«Я кину все. Я вірю в кілометри —
обвітрені, задихані і злі.
Багато їх у матінки Деметри,
Котра була богинею землі»
(Ліна Костенко)
Знамениту уманську «Софіївку» важко описати словами – вона надто поетична для прози. І навіть найдокладніший фоторепортаж не передасть усієї спокійної атмосферності й чарівної мінливості цієї місцини. Але ми розповімо вам дещо про сенси й символи цього більш як двохсотрічного парку, його найцікавіші локації, традиції та новації. Сподіваємося, ця віртуальна екскурсія надихне вас одного дня вирушити назустріч давнім легендам, майстерно оживленим серед українських ландшафтів. Тим паче, що, наприклад, зі столиці до Умані рукою подати: три години автотрасою «Київ–Одеса» – і ви на місці. Хіба не чудовий варіант для вікенду? Отже, в дорогу!
Фонтан «Змія» на Іонічному морі та павільйон Флори |
Трояндовий павільйон на острові Анти-Цирцеї |
Скульптура Амура серед брил Долини велетнів |
Іконічний краєвид на Іонічне море – візитівка «Софіївки» (цифра на клумбі Площі зборів позначає актуальний вік парку) |
По дорозі до Бельведеру. У водах Іонічного моря лежить Камінь смерті |
Міст до Площі зборів |
Ліщинове озеро |
Прогулянка із сенсом і не без моралі
Сьогодні важко повірити, що Національний дендрологічний парк «Софіївка» НАН України (від 1955 року – не просто прегарний парк, а ще й наукова установа, а від 2005-го – науково-дослідний інститут) колись постав на місці майже безлісого пустища, головною суворою природною окрасою якого були виходи граніту на поверхню. Проте людському інженерному генію вдалося зробити тут неймовірне: на ґрунтах, щедро пересипаних кам’яними брилами, виросло ціле королівство флори, часом доволі екзотичної для цих теренів.
«Софіївку» заклали 1796 року за наказом графа Станіслава Фелікса (Щенсного) Потоцького, якому належала, зокрема, й Уманщина. Парк став подарунком графа його третій дружині – Софії Вітт–Главоне, яка свого часу вважалася першою красунею Європи, народилась у Муданьї в Османській імперії (раніше це було передмістя, а нині частина міста Бурса на території Туреччини), що на березі Мармурового моря, і, згідно з версією, до якої схиляються більшість дослідників, мала грецьке походження. Роль деміурга в історії «Софіївки» відіграв польський військовий інженер Людвик Християн Метцель. Завдяки його задумам і планам з’явилася більшість об’єктів, які й досі створюють неповторний і впізнаваний образ найвідомішого уманського парку (пишемо «найвідоміший», бо в Умані він не єдиний).
Граф Станіслав Фелікс (Щенсний) Потоцький. Сучасна репродукція портрету |
Графиня Софія Потоцька. Сучасна репродукція портрету |
«У «Софіївці» все невипадково, – говорить найдосвідченіша екскурсоводка академічного дендропарку Галина Никитюк. – Звісно, вона є гімном коханню. Але головне у парках такого штибу – це їхня семантика. Тобто прихований зміст.
Наприкінці XVIII століття в моду увійшов англійський пейзажний ландшафтний стиль, яскравим зразком якого є і наша «Софіївка». Загалом у світі домінують дві головні паркові системи – регулярна, або ж геометрична, або ж французька, і англійська пейзажна, вона ж ландшафтна. Французький стиль демонструє панування людини над природою, а його вершиною є Версаль, де всі рослинні насадження мають правильні форми й акуратно підстрижені. Втім, як помітив Жак Деліль у своїй поемі «Сади», велич регулярного саду, оздобленого коштовними матеріалами, втомлює і набридає, вона завжди незмінна, завжди та сама. Регулярний сад постійно доступний для огляду, наче на долоні. Природи ж натомість, за його словами, ніколи не буває забагато, а тихі водойми – озера і ставки – вдало доповнюють картину і слугують втіхою для очей. Остання ідея – це квінтесенція англійського стилю. Ландшафтні парки теж створені людськими руками, але так майстерно, що цього зовсім не помітно. Софіївські ставки видовбано у граніті й наповнено водами річки Кам’янки, деякі згромадження валунів не виникли самі собою, а чимало рослинності не є типовою для нашого регіону. Але вигадливість планування й розмаїття форм створюють ефект природності. А за кожним наступним рогом стежки гостям відкривається щораз інший краєвид або новий цікавий ракурс уже знайомої локації.
Композиція «Природа і мистецтво» – масонська метафора відмінності між освіченістю й неосвіченістю («неотесаністю»), а також дихотомії «natura–cultura» |
Англійським ландшафтним парком найкраще гуляти й милуватися, знаючи його логіку та символіку. Річ у тім, що межа XVIII і XIX століть була добою пізнього класицизму і раннього романтизму, зокрема чергового переосмислення античної спадщини. Саме тому в основу композиції «Софіївки» покладено давньогрецьку й давньоримську міфологію. Передусім сюжети Гомерових «Одіссеї» та «Іліади». За збігом, Софія Потоцька ще й грекиня, що теж додало нашому паркові символічності й особливого шарму».
Пароплав «Софія» на Верхньому озері (на другому плані – Трояндовий павільйон на Острові кохання) |
Вказівник |
Погруддя Гомера |
Статуя Одіссея |
Скульптура Амура |
І Зевс, і Пан, і Голуб-Дух, або Від квітки кохання до Острова кохання
Проте наша мандрівка «Софіївкою» на схилі літа стартувала фактично з-за лаштунків головних маршрутів парку – із розарію поряд з адміністративно-лабораторним корпусом установи, в якому також розташовується готель «Софіївський».
Сад троянд в уманському дендропарку заклали навесні 1998 року з ініціативи кандидата біологічних наук Олени Мороз (1942–2019), тоді – старшого наукового співробітника установи. Своєю появою ця ділянка площею пів гектара, на якій зараз квітнуть і духмяніють троянди вже понад 250-ти сортів 12-ти садових груп, завдячує членові-кореспонденту НАН України Тетяні Черевченко (1929–2017). Науковиця 16 років очолювала Національний ботанічний сад імені М.М. Гришка НАН України у Києві, але її життя надзвичайно тісно пов’язане і з «Софіївкою». Про те, як один кадровий вибір Тетяни Михайлівни вирішально вплинув на долю парку понад 40 років тому, ми розповімо в одному з наступних матеріалів, дочекайтеся.
|
|
|
|
|
Шлях, що веде звідси до головного входу «Софіївки», пролягає Грековою балкою – ділянкою, яку впорядкували лише 1993 року, коли дендропарк готувався до свого 200-річчя, пригадує Володимир Грабовий, виконувач обов’язків директора дендропарку, кандидат біологічних наук. У народі Грекову балку охрестили і Косенівкою, й Іванівкою, і навіть парком імені Косенка. Адже ініціатором її облагородження був багаторічний директор «Софіївки» член-кореспондент НАН України Іван Семенович Косенко, з яким пов’язана ціла епоха в історії парку.
