10–14 квітня 2018 року співробітники відділу «Український етнологічний центр» Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології імені М.Т. Рильського НАН України (ІМФЕ) здійснили виїзд на терени подільського-буковинського порубіжжя.
Метою етнографічної експедиції було збирання відомостей, що стосувалися усно-історичних наративів, проблем громадського побуту, народної архітектури, господарських практик мешканців краю. Окремим напрямом під час виїзду було дослідження етнокультурних ландшафтів регіону подільсько-буковинського Подністров’я, фіксація його трансформації упродовж ХХ ст. з огляду на будівництво об’єктів соціальної інфраструктури.
У ході експедиції старший науковий співробітник кандидат історичних наук В.О. Юрченко та молодший науковий співробітник кандидат історичних наук В.Р. Іванчишен відвідали села Кам’янець-Подільського району Хмельницької області та Хотинського району Чернівецької області.
 Інтерв’ю з Олексієм Васильовичем Ільковим, 1928 р.н., проводить старший науковий співробітник відділу «Український етнологічний центр» ІМФЕ кандидат історичних наук В.О. Юрченко (с. Велика Слобідка Кам’янець-Подільського району Хмельницької області) |
На основі попереднього студіювання історичних аспектів населених пунктів краю для дослідження вчені обрали села Устя та Велика Слобідка на лівому березі Дністра, села Оринин і Слобідка-Рихтівська, в яких записали відомості від 10 респондентів.
Проблемним аспектом експедиційного виїзду було збирання спогадів та свідчень мешканців щодо міграційних процесів ХХ-ХХІ ст. на Поділлі. У цьому контексті слід відзначити факт збереження історичної пам’яті про події середини – другої половини ХХ ст., пов’язані з трудовими міграціями подолян до інших регіонів України, зокрема, Одеської, Запорізької й Донецької областей. При цьому детальність зібраних свідчень корелюється власною участю жителів села або ж членів їхньої родини у вказаних історичних перипетіях.
Для увиразнення етнокультурної специфіки краю науковці провели дослідження в с. Чепоноси Хотинського району на Буковині, опитавши 7 респондентів.
 Сучасні господарські практики сіяння (с. Чепоноси Хотинського району Чернівецької області) |
Слід зауважити, що більш пізнє запровадження колгоспного ладу в регіоні певним чином детермінувало збереження історичної пам’яті мешканців і відбилося на характері опитування та його змістовому наповненні. Концептуальні сюжети стосувалися міграційних процесів на півночі Чернівецької області у другій половині ХХ ст. Респонденти наголошують на масовості трудових міграційних практик, наслідком яких стало постійне проживання на новій території. Крім того, вони мали й сезонний (тимчасовий) характер. Цікавими з погляду етнолога виявилися сюжети мотивів зворотного переселення на Буковину. Зокрема, це стосується «прохання» батьків похилого віку повернутись до отчого дому після тривалого постійного проживання в іншому регіоні. Такі факти, ймовірно, можна тлумачити в контексті функціонування інституту родини й збереження його традиційних виявів у сучасному українському соціумі.
Під час експедиції вдалося зібрати відомості про громадський побут мешканців краю. Перше, про що розповідають респонденти, – це існування за колгоспних часів звичаїв колективної сусідської взаємодопомоги. Першочергова потреба в колективній взаємодопомозі виникала при будівництві житла й господарських будівель. У Хмельницькій області про це кажуть – «валькувати» хату. У Чернівецькій області, як зазначають респонденти с. Чепоноси, «клаками все робили». Зі слів мешканців клаками пряли, збирали і лущили кукурудзу. На жаль, описи цих практик є короткими, без деталізації окремих звичаїв колективної праці, немає свідчень про сучасні прояви такої форми громадської роботи.
За підсумками опитування сільських жителів про наявність у дворі худоби та способів її випасання, виявилося, що пастухи відсутні й побутує звичай випасу череди «по черзі». Респондент із с. Велика-Слобідка Кам’янець-Подільського району Хмельницької області розлого розповіли про випасання худоби й наймання пастуха при цьому у післявоєнний час (оскільки сам респондент неодноразово йшов за пастуха). Цінними науковці вважають дані про розпорядок дня найманого, його зовнішній вигляд, умови проживання, розмір платні та інші деталі такої роботи за наймом. Учених особливо вразила історія про ходаки, зроблені місцевим шорником для пастуха, який не мав взуття, й оплачені трьомастами курячими яйцями, зібраними місцевими жителями.
Сучасні традиції сільської громади в умовах реформ місцевого самоврядування в Україні розкриваються в ході опитування через особливості самоуправління в українському селі. Зокрема, вдалося зафіксувати використання сільськими мешканцями загальних зборів як форми спільного вирішення того чи іншого питання, наприклад, обрання старости села (у випадках, коли сільської ради в селі немає), лагодження огорожі на кладовищі, вирішення церковних справ. Так само показовим є висунення – з подальшим обранням – осіб, відповідальних за збір коштів із громади села (спочатку передають відповідальному по вулиці, а той – відповідальному за кошти всього села, які називаються «людськими грошима»). Це є, хоч і невеликим, але певним показником уміння самоорганізації людей для спільної потреби. Щодо категорій осіб, які мають ті чи інші обов’язки перед сільською громадою, то респонденти, у першу чергу, називають старосту села, «церковного старосту», які є активними, ініціативними, «грамотними» людьми. Зазначені якості слугують критеріями для обрання цих осіб.
Важливою з навчально-методичної та просвітницької точки зору виявилась участь науковців відділу «Український етнологічний центр» ІМФЕ у II Всеукраїнській науково-практичній конференції «Поділля у 1793–1917 рр.», яка проходила в Кам’янці-Подільському 13 квітня 2018 року й зібрала поділлєзнавців із різних міст України.
 Під час пленарного засідання конференції. Доповідає молодший науковий співробітник відділу «Український етнологічний центр» ІМФЕ кандидат історичних наук В.Р. Іванчишен |
Загалом, як зазначають науковці, дослідження специфіки етнокультурних явищ як минулих, так і сучасних поколінь українців продовжує базуватися на «живому» зв’язку записувача й опитуваного. Це дає змогу не тільки зафіксувати масив унікальних спогадів, особливості господарсько-виробничого досвіду і реліктів окремих обрядових практик, а й відчути та осмислити тенденції побутування етнічної культури в умовах ХХІ ст.
За інформацією ІМФЕ