині. Коли на цвинтарі всі підносять очі до літака у небі, це сприймається як вознесіння Василевої душі. Одночасно з похороном вагітна Василева мати народжує дитину і її мертвий син ніби воскресає. Убита горем Василева наречена згодом знаходить собі іншого парубка і в його рисах упізнає знайоме обличчя, наче безсмертну Василеву душу…
«Земля» – це не фільм-агітка. Його створено як послання, як пророче видіння раю, який автор хотів побачити в Україні. На жаль, цей український рай згорів буквально за лічені роки – під час Голодомору».
Більше про фільми і тексти Олександра Довженка як дзеркало української історії, а також про зламане життя і підозрілу смерть титана українського відродження дізнавайтеся з
відеозапису лекції Сергія Тримбача.
За інформацією Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М.Т. Рильського НАН України
і пресслужби НАН України