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
До великого ювілею в «Софіївці» тоді поставилися надзвичайно серйозно: від 1987 року до 1996-го виконали не просто масштабні, а, без перебільшення, грандіозні роботи. Наприклад, за всіма канонами садово-паркового мистецтва проклали, а фактично – прорізали дорогу в західній частині парку. Власне, нею ми й скористалися. І їхати, і йти було легко та приємно, адже дорога збігає донизу (хоч і не надто стрімко), а перепад висот у тутешніх ландшафтах становить 43 м (!). І, доки наша розповідь не зайшла далеко, поділимося секретом, як не заблукати у «Софіївці» (на щастя, загубитися там доволі складно): користуйтеся бруківкою (три роки тому нею повністю замінили асфальт) і не збивайтеся на манівці. А ще – ознайомтеся з мапою і тримайте в полі зору фонтан «Змія» (це візитівка «Софіївки», її не сплутати з жодним іншим об’єктом, але про це далі).
|
|
|
|
«Наш дендропарк – як установа, що має статус науково-дослідного інституту Національної академії наук України, – звісно, зосереджений на наукових дослідженнях. Це й акліматизація, і репродуктивна біологія рослин Правобережного Лісостепу України. Проте «Софіївка» передусім є історичним садом, автентичний, оригінальний вигляд якого ми маємо підтримувати, а його історію – вивчати й відтворювати за архівними документами, – наголошує Галина Никитюк. – І ми це повсякчас робимо. Наприклад, на північний схід від Китайської альтанки й урочища Дубинка заново облаштували Звіринець, передбачений на історичних планах парку. Зараз там живуть близько трьох десятків оленів, ланей, косуль і мунтжаків».
Статуя Еврипіда |
Позаду вдалині за статуєю Еврипіда – паркан Звіринця |
Віковий дуб в урочищі Дубинка неподалік Звіринця |
Китайська альтанка |
Мешканці Звіринця |
Коли брукована стежка вкотре завернула, перед очима, наче нізвідки, вигулькнули Лісове озеро (праворуч) і Соколиний став (ліворуч), яких, на відміну від Звіринця, раніше не існувало у цих ландшафтах. Працівники парку створили їх уперше – теж з нагоди 200-річчя, але за нереалізованими планами 1855 року, коли в Умані, з давніх-давен козацькому містечку, від 1836-го до 1859 року діяло одне з так званих аракчеєвських військових поселень. Нові водойми, одначе, цілком органічно вписались у «софіївський формат» – як логічне продовження історичного парку на теренах, де доти не було жодних його історичних об’єктів.
Скажімо, Лісове озеро встигло завоювати прихильність не лише відвідувачів, які пікнікують і медитують на моріжках і лавах навколо нього, а й постійних мешканців: жаб-курортниць (не шукайте цієї назви у бінарній номенклатурі – це просто образний вислів, але якщо ви спостерігали, як ці амфібії гріються під сонечком на лататті прекрасноквітної німфеї, то, напевно, погодитеся з нашим враженням); диких, але не лякливих качок, які звикли, що люди постійно сновигають туди-сюди; горлиць і припутнів, котрі звили собі гнізда на тутешніх хвойних деревах; табунця місцевих коней. Словом, Лісове озеро – ідеальна фотозона (хоча, зрештою, їх у парку не бракує) і місце для пленеру художників-пейзажистів, але не менш ідеальне для відпочинку: тихе, майже звідусіль оточене хвойними деревами, гармонійно поділене на освітлені й тінисті куточки.
Лісове озеро
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
У Соколиному ставі зараз вирує лише рослинне життя, здебільшого очеретяне, тополине і, що дуже несподівано, вербне. «Вода у цьому ставі набирається виключно від дощу, інших джерел немає, – пояснює Володимир Грабовий. – Та саме завдяки цьому його можна використовувати як цінний об’єкт для цікавих наукових досліджень. Чому? Тому що коли він пересох, з його дна вигналася верба біла – піонерна рослинність, якої тут більше ніде начебто й немає. Те саме, до речі, відбувається після осушення Каховського водосховища. А отже, йдеться про типовий процес, бо він характерний і для нашої кліматичної зони, і для Півдня України. Найцікавіше: щоразу після наповнення ставу відновлюється і вся його водна рослинність». Про перспективні порівняльні дослідження нинішній очільник парку згадав недарма: учасниця кількох експедицій до Каховського водосховища доктор біологічних наук Анна Куземко з Інституту ботаніки ім. М.Г. Холодного НАН України сформувалась як учена саме в Національному дендрологічному парку «Софіївка» НАН України, з яким і далі підтримує контакти.
Позаду тополі – Соколиний став |
Соколиний став
Тим часом за Лісовим озером поволі відкривається сполучений із ним каналом Нагірний став. Неподалік цієї водойми – щільні насадження ліщини деревовидної (або ж ведмежого горіха), яка була улюбленим дослідницьким об’єктом вже згаданого Івана Косенка. Результати вивчення цих рослин науковець описав у своїй докторській дисертації. На відміну від решти ліщин, котрі зростають як кущі, ліщина деревовидна, на що і вказує її назва, це справді дуже високі, кілька метрів заввишки, дерева. Ліщинова ділянка, а також сусідні насадження бузків і магнолій стали даниною моді на моносади, тобто сади, цілковито створені з якоїсь однієї культури. Магнолія Суланжа навіть викинула бутони. Попри те, що надворі була середина серпня. «Магноліями у «Софіївці» почали займатися не так давно, але вони перевершили всі наші очікування. Їм підійшли і клімат, і ґрунт. Квітують двічі на рік», – дивує Галина Никитюк.
Нагірний став
Насадження ліщини деревовидної
Друге цвітіння магнолії |
По інший бік дороги – експозиційна ділянка лабораторії мікроклонального розмноження. Екскурсійним групам, серед яких часто трапляються шкільні, тут розповідають про те, як науковці дендропарку клонують рослини і допомагають підтримувати приголомшливе різноманіття софіївської флори. Завдяки їхній роботі, а також роботі колег з інших наукових підрозділів рослинне багатство парку вже перевищило 4,5 тисячі (!) видів та внутрішньовидових таксонів. Ця колекція справді величезна і дуже цінна, а її частина офіційно належить до Національного надбання України.
