Головний науковий співробітник відділу економічної історії Інституту економіки та прогнозування НАН України доктор економічних наук, професор Наталія Супрун у науково-популярному історичному ток-шоу «Параграф» на телеканалі «Ми – Україна» розповіла про роль українських підприємців у розбудові в Україні у другій половині ХІХ століття модерної цукрової промисловості, що спиралася на впровадження новітніх форм організації та технологій виробництва, формування ефективного ринку зайнятості, орієнтацію на високу якість продукції та інтеграцію в європейські ринки. На думку дослідниці, унікальність місії українських промисловців – Терещенків, Яхненків, Симиренків, Харитоненків та інших – полягала у тому, що їхня підприємницька діяльність базувалася на принципах соціальної відповідальності щодо власних працівників і громади: забезпеченні гідних умов та оплати праці, підтримці соціального й культурного розвитку громади (будівництва закладів освіти, охорони здоров’я, осередків культури). Успішна підприємницька діяльність і благодійні ініціативи українських промисловців зумовили стрімкий розвиток національної економіки та ринку, а водночас – заклали економічне підґрунтя для розбудови модерного українського суспільства, нормами якого стали прагнення до свободи і незалежності, повага до праці, прав людини та високої якості життя.
 Доктор економічних наук, професор Наталія Супрун у студії телеканалу «Ми – Україна» (скриншот відеозапису) |
«Для українських підприємців у російській імперії, по суті, був закритий ринок стратегічно важливих галузей, високоприбуткових і привабливих для бізнесу (вугільна промисловість, металургія, машинобудування, прокладання залізниць), – пояснює науковиця. – У ХІХ столітті російська імперія дуже активно розвивала підприємницький ресурс, інвестувала величезні кошти для заохочення підприємців, але здебільшого – потенційних російських підприємців. Крім казенних (державних, за бюджетні кошти) замовлень – типового для того часу інструменту заохочення бізнесу, – для них знижували податки, встановлювали преференційні або пільгові відсотки на кредити. До того ж, російським підприємцям – з їхнім великодержавним шовінізмом – було дуже складно перейти на ринковий триб життя і змусити себе платити колишнім кріпакам. Тому держава стимулювала їх всіма можливими засобами, передусім економічними. Бар’єри ж входження у ринок для українців та інших «інородців» були доволі високі й жорсткі. Тому українським підприємцям доводилося шукати нестандартних рішень.
Цукроваріння було новим промислом ХІХ століття. І саме у ХІХ столітті цей промисел перетворився з мануфактурного на машинний. Тобто промислова революція дала старт чи, точніше, рестарт розвиткові цукрової промисловості: завдяки механізації одразу зросли продуктивність праці, швидкість обробки, обсяги виготовлення. Саме тому ХІХ століття називають століттям цукрової промисловості в Україні.
Першим великим українським виробником цукру було, напевно, товариство «Брати Яхненки і Симиренки» [агропромислова компанія, що спершу спеціалізувалася на зерні та худобі, а з середини ХІХ століття почала розвивати цукрову промисловість на Черкащині], яке фактично постало на базі вже наявного промислу. Паралельно розвивалася цукрова династія Терещенків [вони заробили свій початковий капітал на чумакуванні, возячи до Криму хліб, а з Криму на Сумщину – сіль і рибу; за цукровий бізнес узялися в середині 1850-х років], яких у російській імперії називали королями цукроваріння. Вони запровадили таку нову для того часу організаційну форму, як акціонерне товариство, і це дало змогу закупити нові західні технології, щоб оптимізувати виробництво.
Майбутні гіганти української цукрової промисловості ХІХ століття дуже підприємливо використали свій стартовий капітал. Можливо, простіше для них було би продавати зерно, льон чи той же цукровий буряк. Але вони застосували те, що сьогодні називається збільшенням ланцюга доданої вартості, тобто почали переробляти сировину, роблячи наголос на якості готового продукту. І, виробляючи якісний продукт, дуже швидко стали конкурентними на європейських ринках. Наприклад, продукція Терещенків розійшлася спершу російською імперією, а потім потрапила на європейський ринок і навіть на східні ринки (Китай, Афганістан). Шалену рентабельність цього бізнесу, скажемо чесно, забезпечили дешева сировина, дешева робоча сила й дешевші, ніж деінде, можливості організації бізнесу. Великі прибутки зумовив також великий масштаб виробництва. Це перше. Друге – великий попит на цей продукт на європейському й інших західних ринках. Європейські споживачі вже тоді дуже цінували ефективну організацію виробництва (у сучасному бізнесі це називається організаційним управлінням). Наприклад, для Терещенків були важливі чистота на підприємстві, оптимально організований технологічний процес, зручність розташування всіх виробничих приміщень і об’єктів. Крім того, більшість людей, що їх ми зараз називаємо українськими підприємцями й меценатами того часу, тяжіли до особистої відповідальності (нинішньою мовою – розширеної відповідальності виробника), цікавилися всіма технологічними нюансами виробництва. Скажімо, Нікола (Микола) Терещенко спеціально прокидався о четвертій годині ранку, щоби до початку робочого дня встигнути поспілкуватися з майстрами і робітниками підприємства, дізнатися, чи все правильно працює, чи є якісь запити й потреби у працівників його фабрик. Оця особиста відповідальність давала змогу, так би мовити, тримати руку на пульсі – бачити, як усе працює, що не працює, і, врешті-решт, отримувати високі позитивні результати.
