6 жовтня 2017 року в межах міжмузейного проекту «Проект Енеїда», експозиційна та подієва складові якого відбуваються в Національному художньому музеї України, науково-популярну лекцію «Рим навиворіт, агент імперії, національний наратив і поп-культура в «Енеїді»» прочитала знана вітчизняна літературознавиця й культурологиня – завідувач відділу теорії літератури та компаративістики Інституту літератури імені Т.Г. Шевченка НАН України член-кореспондент НАН України Тамара Гундорова.
Поема Івана Котляревського «Енеїда» (1798) є знаковим твором для української літератури й, загалом, культури. Власне, з неї ведуть початок українського красного письменства. Але, як наголосила Т. Гундорова, «Енеїда» – і слава, і кара української літератури. За словами вченої, попри перше, поверхневе враження, ця поема є досить складною та уможливлює різні способи глибинного прочитання й тлумачення її смислів.
Як пояснила вчена, ця поема за своїм сюжетним наповненням не є цілком унікальним літературним твором і вписується у так звану тенденцію «девергалізації» «Енеїди», що припала на другу половину ХVIII ст.: у той час, крім «Енеїди» І. Котляревського (повна назва – «Енеїда, на малоросійський язик перелицьована»), з’явилися ще дві поеми подібного штибу – «Вергілієва Енеїда, або Пригоди благочестивого героя Енея» Алоїза Блюмауера (Відень, 1782–1786) і «Виргилиева Энеида, вывороченная наизнанку» Миколи Осипова й Олександра Котельникова (1791–1808). Італійський лінгвіст і славіст Ріккардо Піккіо так писав про цей процес: «У другій половині вісімнадцятого століття стає вже чіткішим те, що можна назвати поступовою «девергалізацією» травестій «Енеїди», тобто звичай розглядати текст Вергілія лише як «привид» і обмежувати його тлом, щоб висувати на перший план автономний зміст, який передається самим травестатором». Таким чином, переписуваний оригінал втрачає свою первинність при позірному збереженні основних сюжетних ліній і переліку головних героїв.
 |
Перше видання «Енеїди», яке з’явилося піратським способом у Петербурзі, доповнювалося словничком, що містив тлумачення близько тисячі українських слів. Ще майже на 500 слів розширив його сам автор, готуючи видання до друку. Від часу написання твір отримував різні – нерідко діаметрально протилежні – оцінки. Наприклад, Тарас Шевченко, який у вірші «На вічну пам’ять Котляревському» (1848) порівнював свою мандрівну долю з Енеєвою (мотив пошуку своєї домівки, виконання наперед визначеної місії), пізніше ставився до поеми значно критичніше (зокрема, як до частини загальноімперського дискурсу): ««Енеїда» добра, а все-таки сміховинна на московський кшталт». На думку історика й етнографа Миколи Костомарова, поема втратила свою цінність як пародія, проте не як картина українського побуту певної історичної доби. Літературознавець, історик і фольклорист Микола Дашкевич стверджував, що «Енеїда» може вважатися суто жартівливою виключно при поверховому підході до її аналізу – насправді ж вона є яскравим виявом «народної стихії», осяяним, як він вважав, рідкісним на той час «світлом гуманітарної думки» (тобто, фактично, зразком літератури епохи Просвітництва). Однозначно негативно до української «Енеїди» ставився Пантелеймон Куліш, який вбачав у ній торжествування простонародності, очевидної бодай завдяки своєму вербальному втіленню, а саме – широкому використанню народної розмовної мови. Сам же письменник орієнтувався на високу культуру, до якої «Енеїда», безперечно, не належала. До певної міри думку П. Куліша поділяли й українські модерністи, які зазначали, що українська культура з самого початку могла набути зовсім іншого вигляду й напряму розвитку, якби її засадничим першоджерелом стала не бурлескна перелицьована казка-напівміф, а, наприклад, доробок Григорія Сковороди. Представник українських неокласиків Микола Зеров своїм перекладом оригінальної поеми «Енеїди» Вергілія намагався, як висловилася Т. Гундорова, «стерти пляму простонародності з української культури, керуючись високими європейськими взірцями».