Експозиційна ділянка лабораторії мікроклонального розмноження
Наступна вражаюча локація на нашому маршруті з’являється ще несподіваніше, ніж попередні. Це Ліщинове озеро (так, навколо нього теж багато ліщини), ще одна новація сучасної «Софіївки». І, поза сумнівом, якби його тут не було, його неодмінно варто було б спроєктувати і створити. «Раніше це була болотиста місцина, – пояснює екскурсоводка. – Доки з неї не вибрали ґрунт, почасти оголивши граніти, які тут залягають на 40 м углиб». Просто над гранітами височіють темні ялини, з протилежного боку до видолинку спускається схил, повністю вкритий ялівцями й іншими хвойними. Посаджені вони порівняно нещодавно – 2006 року, але ростуть наче з води.
Ліщинове озеро і навколо нього
За роботи у цій частині парку фахівців «Софіївки» на чолі з директором 2005 року удостоїли Державної премії України в галузі архітектури.
Фінальний акорд Грекової балки – Будинок творчості вчених, в якому розміщені також софіївський музей мармурових скульптур (одразу зауважимо, що всі скульптури, якими гості парку можуть милуватися просто неба, є лише копіями) і невеличкий готель. На жаль, через проблеми з електропостачанням приміщення зараз закрите, але башточка майже казкового мінізамку виконує щонайменш естетичну функцію.
Будинок творчості вчених над Грековою балкою |
Ліворуч від Ліщинового озера дорога нарешті завертає до головного входу «Софіївки», на якому гостей зустрічають господарі парку – скульптури подружжя Потоцьких. Їх встановили до 225-річного ювілею установи.
|
|
|
Та, перш ніж попрямувати центральною алеєю, вирішуємо зазирнути до чергової новоствореної локації, раніше відомої як Женевське озеро. Нині тут Егейська долина. Вона вписана у загальний давньогрецький міфологічний контекст й ілюструє трагічно-епічну історію, головними дійовими особами якої є горгона Медуза, Афіна Паллада, Посейдон і Персей. Освіжити шкільні знання з літератури, не заходячи в Ґуґл, допоможе інформаційна табличка. Щоправда, після ознайомлення з нею кортить поспівчувати не лише скам’янілим горгониним жертвам, а й самій нещасній красуні, котру, як оповідає міф, незлюбила Зевсова дочка – богиня мудрості й війни Афіна. Від гнівливої заздрісниці Медузу не врятувало навіть кохання самого Посейдона, морського бога. …За словами Галини Никитюк, англійський пейзажний парк промовляє до своїх відвідувачів. Можемо констатувати, що він також стимулює фантазію. Бо хтозна, чи не є прямовисні скелі Егейської долини перетвореним титаном Атлантом і чи не наповнені ставки й калабані живою та мертвою водою, прообразом якої могла слугувати Медузина кров. Алюзії, метафори, натяки, відчитування поміж рядків – «Софіївка» запрошує свого гостя бути співтлумачем її символів.
Егейська долина
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
Що ж, ознайомилися з околицями – тепер перейдімо до найуславленіших «родзинок» парку. І перша з них, Тарпейська скеля, вивищується над річищем Кам’янки праворуч від центральної алеї (якщо ви рухаєтеся вглиб парку від головного входу). У Стародавньому Римі Тарпейською називалася прямовисна скеля (до наших часів вона не зберіглася), з якої скидали злочинців, засуджених до страти. За однією з версій, вона завдячує назвою жриці-весталці з патриціанського роду Тарпеїв – легковажній Тарпеї (її батько був консулом, тобто керував вартою, на Капітолійському пагорбі), яка зрадила римлян, відчинивши браму сабінянам, і заплатила за цей переступ життям: її чи то скинули зі скелі зраджені свої, чи то забили щитами вороги, від яких вона зажадала надмірної плати за послугу. Тарпейську скелю в «Софіївці» утворюють кільканадцять спеціально відібраних гранітних брил різного розміру й ступеня отесаності, а рівний майданчик угорі прикрашає дерев’яна альтанка, доступна для відвідувачів. Але якщо на висоті вам перехоплює подих не лише від краси краєвидів, то радимо споглядати цей об’єкт знизу. До речі, торік альтанку реставрували. Зробили це працівники самої «Софіївки», заощадивши парку чимало бюджетних коштів, зауважує Володимир Грабовий.
Тарпейська скеля
Та повернімося на центральну алею. «Цю дорогу прорубали вже при Ніколаї І [російському імператорові, який правив у 1825–1855 роках і за жорстокість отримав прізвисько «Ніколай Палкін»; зауважимо, що царат конфіскував «Софіївку», як і решту маєтностей Потоцьких, після участі одного з представників цієї родини у Польському повстанні 1930–1831 років; бюст Тадеуша Костюшка замінили бюстом імператриці Александри Фьодоровни, а на честь самого імператора встановили обеліск із двоголовим орлом; обеліск зберігся донині, але вже дерусифікованим і деколонізованим – без російського герба], бо спершу тут був непрохідний косогір, – говорить Галина Никитюк. – А джерело «Срібні струмочки» оформили 1974 року за проєктом київської архітекторки Євгенії Лопушинської. До того люди набирали джерельну воду зі звичайної труби. Вода, між іншим, питна і дуже смачна».
Ідучи центральною алеєю
|
|
|
|
|
|
|
Ошатний вінець центральної алеї – павільйон Флори, який слугував вокальним залом. Він розташований на березі так званого Іонічного моря (його ще називають Іонійським озером і Нижнім ставом) – центральної і найбільшої водойми «Софіївки». «За Потоцьких тут звучала садова музика, яку композитори писали спеціально для виконання у парку (на межі століть це було модною темою), декламували присвячені «Софіївці» поезії. Митці виступали також, пливучи на паромі, а вночі в парку давали ілюмінацію, – продовжує наша провідниця у світ уманського садово-паркового мистецтва. – Станіслав Потоцький, як найбагатша людина Речі Посполитої, міг собі дозволити запросити найкращого у країні придворного поета – Станіслава Трембецького. Той написав поему про «Софіївку», в якій оспівав кожен її об’єкт і, звісно ж, щасливих господарів. Та й сьогодні у нас лунає музика, виступають місцеві композитори й виконавці». І, наче на підтвердження цих слів, музикант на Нижній алеї розтягує акордеон, і звуки розлітаються парком, як прохолодні бризки фонтану «Змія».
