Перегляд повідомлення

Як убезпечити об’єкти української ядерної енергетики під час війни? Чи потрібні Україні нові атомні енергоблоки і чому? Чи зможе Запорізька АЕС знову виробляти електроенергію? Що науковці досліджують на Чорнобильській АЕС і чому ці дослідження не можна припиняти? На ці й інші запитання директор Інституту проблем безпеки атомних електростанцій НАН України академік НАН України Анатолій Носовський відповів в інтерв’ю програмі «Security Talks» («Безпекові розмови») телеканалу «Апостроф TV».

«Жодна атомна електростанція не розрахована на ракетні удари, обстріли, військовий стан. Окупація Чорнобильської та Запорізької АЕС, польоти ракет над майданчиками атомних станцій, ракетні обстріли Харкова, зокрема ядерної підкритичної установки «Джерело нейтронів» у Національному науковому центрі «Харківський фізико-технічний інститут» – це порушення всіх міжнародних норм, правил і стандартів, – наголошує академік Анатолій Носовський. – Після бойових дій біля АЕС «Кршко» на території колишньої Югославії [нині це територія Словенії], які тривали кілька днів у 1991 році, провідні світові фахівці з безпеки дійшли висновку, що за подібних інцидентів енергоблоки потрібно переводити у стан холодного зупину. Тобто, з погляду безпеки, всі енергоблоки в Україні слід було би зупинити. Але росія знищила 80% нашої теплової електрогенерації і 50% гідрогенерації, тож світло у нас є переважно завдяки тому, що працюють атомні енергоблоки.

На щастя, ворог не обстрілює майданчики атомних електростанцій. Припускаю, що завдяки діям міжнародної спільноти. Так, біля Південноукраїнської АЕС влучали снаряди. Але, скажімо, у конфайнменті Чорнобильської АЕС узагалі немає отворів. А от захисна оболонка над реактором станції «Бушер» в Ірані свого часу постраждала від війни. Щоправда, вона ще тоді була недобудована і без ядерного палива. Водночас, я вважаю реакцію МАГАТЕ на російські злочини дуже слабкою. Можливо, вона саме така, бо росія як член МАГАТЕ посідає друге місце за обсягами фінансування цієї організації, а її (росії) представник є заступником генерального директора МАГАТЕ.

Комісія МАГАТЕ обов’язково інспектує, перевіряє всі українські наукові установи, які працюють з ядерними матеріалами, ядерним паливом: це Національний науковий центр «Харківський фізико-технічний інститут», Інститут ядерних досліджень НАН України в Києві та наш Інститут проблем безпеки атомних електростанцій НАН України у Чорнобилі. Якби Україна створювала «брудну» бомбу чи ядерну зброю, як про це заявляла російська пропаганда, МАГАТЕ помітила б. Але цього немає, і про це знає весь світ. А пропаганда була спрямована передусім на російську ж аудиторію, щоб виправдати вторгнення в Україну».

«Україна вже давно відмовилася від постачання російських запчастин і обладнання для АЕС. Дещо ми виробляємо на своїх заводах (це, наприклад, дуже хороші системи контролю та моніторингу), дещо замовляємо у партнерів з Європи та США, – провадить далі науковець. – Так, ми зараз не можемо самотужки побудувати корпус реактора, але в інших країнах, зокрема в Китаї, вже виготовляють і корпуси реакторів, і все необхідне обладнання. Тому якщо є гроші, то все можна придбати. Скажімо, матеріали для першого реактора AP1000, спорудженого у Китаї за американськими технологіями, були китайськими лише близько на чверть, а потреби на спорудження останнього наразі – четвертого – такого реактора китайські виробники закрили вже на 80%. Так само Китай намагається бути максимально незалежним в експлуатації та обслуговуванні реакторів, збудованих за радянськими/російськими технологіями. Туреччина ж поки що не має такого досвіду, тож залежатиме від постачання російського обладнання і ядерного палива, а також від планових ремонтів. Хоча потрібне ядерне паливо вже виробляє і компанія «Westinghouse».

До речі, українська історія диверсифікації постачань палива для атомних електростанцій розпочалася ще 1998 року, коли наші фахівці – майже з усіх АЕС, а також із Національного наукового центру «Харківський фізико-технічний інститут» – кілька років навчались у США і спроєктували паливо спеціально для наших станцій. Тобто дизайн палива, яке ми купуємо у компанії «Westinghouse», є українським, а не американським».

На думку Анатолія Носовського, в Україні під час війни не будуватимуть ані заводу з виготовлення ядерного палива, ані нових ядерних енергоблоків чи малих модульних реакторів. Але, як підкреслює вчений, завжди варто дивитись у майбутнє: «Для проєктування відповідних об’єктів, розроблення техніко-економічного обґрунтування, досягнення домовленостей про донорське/кредитне фінансування, проведення громадських обговорень, отримання необхідних дозволів знадобляться два-три роки, а за цей час війна вже може закінчитися. Зрозуміло, що ядерну енергію вироблятимуть і використовуватимуть іще дуже і дуже довго, й Україна має всі можливості, щоб розвивати ядерну енергетику: досвід, фахівців і освітні програми, інфраструктуру. Нам потрібно буде будувати нові енергоблоки (і вже зараз готуватися до цього будівництва), бо ті, що є, старішають. Власне, їхню експлуатацію вже продовжували на понадпроєктний термін (на 10 років) і, можливо, продовжуватимуть іще, але лише після переоцінки їхньої безпечності.