Проте недоцільно й некоректно аналізувати цей твір лише в одному ключі, нехтуючи його різноплановістю, – вважає дослідниця. Написана спершу в низькому стилі та для розваги, з розгортанням сюжету поема набуває серйозності. І. Котляревський веде діалог (а часом – і полеміку) з Вергілієвим текстом. Учений-гуманітарист Дмитро Чижевський розглядав «Енеїду» як енциклопедію українського життя, українського світу – історії, життя станів, особливостей менталітету, побуту українського народу. Сміх «Енеїди» Євген Сверстюк вважав життєствердним. Тому не дивно, зауважила Т. Гундорова, що засноване 1985 року українське літературне угрупування «Бу-Ба-Бу» («Бурлеск – Балаган – Буфонада»), до якого увійшли письменники Юрій Андрухович, Віктор Неборак і Олександр Ірванець і яке досить суттєво змінило український культурний ландшафт, багато в чому послуговувалося моделлю, використаною І. Котляревським, – зокрема карнавалізацією.
Як підкреслила Т. Гундорова, в інтерпретації «Енеїди» дослідники здебільшого наголошують на національному характері твору і часто ігнорують ту обставину, що поема насправді розгортається в полі імперського дискурсу. Зокрема, вона пропонує новий на той час тип взаємин між центром (метрополією) та провінцією, який ґрунтується на місцевому, територіальному патріотизмові й ідеї автономності (між іншим, у такому ж ключі І. Котляревським написано й п’єси «Наталка-Полтавка» та «Москаль-чарівник»). Таким чином, «Енеїда» існує між імперією та нацією. Із цієї точки зору, поема виступає як зразок національного наративу («націєнарація»). Зокрема, одним із мотивів, який місцями досить чітко увиразнюється в тексті, є нагадування про втрачені привілеї (вольності) Гетьманщини. Поряд із цим, іншим боком двоїстості поеми є мотив служіння державі ( «… общеє добро в упадку…, лети повинності справлять») і бажання бути імперською людиною, на яку падає ореол величі, піднесеності імперії, яка, образно висловлюючись, осяває кожного, хто в той чи інший спосіб причетний до неї (згадати хоча б «черевички імператриці», які гоголівський коваль Вакула мав дістати для своєї нареченої Оксани). Згідно з сучасними теоріями постколоніальної критики, людині провінції притаманне так зване відчуття гібридності – тяжіння і до простору своєї території (місцевий патріотизм, окремішність, аж до національного самоусвідомлення) і до загальноімперського центру, який легітимує та підносить провінційність. Саме місцезнаходження між провінцією та метрополією обговорюється в усіх творах І. Котляревського: вже згадувані «Москаль-чарівник» і «Наталка-Полтавка» слугують прикладами своєрідного відстоювання прав провінції, її власної гідності, особливої привабливості та морального просвітництва.
Що ж стосується «Енеїди» класичної, давньоримської та «Енеїди» переінакшеної, української, то, попри загальну подібність, між ними існує чимало відмінностей. І одна з головних відмінностей стосується так званого «Римського провіденціалістського імперського комплексу», тобто ідеї богообраності імперії, продовження її культурно-історичної тяглості. У героїчній поемі Вергілія Еней виступає «агентом імперії», йому було суджено богами в майбутньому заснувати Рим – «град над городами». В інверсії, до якої вдається у своїй травестійованій поемі І. Котляревський, центр уваги зміщується від загального до одиничного – йдеться не так про державу (в першу чергу про «Рим як місто світу»), як про містечко, «городок» (інверсія «Троя проти Риму»). Крім того, Еней, який був, за висловом російського дослідника Володимира Топорова, «людиною долі» (адже, згідно з первинною версією, його місія – виконання волі богів і предків, насамперед небіжчика-батька), часом відходить від своєї високої та головної мети: його шлях зигзагоподібний, хвилеподібний, заплутаний, зазнає впливу стихійності та хтонічності (потойбічного характеру визначення) долі. Таким чином, імперський дискурс викривляється і підривається, до того ж набуває етнонаціонального забарвлення. Еней І. Котляревського виступає не тільки й не стільки як агент імперії (іншими словами – як людина, котра діє в інтересах імперії та просуває їх, поширюючи імперський етос усім Середземномор’ям), а як обстоювач прав («імення, мови, віри, виду») окремої спільноти (племені латинян). Власне, саме завдяки цій спрямованості можна вважати, що в поемі І. Котляревського присутні, серед іншого, й гостро актуальні на той час ідеї політичного відродження етнонаціональних спільнот, які згодом знайшли своє втілення у так званій «весні народів», що прокотилася Європою в середині ХІХ ст.