Павільйон Флори
Статуя Еврипіда на північному березі Іонічного моря (на терасі позаду і вище – грот Аполлона) |
Грот Аполлона |
«Змія – символ масонської мудрості, – пояснює Галина Никитюк. – Хоча, за іншою легендою, це та велика змія, яка проковтнула пташку-матір із пташенятами, через що і скам’яніла: так її покарали боги. Але за Потоцьких скульптури не було: вода струменіла просто зі щілини у кам’яному острівці. Змія, якою ми знаємо її зараз, у різні часи то з’являлася, то зникала. Найдавніше з відомих мені документальних підтверджень її присутності датоване 1841 роком, коли в Умані діяло військове поселення. Але вже на фотографії 1904 року змії немає. Ми припускаємо, що її прибирали, аби не муляти око російським царям, які іноді навідувалися до «Софіївки». Адже масонство в імперії було під забороною».
Фонтан «Змія» виглядає мальовничо з усіх ракурсів
|
|
|
|
|
|
|
Трохи далі за фонтаном, на східному березі Іонічного моря, бере початок закарбована у камені й воді історія Одіссеєвих мандрів. Першою увагу привертає гранітна брила, що самотою лежить у воді під гранітними виступами. Це Камінь смерті. З ним пов’язана моторошна, але, як з’ясувалося, неправдива місцева легенда про трьохсот кріпаків, які нібито загинули, коли намагалися встановити камінь на пагорбі, а брила зірвалась і впала. За радянського союзу цю небилицю доповнили наративом про протистояння «визискувачів» із «пригнобленими» й тиражували з особливим завзяттям – не лише усно, а й у друкованій продукції. Не останню роль у поширенні дезінформації відіграла польська письменниця Ванда Василевська. «Коли став чистили від мулу, воду спустили – і ми змогли пильніше придивитися до цього каменя. Ніколи і нікуди він насправді не падав, і нікого, на щастя, на розчавив. А назва пояснюється просто, тією ж таки давньогрецькою міфологією. У міфічному племені феаків (або ж феакійців) перейнялися довгими мандрами і бідуванням Одіссея, про які він їм розповів, і постановили допомогти сердезі. Феаки спорядили корабель і доправили Одіссея на батьківщину – острів Ітаку. Оскільки під час прибуття він саме спав, делікатні феаки тишком винесли його і поклали на березі, а потім вирушили додому. І тоді, як пише Гомер, розгніваний на Одіссея Посейдон (нагадаю, Одіссей виколов око синові цього бога – циклопу Поліфему) поклав руку на корабель феаків, перетворивши його на камінь смерті. До речі, на нашому, софіївському, камені помітна заглибина, що нагадує відбиток долоні. На ній навіть можна розрізнити пальці».
Камінь смерті
(лежить у воді праворуч від майданчика Бельведер, на якому стоїть статуя Орфея)
Але тема експлуатації таки не розкрита, тож вирішуємо поцікавитися, яким же господарем був граф Потоцький і як жилося кріпакам, що їх в його власності налічувалося до пів мільйона душ, 130 тисяч з яких були чоловіки. «Потоцький був добрий господар, і селяни його любили, – не вагаючись, відповідає Галина Володимирівна, – бо замість щоденної панщини граф встановив для них фіксований щомісячний податок. Але посильний. Як писав Микола Костомаров, «у Потоцького сади зелененькі, хати біленькі, а люди співають, бо найщасливіші». Найбільшими магнатами на Правобережжі України були Ржевуські, Браницькі, Любомирські, Чарторийські, але ніхто з них не міг дорівнятися до Потоцьких.
Що ж стосується Софії, то замолоду вона, звісно, більше цікавилася балами. Проте згодом – як масонка з ложі «Доброчинність» – будувала церкви, молитовні доми, синагоги і робила багато інших добрих справ, зокрема для вбогих. Тому не дивно, що віддати їй останню шану прийшла немислима кількість людей. Софія Потоцька померла 24 листопада 1822 року в Берліні від онкологічного захворювання репродуктивної системи. За заповітом, доньки поховали її в Успенській церкві. Але під час землетрусу 1838 року стіни і купол церкви тріснули, а графиню перепоховали – в усипальниці Свято-Троїцької церкви у Тальному (це містечко за 40 кілометрів від Умані), де у Потоцьких теж був маєток. Станіслав же спочиває у Тульчині, де розташовувалась його головна резиденція. Але дехто думає, що він похований поряд зі своєю другою дружиною Жозефіною (Юзефиною) Амалією Мнішек на Виборозькому кладовищі в Санкт-Петербурзі. Вочевидь, це символічне поховання, що з’явилося з волі його онуки – Александри (Александрини) Станіславівни, дочки Станіслава Потоцького-молодшого, обер-церемоніймейстера царського двору. За її замовленням архітектор Александр Бенуа виготовив надгробок із написом «На вічний спокій». Онука, яка надзвичайно любила дідуся й бабусю, дуже хотіла мати неподалік спільне для них обох місце, куди могла би приходити і приносити квіти. Напевно, Александрина просто привезла на цю могилу землю з тульчинського поховання».
Наступна зупинка – Хаос, він же Долина велетнів (або ж Долина титанів) – нагадує нам про початок світу, яким його уявляли в Античності. Вони вважали, що з Хаосу все походить і на Хаос усе обернеться. «Це шедевр світового рівня, і працювали над ним не безправні раби, як писала радянська пропаганда, а майстри своєї справи. Причому отримували за це платню, – підкреслює Галина Никитюк. – Кожен камінь тут ідеально допасований до інших. Привезене й оброблене каміння вдало доповнює природні скелі. І вже понад двісті років ця унікальна композиція лишається незмінною. Їй не зашкодили ані три землетруси, ані навіть катастрофічний за наслідками селевий потік 1980 року». Але Хаос не мовчазний – він нуртує і шумує напівштучним водоспадом. Копію уманського Хаосу можна знайти в Алупці: дві доньки Потоцьких вийшли заміж за кузенів графа Михаїла Воронцова, й одна з них, Ольга, дружина князя Лева Наришкіна, яка мешкала у Криму, захотіла, щоб деякі елементи «Софіївки» перекочували до її нового маєтку. Серед інших запозичень з Умані – фонтан, що виривається з каменю.