На своїх виробництвах українські підприємці використовували, зокрема, парові машини, які завдяки паровому двигуну пришвидшували виготовлення того чи того продукту. Скажімо, брати Ханенки й Симиренки впровадили технологію пресування цукру в рафінад, виробивши фактично перший рафінад на території російської імперії. І це був дуже цікавий продукт – новинка на ринку, яка доволі швидко припала до смаку споживачам у російській імперії і стала дуже популярною на Заході».
«Меценатство – це дуже давня для українського суспільства традиція, – продовжує Наталія Супрун. – Наприклад, коштом Івана Мазепи збудовано десятки різноманітних споруд: освітянських, культових та інших. До речі, Києво-Печерська лавра, в якій протягом кількох століть проклинали ім’я Івана Мазепи, оточена муром, збудованим коштом гетьмана (на тому мурі є навіть його герб). Гасло з герба родини Терещенків – «Прагненням до суспільної корисності». Тобто благодійність була внутрішньою потребою їхньої родини, місією. Уже згаданий Артемій Терещенко заповів нащадкам віддавати 80% прибутку на благодійність. І цю цифру навіть було закріплено офіційно – у статуті товариства братів Терещенків».
«Відомо, що Нікола Терещенко був дуже ощадливим і прискіпливим до марнотратників. Один із його синів якось посватався до дівчини, котра не давала згоди на шлюб, але пообіцяла обміркувати пропозицію, коли земля перед її вікнами вкриється білим снігом. Тоді закоханий набрав цукру на родинному заводі й засипав ним обійстя майбутньої нареченої. Після чого батько відлучив його від управління бізнесом і назавжди заборонив йому з’являтися на будь-якому зі своїх підприємств. Іще одна цікава історія зі спогадів цієї родини: вже погодивши доволі хорошого фахівця на позицію управителя одного з підприємств, Нікола Терещенко запропонував йому запалити, а коли той запалив сигару від сірника, а не від свічки, що горіла на столі, зрештою відмовився його наймати. Отака була внутрішня культура – культура доброчинності й одночасно ощадливого ставлення до землі, до ресурсів, до людей.
…Я абсолютно не згодна з твердженням, ніби Терещенки нічого не зробили для України саме як українці. Навіть їхній родинний герб виконано у синьо-жовтих кольорах, що абсолютно нетипово для тогочасної геральдики. І це був месидж, як сьогодні кажуть. Вони могли собі його дозволити. Можливо, Терещенки не позиціонували себе як активні українські патріоти, але своїми справами зробили значно більше, ніж багато хто. Вони зробили найголовніше для української нації та української незалежності – створили промисловий фундамент розвитку країни, заклавши сучасну індустріальну основу спершу в цукровій галузі. Терещенки фактично створили цукрову імперію, з якою рахувались і в Москві, й на Заході. Наприклад, Нікола Терещенко, єдиний серед українських підприємців, мав право сидіти в присутності імператора. Врешті-решт, він повернувся з Москви до України і саме тут заклав промислову потугу. Другий момент: на відміну від російських меценатів, які у цей час теж активно працювали й розвивалися, Терещенки зокрема й українські меценати здебільшого діяли, так би мовити, стратегічніше – вони інвестували у майбутнє: в освіту, культуру й інше. Навіть коли просто колекціонували картини українських митців, що може видатися звичайним марнославством.
На мою думку, дуже важливо також те, що, роблячи акцент на економічних умовах праці та її безпечності, на якості продукції, вони спершу сформували новий тип працівника, а потім і новий тип суспільства. Тому що бідна й неосвічена людина, що не має гідних умов життя і не розуміє, якого вона роду-племені, – не прагне й свободи і незалежності (бачимо це на прикладі російської імперії, якою вона лишається й досі). На мій погляд, ми завдячуємо Терещенкам тим, що в упослідженій, нерозвиненій, аграрній (хоч навіть і аграрна сфера не розвивалась як слід) Україні зробили фактично цивілізаційний, культурний стрибок. Завдяки їхнім зусиллям Україна вже тоді стала на шлях європейської інтеграції. Вони навчили українців бути громадянами в європейському, а не в російському розумінні – відкритими світові, а не відмежованими від нього. Тож пробачмо їм і блакитний карбункул (за який Михайла Терещенка викупила з чекістського ув’язнення його дружина-француженка), і яхту «Іоланда», тоді найбільшу в світі… Це була багата родина, яка провадила спосіб життя, притаманний для тогочасної еліти. Звідси й такі статусні речі. Наприклад, Федір Терещенко [онук Артемія Терещенка] займався авіабудуванням, і на вихідні гості з Києва літаками літали до нього на Житомирщину й назад. Мені здається, цю історію можна розглянути з різних ракурсів: з одного боку, це було марнотратство, а з іншого – інноваторство, за яким (а не лише через нинішню війну) нас, українців, знають у світі».