Однією з яскравих рис української поеми є її етносоціокультурна гібридність – автор, фактично, поєднує непоєднуване: в одному тексті нерозділеними співіснують реалії та звичаї різних народів і різних епох (скажімо, латинян називають козаками; факти стародавньої історії чергуються з сучасними для автора подіями; змішано слова, що належать до різних мов, і топоніми з територій різних країн; давня міфологія тісно переплітається з народними казками; поєднуються різні культурні традиції). Осердям такої гібридності, як підкреслила Т. Гундорова, є опис Енеєвого щита (подарованого йому богом Вулканом). Цікаво порівняти також ідеологію оригінальної і перелицьованої версій «Енеїди». Вергілій змальовує на щиті заснування Риму і майбутні перемоги Римської імперії, зокрема її колонізаційні війни. І. Котляревський, який у тексті нерідко глузував з піднесеного стилю Вергілія, подає цей щит як емблему популярної (в сенсі – народної) культури. Тим самим він стверджує народність як етос і етнос – на щиті змальовано казкових персонажів, а також портрети героїв-богатирів, переважно запозичені з народних картинок (лубків). Імперський дискурс пов’язує поему І. Котляревського з Вергілієвим твором, а дискурс популярної культури – з травестійованою російською «Енеїдою» М. Осипова, яка, на думку багатьох учених, послужила одним зі зразків для травестії І. Котляревського. Класик української літератури, однак, не просто подає перелік лубочних сюжетів, як це робить М. Осипов, а цілеспрямовано збирає на щиті казкових персонажів та богатирів, які належать до категорії змієборців. Тим самим навіть і в бурлескній формі український автор наголошує на героїчному характері свого Енея.
Підсумовуючи, Т. Гундорова наголосила, що, зважаючи на всю складність «Енеїди», поему не слід розглядати однозначно позитивно або однозначно негативно. Український та американський літературознавець Григорій Грабович порівнює, наприклад, цю «низьку» поему з маскою, якою українська культурна спільнота прагнула захиститися від високої, але чужинської імперської культури, але яка, однак, так «приросла», що почала вважатися справжнім обличчям української культури. Саме звідси походить зневажливе ставлення багатьох критиків до «Енеїди», а ще більше – до так званого явища «котляревщини», – саме цим терміном називається творчість епігонів і наслідувачів І. Котляревського, зокрема в сенсі використання низького, стереотипного, балаганно-карнавального, несерйозного стилю в українській літературі та культурі ХІХ–ХХ ст.ст. Інші ж критики саме з жартівливої та життєствердної «Енеїди» І. Котляревського виводять родовід цілої нової української літератури. Але загалом «Енеїда» – багатошаровий і багатозначний текст, який ще відкриватиме нові значення і смисли для дослідників. Він до того запрошує, – переконана Т. Гундорова.
 |
Додатково про трактування «Енеїди» І. Котляревського можна дізнатися також зі статті вченої: http://lib.chdu.edu.ua/pdf/naukpraci/philology/2004/29-16-3.pdf
* * *
«Проект «Енеїда»» буде представлений у Національному художньому музеї України до 29 жовтня 2017 року. Більше дізнатися про нього можна за посиланнями:
http://namu.kiev.ua/ua/exhibitions/active/view.html?eid=264
http://yagallery.com/exhibitions/proekt-eneyida-2
https://www.facebook.com/Aeneid.Project.NHMU/
* * *
Далі пропонуємо невеликий фотозвіт із експозиційної частини проекту.