Долина велетнів (або ж Хаос), її води і гроти
Убік від величного громаддя Хаосу веде кам’яна доріжка, що впирається у заґратовану рукотворну печерку на честь цнотливої богині мисливства – грот Діани (або ж грот Дзеркало Діани). Ця частина парку по-своєму особлива. І не лише матеріалами, хоча вони першими привертають увагу. «Погляньте, як правильно й акуратно стесано і поставлено каміння у підпірній стінці 1796 року, – показує Володимир Грабовий. – Ця кладка називається гексагональною. Навіть за допомогою сучасних технологій важко відтворити те, що вміли зробити два століття тому. Цікаво, що напрям до гроту вказує один із каменів, якими викладено доріжку. Цей камінь недаремно має трикутну форму – він нагадує всевидюче око, один із символів масонства».
Грот Діани зовні й усередині
Власне, як додає Галина Никитюк, грот Діани був святая святих «Софіївки» – у цьому приміщенні посвячували в масони: «На цих теренах граф Потоцький мав найвищий ступінь масонської посвяти – статус Великого магістра Великого сходу Речі Посполитої. У масони його посвятили 1784 року. Він побував членом лож «Три білі орли», «Правдивий патріотизм», «Святиня Ісіди». А також сам організував кілька лож у Тульчині. Сакральний грот у «Софіївці» фактично є усіченою пірамідою (тому друга назва цього об’єкта – грот Піраміда) з отвором у стелі, який теж імітує всевидюче око. В центрі гроту – басейн із джерельною водою. Тут прохолодно навіть у спеку».
«Кладка, знов-таки, унікальна. Масивні камені зрізані й покладені без розчину, поставлені в «замок». І за стільки років жоден не зсунувся, не завалився. Хіба ця технологія не варта стати частиною Світового спадку ЮНЕСКО?» – ставить риторичне запитання Володимир Грабовий. І додає, що академічний дендропарк саме оформлює необхідні документи для процедури долучення до переліку цінних об’єктів за версією цієї міжнародної організації. У «Софіївці» дуже сподіваються на позитивну відповідь.
Та сама кам’яна доріжка огинає ще одну прикметну локацію парку – скульптуру Венери-купальниці, встановлену на п’єдесталі над джерелом «Вужі» («Гіппокрени»), з якого б’є вода, підведена з гроту Діани. Розливаючись, вона наповнює велику округлу заглибину неподалік – «слід Пегасового копита», як пояснюють місцеві гіди. Потік води регулюється від слабкого струменя до бурхливого водоспаду.
Статуя Венери-купальниці над джерелом «Вужі» (або ж «Гіппокрени»)
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
Від джерела повертаємося трохи назад і, перейшовши місток, потрапляємо на Площу зборів – майданчик, що півостровом виступає в Іонійський став і названий на честь місця першої зустрічі Одіссея з феаками. Звідси шляхи ведуть до ще кількох гротів, зокрема Гроту страху і смутку, а також гроту Сцілли. «На цих автентичних об’єктах, що незмінними збереглися від часу заснування «Софіївки», використано метал, але його нічого не бере. Жодних ознак корозії, – продовжує Володимир Грабовий. – Один із каменів стоїть на трьох опорах. Інший має зрізану основу, під нього підкладено спеціальну плиту. Тобто це не моноліт. Але кожна брила й нині на своєму місці. У багатьох місцях поставлено кам’яний «клин», щоб мегаліти не зрушилися. Спробуйте-но зараз зробити щось подібне, а потім ще й довезти це у потрібне місце і встановити як слід. Досі не відомо, в чому секрет софіївських технологій обробки каменю. Інженер Метцель не залишив описів. Або ж їх не знайдено. Хай там як, «Софіївка» була би магнітом для людей з усього світу, навіть якби уславилася лише своїми мегалітами».
Площа зборів
Грот Сцілли у денному світлі зовсім не страшний: кам’яна «голова» чудовиська вже третє століття поспіль виглядає усміхненою і вдоволеною життям. Так, це дивно, проте, схоже, «вираз» у неї саме такий. Можливо, завдяки горизонтальній заглибині там, де мала б роззявлятися «паща».
Грот Сцілли
|
|
|
Оминувши співця Орфея з кіфарою, Амура з луком, філософів Платона й Аристотеля, а також Критський лабіринт, гості потрапляють до ще одного софіївського грота – грота Каліпсо. Він вражає чи не найбільше і називається ще Громовим або Левовим, бо шум спадної води, що з нього долинає, подібний до гарчання великого хижака. «Як відомо з Гомерових творів, Одіссей пробув у любовному полоні дочки титана Атланта – ніфми Каліпсо – аж сім років. Каліпсо вмовляла коханого лишитись, обіцяла йому безсмертя й вічну молодість, але хитромудрий Одіссей відказав, що для нього ліпше одна мить в обіймах дружини Пенелопи, аніж вічність без кохання, – пояснює Галина Никитюк задум, утілений в цій монументальній споруді. – На одній зі стін викарбовано у металі напис польською мовою «Залиш тут пам’ять про нещастя й прийми щастя віще, якщо ж ти щасливий – будь ще щасливіший». Цей грот просякнутий оптимізмом. Дехто вірить, що можна здійснити бажання, якщо загадати його, тричі обійшовши камінь-опору». Зрештою, бажання Одіссея теж здійснилось, а з Каліпсо вони розійшлися друзями. Ба більше, німфа доброхіть спорядила його в дорогу. Якщо любиш – відпусти.
«…в Огигії я опинився,
Де прожива кучерява богиня Калипсо; вона там
Дуже зичливо мене привітала, усмак годувала
І обіцяла зробити навік молодим і безсмертним,
Та не змогла мого серця у грудях моїх уламати.
Там я сім років прожив у нудьзі і слізьми що день божий
Змочував шати нетлінні, котрі мені дала Калипсо.
А як рік восьмий настав, других сім замінивши по черзі,
То і звеліла Калипсо мені, щоб я острів покинув,
Чи то з приказу Зевеса, чи думка її стала інша.
На плавнику одіслала міцному мене й на дорогу
Хліба дала і до хліба, смачного вина і одежі,
Та вслід за мною послала і вітер легенький погожий»
(Гомер. «Одіссея». Переклад Петра Байди-Ніщинського).
Грот Каліпсо
Камінь біля гроту Каліпсо, що символізує карету, котра, мов черепаха, їде парком |
Погруддя Аристотеля |
Погруддя Платона у заростях… ні, не лопуха, а кремени |
Скульптура Амура над Долиною велетнів |
Сусід гроту Каліпсо – Фетідіон, тобто грот на честь Фетіди, морської німфи. В якому стоїть іще одна статуя… Венери. Але чому? «Історичний вигляд цієї локації наразі неможливо відновити повністю, – пояснює наша провідниця. – У Фетідіоні спершу стояла скульптура Пелея, простого смертного, за якого Зевс силоміць видав заміж Фетіду, коли дізнався, що, згідно з пророцтвом, одружившись із богом, вона народить героя, котрий вб’є Зевса. Але Пелея у нашому Фетідіоні, на жаль, давно немає (і ми навіть не знаємо, який він мав вигляд), а замість нього там іще від 1836 року стоїть Венера. Тому інша назва цього об’єкта – грот Венери».