Ядерна енергетика має бути базовою для кожної країни, бо головна її перевага – стабільність. Так звана зелена енергетика з’явилася порівняно нещодавно, кількадесят років тому. І ці технології розвиваються теж не без труднощів. Тому доведеться комбінувати. Так, ядерна енергетика небезпечна – як і будь-яка технологія. Але ж ми користуємось автомобільним транспортом, хоча трапляються й аварії, і жертви. Та суспільство вважає це прийнятним ризиком. Щоб мінімізувати його, потрібна належна культура безпеки, потрібно дотримуватись усіх процедур, норм і правил. Що ж до малих модульних реакторів, то це, безумовно, модна нині тема, про них багато говорять як про дешеві й безпечні джерела енергії, але поки що не збудовано жодного. Можливо, подібні установки стануть у пригоді, скажімо, на Чукотці, де немає ліній електропередач. Україна ж уся в ЛЕПах, тож малі модульні реактори можуть знадобитися хіба що для регулювання в енергетичній системі. Але, знов-таки, предметніше можна буде обговорювати це питання, коли з’являться реальні проєкти».

За словами академіка НАН України Анатолія Носовського, після повернення під контроль України Запорізька атомна електростанція запрацює не раніше, ніж за 5–6 років: «Від росіян можна очікувати чого завгодно. Ми матимемо обстежити всю станцію, всі комунікації, зокрема підземні, і, якщо потрібно, розмінувати. На ЗАЕС працювало 11 тисяч людей, з них 7 тисяч уже виїхали. Контракти з «Росатомом» підписали близько 2,5 тисяч осіб. За наявною інформацією, окупанти також привезли на станцію працівників зі своїх майданчиків, але фахівців-атомників однаково бракує, бо і в росії їх теж обмаль. А освічений персонал вкрай потрібен, навіть якщо станція не виробляє енергію. Хтось має обслуговувати системи контролю, моніторингу, управління. Річ у тім, що Запорізьку АЕС оснащено новітнім обладнанням українського й іноземного виробництва. Не знаю, як окупанти з ним працюють. Без нашого персоналу це неможливо.

Як у майбутньому захистити АЕС від терористичних атак? Гадаю, необхідно буде проаналізувати унікальний український досвід роботи ядерної енергетики під час військового стану і розробити рекомендації щодо фізичного захисту ядерних об’єктів на випадок особливого періоду. Визначити, як має працювали ядерний енергоблок, коли слід його зупиняти, як змінювати персонал на станції».

Науковець також розповів, як Інститут проблем безпеки атомних електростанцій НАН України відновлює лабораторії у Чорнобильській зоні відчуження, що їх знищили російські загарбники: «Наш Інститут – це єдина в Україні установа, яка досліджує все, що відбувається на чорнобильському майданчику, в об’єкті «Укриття», або, як його ще називають, саркофазі. Наші фахівці заходять туди, беруть для аналізу проби ядерних матеріалів, які, між іншим, з часом перетворюються на пил і через це дуже небезпечні. Рано чи пізно доведеться демонтувати старі будівельні конструкції, споруджені над конструкціями, зруйнованими під час аварії 1986 року, витягти звідти ядерне паливо і розмістити його у спеціальних контейнерах. Ці старі конструкції над руїнами реактора зводили без прямої участі людини, тому вони нестабільні, і якщо впадуть, то відбудеться викид пилу. Радіоактивний пил, звісно, не потрапить у довкілля, але осяде на внутрішній поверхні новозбудованого конфайнменту і працівники отримуватимуть додаткове дозове навантаження. Отака проблема і таке завдання стоять зараз перед нашим Інститутом.

Оскільки лишати об’єкт «Укриття» без нагляду не можна, ми вже почали відновлювати і почасти відновили лабораторії власними силами. Партнери – переважно закордонні – допомогли обладнанням і запчастинами. Щось ми полагодили, щось замінили новим. Але, нагадаю, всі лабораторії створювались іще у 1986–1987 роках – згідно з іншими, ніж сьогодні, санітарними вимогами, вимогами до будівництва, рівня безпеки, фізичного захисту, обладнання. На це важливо зважати, бо там вивчаються ядерні матеріали. Тому лабораторії потрібно модернізувати. Вийде краще і дешевше, якщо збудувати нові. І ми вже маємо напрацювання: виконали передпроєктні дослідження, домовляємося з європейськими інвесторами про фінансування детального проєктування. Тривають перемовини з Державним агентством України з управління зоною відчуження. Тут потрібне державницьке ставлення до проблеми і розуміння, що без науки неможливо перетворити об’єкт «Укриття» на екологічно безпечну систему. На жаль, зараз під час обговорення цього питання пріоритетність виконання такої роботи знижується. Сподіваюся, що ми все ж зможемо переконати посадовців і побудувати новий лабораторний корпус із сучасним обладнанням, що, своєю чергою, допоможе виконати комплекс робіт із науково-технічного супроводу перетворення небезпечного обєкту на екологічно безпечну систему і зняття енергоблоків Чорнобильської АЕС з експлуатації».

 

Більше дізнавайтеся з відеозапису інтерв’ю