Галявина перед гротом Фетіди (Венери) і статуєю Аполлона Флорентійського |
Фетідіон |
Статуя Венери у Фетідіоні |
Статуя Аполлона Флорентійського |
Над водами Фетідіону |
Від Фетідіону вирушаємо до неймовірної краси Верхнього озера (як ви вже, напевно, помітили, чимало об’єктів у цьому парку мають одразу кілька назв, і Верхнє озеро – не виняток: його знають також як Верхнє, Солодке або Чарівне море) і насипаного посеред нього острова Анти-Цирцеї, або ж Острова кохання. Доки водним дзеркалом неквапно ковзає пароплав «Софія», цікавимося, чому назва містить префікс-протиставлення. «Згідно з міфологією, Цирцея була чаклункою і могла перетворювати людей на свиней. Анти-Цирцея – плід уяви вже згаданого поета Станіслава Трембецького. За його словами, цей острів такий гарний, що навіть свині перетворюються на людей, потрапивши сюди, – розтлумачує Галина Никитюк і від літературної вигадки переходить до історичних фактів. – І озеро, й острів – рукотворні. Площа першого – 8,6 гектара, другого – приблизно 120 квадратних метрів (його розміри – десь 30 на 40 метрів). Перепад висот між Верхнім і Нижнім озерами – 22 метри. Ці дві водойми сполучені підземним водогоном завдовжки 300 метрів. Поступове звуження діаметра труби з 40 сантиметрів до 4,5 сантиметра створює тиск, під яким вода сама, без мотору, виривається з пащі фонтану «Змія» на висоту до 16 метрів. Водограй працює з 9-ї години ранку до 5-ї вечора. Щоб припинити потік, просто перекриваємо трубу.
Верхнє озеро
За Потоцьких на острів Анти-Цирцеї можна було дістатися лише паромом. Тепер є міст. За 20 років по тому, як російський цар конфіскував у графської родини всі маєтності разом із «Софіївкою», на острові спорудили архітектурний шедевр світового рівня – Трояндовий павільйон. Калькуючи з російської мови, його назву довго перекладали неправильно – як Рожевий павільйон (хоча стіни будівлі зовні дійсно пофарбовані у ніжно-рожевий і білий кольори). Проте він постав на честь дружини імператора Ніколая Першого – Александри Фьодоровни, народженої як німецька принцеса Шарлотта. Її батько – король Пруссії Фрідрих Вільгельм ІІІ – усім своїм донькам давав також квіткові імена. Так Шарлотта стала Трояндою (Die Rose). Для неї збудували чимало павільйончиків, один із них – у нашому парку. Павільйон спроєктував придворний архітектор Андрєй Штакеншнейдер – автор брами головного входу «Софіївки», а також російських Тронної зали Ермітажу, Маріїнського палацу і всіх будівель Петергофа.
Острів Анти-Цирцеї
Лебеді кохання під мостом, що веде на Острів кохання |
І про рослинність. Цей острів спочатку був засаджений тополями і називався Тополиним. Ідея не оригінальна: подібні тополині острови подибуємо, наприклад, у парках «Ерменонвіль» під Парижем і «Аркадія» під Варшавою. Але на нашому тополиному острові тепер зростають ще й верби і навіть сосна, яка дуже вдало контрастує з павільйоном».
|
|
|
|
Щонайменше дві дороги на захід від Верхнього озера ведуть до партерного амфітеатру – єдиної у «Софіївці» ділянки, котра не відповідає визначенню «англійський пейзажний парк», бо є типовою представницею французького регулярного геометричного стилю. Партерний амфітеатр – це пологий схил із доглянутим газоном і вервечкою самшитових ромбів по центру. Знизу ділянку оточують дерева, вгорі височіє двоповерховий котедж з оранжереями – колишня літня резиденція Потоцьких. Доки дерева не піднялися, з другого поверху відкривалася чудова перспектива на парк: було видно і Верхній став, і Нижній. Зараз будівля належить Уманському національному університетові садівництва і, на превеликий жаль, занедбана. «Через це «Софіївка» не може вповні відновити свого автентичного історичного вигляду. В оранжереях іще порівняно донедавна зростала велика кількість екзотів. Але ця колекція, яка вціліла під час Другої світової війни, не пережила суворої зими 1995 року», – сумно зітхає Галина Никитюк і зауважує, що, попри погодні умови, рослини можна було зберегти, якби оранжереї повернули «Софіївці».
Краєвиди партерного амфітеатру
Після минущого наважуємося подумати про вічне в темряві та прохолоді підземної річки Ахеронт. «Схожі підземні річки є у Греції та Італії, але вони не працюють. А у нас – і вода, і підземне царство, і навіть свої перевізники», – говорить екскурсоводка. Посаду Харона в «Софіївці» займає, зокрема, молодий і хвацький жартівник Денис, улюбленець туристів. Завдяки його коментарям «життя перед очима пролітає» (чи то пак, пропливає) не в такій гнітючій атмосфері: «Зверніть увагу на стіни тунелю. Вони вже понад 200 років у воді, але зовсім сухі. На них немає конденсату. Нізвідки не відгонить сирістю, навіть мох не росте. Акустика – чудова. Тунель майже не реконструювали – не було потреби.
Подорож Ахеронтом
Склепіння тунелю прорізають чотири світлові колодязі. Вони і символічні, й цілком функціональні: з одного боку, уособлюють чотири періоди людського життя, з іншого – забезпечують освітлення й аерацію повітря. Довжина Ахеронту – 211 метрів. Це найдовша в Європі рукотворна підземна річка. Глибина водної товщі у ній – 1 метр, висота тунелю – 3 метри. Крім того, над нами – шар ґрунту завтовшки 3 метри».
|
«Як і більшість локацій парку, річка пов’язана з давньогрецькою міфологією. Ахеронтом називалась одна з підземних річок, якими перевізник Харон доправляв душі в Аїд, царство мертвих, у потойбіччя. Потрапляючи в тунель у «Софіївці», людина мала нагоду пригадати й осмислити все своє життя, – продовжує наш провідник, доки над водою безгучно ширяють кажани. – Найперший тутешній світловий колодязь символізує дитинство, а світло, що проникає крізь нього, – найяскравіше. Наступні етапи – молодість, зрілість і старість. Але ми пливемо у протилежному напрямі – від старості до молодості. До речі, саме так, проти течії, річкою возили і Софію Потоцьку. Під колодязем зрілості розташовується єдина в тунелі точка, з якої видно одночасно і вхід (дитинство), і вихід (старість), адже річище не пряме, а вигнуте у формі латинської літери “S” (напевно, це натяк на імена подружжя Потоцьких – «Станіслав» і «Софія»). Найтемніше місце в тунелі – між другим і третім світловими колодязями.
|
Головне призначення тунелю – допомогти людям відпочити фізично і морально, а також зануритися в атмосферу ХІХ століття. Щоправда, у ті часи водна подорож Ахеронтом тривала і тоді, коли тунель закінчувався: Амстердамський шлюз відкривали, човен виходив на Верхнє озеро і плив до Острова кохання».
Під склепінням печалі
Є в «Софіївці» й глибоко скорботне місце – Темпейська долина. У Греції так називається місцевість у долині річки Пелей, де, згідно з переказами, сталася трагедія: вакханки роздерли співця Орфея за наказом зневаженого ним Діоніса, бога рослинності й покровителя виноробства. Там само на лаврове деревце нібито перетворилася переслідувана Аполлоном німфа Дафна. «Але наше горе не міфічне, а справжнє, – розповідає Галина Никитюк. – Центром софіївської Темпейської долини є усічена колона. Це масонський символ недогорілої свічі, тобто життя, що урвалося різко й зарано. Колона, фактично, є надгробком – під нею спочивають троє перших спільних дітей Станіслава та Софії Потоцьких, народжених іще поза офіційним шлюбом [перший чоловік Софії, військовик Ян Йозеф Вітт (де Вітте), і друга дружина графа, Юзефина Амалія (в дівоцтві Мнішек), довго не погоджувалися на розлучення, тому перші сім років Станіслав і Софія жили як невінчане подружжя; друга графиня Потоцька навіть скаржилася на Софію російській імператриці Катерині ІІ, і від гніву самодержиці Софію врятувала лише втеча за кордон]. 4-річний Костянтин, Миколка (двох із половиною років) і однорічна Геленка померли наприкінці XVIII століття від невідомої інфекційної хвороби – чи то скарлатини, чи то дифтерії, а можливо, й віспи, що лютувала тоді в Європі. Факт їхнього поховання підтверджують архівні документи: про це йдеться, зокрема, в одному з листів Софії до графа Потоцького. Вічний сон діток охороняє сумне «левеня» – гладенький довгастий камінь поряд, який дійсно нагадує тварину, що поклала голову на лапи». Більшовики, захопивши владу, на щастя, не сплюндрували місця останнього спочинку членів аристократичної родини. До того ж, майже постійно «Софіївку» охороняли від чорних копачів. А 1929 року паркові надали статус заповідника і він став природоохоронним об’єктом.
«Точна копія софіївської усіченої колони, – провадить далі екскурсоводка, – стоїть у Тростянці в Ічнянському районі на Чернігівщині [йдеться про Дендрологічний парк «Тростянець» НАН України] і виконує таку ж функцію. Під нею поховано засновника і першого власника тростянецького парку Івана Скоропадського, діда останнього гетьмана України Павла Скоропадського. Іван Михайлович добре знав Умань, тож ідею надгробка запозичив саме з «Софіївки» (хоча, за однією з версій, цілком можливо, що він теж належав до масонів, бо ж таким було модне віяння тієї доби). Епітафія на його могилі закликає: «Любий перехожий! Сад, в якому ти сьогодні гуляєш, був найбільшою втіхою всього мого життя. Тож якщо помітиш безлад, що веде до занепаду мого саду, – скажи про це господареві». Новацією Тростянця стала розміщена неподалік усіченої колони маленька скульптурка білого янгола: його піднесене до неба праве крильце ніби вказує, куди вознеслася душа померлого».
Ансамбль Темпейської долини доповнює водний об’єкт – каскад «Три сльози», що символізує сльози матері за втраченими дітьми.
Темпейська долина
|
|
|
|
|
|
«Крім справжнього гробівця, у «Софіївці» є й один суто символічний – Могила першого кохання. Там ніхто не спочиває. Ці три камені нагадують про трагічну загибель першої дружини Станіслава Потоцького – Гертруди Коморовської. Батьки графа не зраділи шлюбові, який вони не благословляли, й вирішили його розірвати: відрядивши сина до Європи, вони підіслали до маєтку Коморовських у Кристинополі [зараз це місто Шептицький (до 2024 року – Червоноград) на Львівщині] одинадцятьох чоловіків, які під машкарою розбійників викрали дівчину, щоб вивезти її до монастиря у Львів. Дорогою Гертруда кричала, тож її накривали подушками і – випадково чи ні – задушили. Тому один із каменів символічної могили у «Софіївці» нагадує подушку, якою задушили Гертруду, а ще один – графа Потоцького, який схилився над своєю нещасливою молодою дружиною (її уособлює третій камінь). Згодом другий камінь – «граф Потоцький» – дав тріщину. Як свого часу дало тріщину й життя господаря парку. Впорядкувати це місце Станіслав Потоцький розпорядився незадовго до смерті. Чи не заперечувала Софія? Гадаю, вона взагалі ні про що не знала. В останні кілька років ми про цю історію, а також про значення Тампейської долини загалом теж нечасто розповідаємо, особливо коли серед відвідувачів є діти. Зараз вистачає інших трагедій…», – зітхає Галина Володимирівна.
Могила першого кохання
|
|
Гіркотою втрати просякнута й дивовижна біла тополя біля Афінської школи (Афінська школа – описана Станіславом Трембецьким 1806 року алегорія навчання – є частиною гранітної композиції Критський лабіринт і складається з двох каменів, які мають пласку поверхню: більший з них скидається на стіл, менший – на лавку). «Це чотиристовбурне «фамільне» дерево символізує долі синів графа Потоцького від шлюбу з Юзефиною Амалією Мнішек (загалом граф мав дев’ятнадцятьох дітей від двох дружин): троє були батьковою гордістю, четвертий – ганьбою родини, – пояснює наша екскурсоводка. – Станіслав Потоцький-молодший, нагадаю, служив обер-церемоніймейстером при царському дворі, Жирослав – флігель-ад’ютантом російського імператора, Влодзімєж командував полком у краківському Вавелі (і, до речі, похований поруч з Адамом Міцкевичем – як герой Польщі). Найстарший – Єжи – на жаль, був запекликим картярем і гульвісою, програвав великі суми грошей (синові борги сплачував граф) і помер 33-річним, невдовзі після батька. Але, треба сказати, Єжи був єдиною дитиною Потоцького від першого шлюбу, яка прийняла його нову сім’ю – Софію і вісьмох дітей, з яких вижило п’ятеро: Олександр, Мечислав, Софія, Ольга і Болеслав (крім них, третя графиня Потоцька виховувала також двох дітей від Яна Йозефа Вітта). Наймолодший – Болеслав – народився за місяць після смерті Станіслава Потоцького, і злі язики пліткували, що це насправді син Єжи, що граф застав дружину в обіймах Єжи на Острові кохання і помер від серцевого нападу. Але ми напевно знаємо, що Станіслав Потоцький насправді помер через хворі нирки, а ліки, які він приймав, містили опій і важкі метали й лише прискорили його відхід у засвіти. Це сталося 1805 року. Про цю хворобу згодом згадував графів небіж, Лев Северинович Потоцький: дитиною він був свідком погіршення стану здоров’я дядька. Та й сам Болеслав, попри чутки, завжди вважав себе сином Станіслава Потоцького».
Критський лабіринт
Афінська школа
Краєвид із Критського лабіринту на Єлисейські поля
І знову кремена. Її у «Софіївці» росте чимало
Храм Мнемосіни і перспектива купання у річці Геракліта
Щоб не завершувати мандрівку на сумній ноті, вирушаємо в екскурс минулим «Софіївки». Щедро ілюстровані стенди її музею представляють головні етапи історії парку, наукову, просвітницьку, міжнародну діяльність «Софіївки» вже як установи Національної академії наук України.
Уявити первісний вигляд парку можна завдяки замальовкам англійського художника Вільяма Аллана: він відвідав «Софіївку» 1811 року, а за чотири роки повністю оформив привезені звідси роботи. «Як бачимо, мосту на острів Анти-Цирцеї тоді ще не було, – зауважує Галина Никитюк. – Вже коли маєтки у Потоцьких конфіскували, там спорудили готичний кам’яний міст, але він не припав до вподоби Ніколаю І й Александрі Фьодоровні. Тож згодом з’явився рожевий міст у стилі Ренесансу. Нові часи несли нові смаки. До речі, малюнками Аллана ілюстрували перше видання поеми Станіслава Трембецького, який співав оди «Софіївці», а ще більше – її власникам. З ким лиш не порівнювали Софію Потоцьку! І з Афродитою, і з Єленою Троянською. Її обожнювали прусський король Фрідрих ІІ і австрійський цісар Франц-Йосиф ІІ. Марія-Антуанетта, рідна сестра Франца-Йосифа ІІ і дружина французького короля Луї XVI, приймала Софію в Парижі, де від її краси нетямився король Польщі Август Понятовський. Для Софії, яка щойно вийшла заміж за Яна Йозефа Вітта, це стало розкішним весільним вояжем. Їй показали Версаль і Малий Тріанон».
|
|
Як підкреслює Галина Володимирівна, попри непросту долю, «Софіївці» завжди щастило: «Після болісної процедури конфіскації вона потрапила у відання Київської казенної палати, але 1859 року імператриця Александра Фьодоровна наказала перенести з Одеси до Умані Головне училище садівництва і землеробства, й у «Софіївку» приїхали професори-ботаніки найвищого ґатунку. Один із них, Василь Васильович Пашкевич, створив у нашому парку арборетум – сад з екзотичними рослинами понад 140 видів. Цей куточок існує досі. Збереглося близько половини його видового складу».
Будівля колишнього Головного училища садівництва і землеробства
(нині це Уманський національний університет садівництва) на фото й у живописі
Арборетум
Під час Другої світової війни «Софіївка» певний час перебувала в зоні німецької окупації. Є свідчення, що до неї навідувалися диктатори Адольф Гітлер і Беніто Муссоліні. Але минало все, минуло і це. На щастя, без відчутних наслідків для української перлини.
Вчергове доля усміхнулася «Софіївці» 1980 року, коли установу очолив Іван Семенович Косенко, згодом – член-кореспондент НАН України. За збігом, на початок його директорування припало стихійне лихо: у квітні великий селевий потік пронісся центральною частиною «Софіївки», зруйнувавши чимало архітектурних об’єктів. Парку допомагали буквально всім світом, і вже за кілька місяців, наприкінці літа, мало що нагадувало про драматичну подію.
А далі була широка біла смуга: «Софіївка» стала повноцінним дослідницьким осередком, розширила співпрацю з міжнародними партнерами, приросла територіями. До слова, на частині з її нових земель уже п’ятий рік діє фентезі-парк «Нова Софіївка», про який ми теж неодмінно розповімо.
…Сучасна «Софіївка», як і у давнину, така велика й велична, що за один світловий день її можна хіба оббігати. А щоби вдумливо прогулятися парком і відчитати сенси, закарбовані в його камінні, воді й рослинах, варто приходити знову і знову. Під час екскурсії ми зовсім мимохідь або й здалеку оглянули Бельведер, Венеційський міст, Фазанник, не привітались як слід з Орфеєм, не побачили альтанки Грибок. Напевно, це привід повернутися.
Під Венеційським мостом |
Прекрасний Бельведер |
На майданчику Бельведер |
Сходи до води. Східний берег Іонічного моря |
Фазанник |
P.S.1. У «Софіївці» не заведено кидати монетки до фонтанів. По-перше, це все-таки історична пам’ятка і музей природи. По-друге, у водоймах (так, навіть найменших; так, навіть якщо цього не помітно з першого погляду) живуть риби, амфібії, рептилії, ростуть німфеї. Поважаймо їхнє право на безпечний і чистий простір.
|
|
P.S.2. Для втомлених пішими мандрами по звивистих стежках «Софіївки» або тих, що запрагнуть у комфорті помилуватися вподобаним краєвидом, послухати зелений шум, гуркіт водоспаду чи голос горлиці, у парку майже на кожному кроці стоять лавки. Їх тут воїстину незліченна кількість: навколо фонтанів і на берегах водойм, під скульптурами і на всіх рівнях терас. Словом, усюди. Майже всі їх замінили нещодавно, вже під час великої війни. Так само не витративши жодної бюджетної гривні. Лавки цікаві своїми «козиними ніжками». Оскільки історія парку нічого про це не говорить, нам лишається самим додумати, на що натякають копитця: на лісового бога Пана, котрий мав напівтваринну подобу, чи на Козу-Дерезу – ту, що бігла через місточок і вхопила кленовий листочок.
Статуя Гермеса |
На екскурсію ходила Сніжана Мазуренко
Світлини: пресслужба НАН України