Звідки походять чутки про тварин, яких у природі насправді не існує, і навіщо вчені часом самі вигадують фантастичних звірів – про це в ефірі чергового випуску науково-популярної програми «Академія наук» радіостанції «Радіо НВ» розповів старший науковий співробітник відділу ентомології та наукових фондових колекцій Інституту зоології імені І.І. Шмальгаузена НАН України кандидат біологічних наук Григорій Попов.
Аби науковці визнали існування якогось виду сучасних живих істот і присвоїли йому назву за бінарною номенклатурою, вони мають отримати бодай один екземпляр цього виду. Якщо достовірних свідчень існування виду не знайдено, всі розмови про нього не є науковими, – пояснює Г. Попов. Це стосується, зокрема, так званої «чупакабри», новини про яку останніми роками почастішали в українських ЗМІ. У переважній більшості випадків химерними на вигляд «чупакабрами» виявляються лисиці, хворі на коросту й інші дерматити, виснажені та схудлі. Річ у тім, що такі особини досить швидко втрачають хутро. Крім того, їх проганяють зі зграї. Тому, не маючи змоги полювати в звичному для себе середовищі, вони в пошуках їжі змушені мігрувати ближче до людських осель і, відповідно, домашніх тварин – курей, кролів тощо. Оскільки людина зазвичай не знає, який вигляд мають дикі тварини з такими патологіями, то приголомшення від першої зустрічі не видається дивним. Від переляку люди нерідко й убивають «чупакабр». Якщо інформація та матеріальні докази потрапляють до рук фахівців-зоологів – вони пояснюють, з якою твариною людям довелося зустрітися і чому це сталося. В решті ж випадків такі пригоди обростають чутками про спритну потвору з неймовірно великою кількістю зубів, яка мало чи не стрибала на задніх лапах. До речі, проявами присутності «чупакабри» часом вважають результати відвідання приватних домогосподарств куницями – кам’яними або лісовими. Ці тварини, за розмірами дещо менші за росомаху й завбільшки з соболя, під час полювання здатні, не привертаючи уваги, пролазити крізь порівняно невеликі отвори й навіть досить тонкі труби.
Назва «чупакабра» дослівно перекладається з іспанської як «та, що висмоктує кіз», або ж «козячий вампір», оскільки перші «свідчення» про невідомих істот, яким нібито притаманні такі звички, з’явились у Латинській Америці понад 40 років тому. Г. Попов нагадав, що насправді то були хворі койоти – американські родичі шакалів, а одного разу до «чупакабр» зарахували навіть лисого лінивця.
 Скелет трипалого лінивця |
Ще один відомий міфічний персонаж – снігова людина, або ж йєті, який, за чутками, мешкає в Гімалаях і Тибеті. Біологічні рештки невідомого походження (волосся або шматочки шкіри) певний час зберігали буддійські ченці, котрі мешкають у цих горах. Проте дослідження ДНК, якими біологія «озброїлася» наприкінці ХХ ст., довели, що ці рештки найчастіше належать гірським козам та іншим звичайним місцевим ссавцям. В одному з випадків це було хутро білого ведмедя (!). Українським аналогом снігової людини вважається чугайстер, або шугайстер, якого іноді змальовують як прямохідну мавпоподібну волохату істоту, котра викрадає їжу та людей. Звичайно, її існування теж не отримало жодних переконливих доказів.
До українських вигаданих істот належить і так званий карадазький морський змій, який нібито мешкає в акваторії та околицях Карадазького природного заповідника та харчується дельфінами. Але і його не вдалося зафіксувати.
Цікавий приклад уявлених тварин – вольпертінгер, німецький рогатий заєць, якого іноді зображували крилатим. Підґрунтя цього є, тому що трапляються випадки захворювання зайців і кролів на папілому Шоупа. Цей вірус призводить до появи навіть ріжок, але ж не крил. У Середньовіччі переліки подібних «істот» укладали в цілі бестіарії, ілюстровані досить натуралістичними малюнками. Але, за словами Г. Попова, люди все ж ніколи не вигадували нічого такого, що разюче б відрізнялося від баченого ними в реальному житті.
 Вольпертінгер на картині Альбрехта Дюрера «Заєць» (1505 р.) |
Траплялося, щоправда, й чимало протилежних випадків, коли тварини, які вважалися вигаданими, виявлялися справжніми, наприклад, качкодзьоб: людину, яка в XVIII ст. привезла до Європи шкіру цієї тварини, охрестили шарлатаном. Не йняли віри й відомостям про чорного лебедя – ще одного австралійського ендеміка, який, крім забарвлення пір’я, майже нічим не відрізняється від свого європейського родича. До речі, до певного часу чорний лебідь у Європі був символом чогось неймовірного. Коли про щось стверджували, що воно не існує, говорили: це неможливо, як і чорний лебідь.
 Чорний лебідь із пташеням |
Інший випадок – нез’ясований зовнішній вигляд доісторичних тварин. Наприклад, достеменно відомо, що на тілі велоцираптора, ютирануса, орнітомімуса було пір’я. Проте про переважну більшість інших видів динозаврів цього не можна впевнено сказати, оскільки науковцям поки не вдалось ані довести, ані спростувати наявність такого покриву. Водночас, художники-анімалісти нерідко цим нехтують, до того ж, зображують динозаврів кольоровими, хоча забарвлення їхньої шкіри так само залишається наразі невідомим. Скоріш за все, говорить Г. Попов, шкірний покрив динозаврів за своїм забарвленням був подібним до забарвлення сучасних великих тварин, можливо, смугастим або плямистим. З’ясувати наявність пір’я або різновид забарвлення шкіри вдасться лише в разі, якщо, крім скелета, динозавра, буде виявлено й скам’янілі сполуки, продукування яких призводило до того чи іншого забарвлення тварини. Так, автори наукової статті, опублікованої кілька років тому, довели, що мікрораптор був чорним, як крук, на підґрунті знахідок меланосом – органел із меланоцитів, наявність яких свідчить про відповідний тип забарвлення його пір’я. Ця знахідка має справді унікальне значення для науки.
 Мікрораптор. Сучасна реконструкція |
Проте наука має дієвий механізм самоочищення, стверджує Г. Попов, адже вона ніколи не дає остаточних, точніше «недоторканних», відповідей. Наприклад, іще наприкінці ХХ ст. у межах тодішніх палеонтологічних уявлень летючого динозавра – сордеса (Sordus pilosus, «нежить волохата»), рештки якого знаходили в Центральній Азії, – реконструювали як вкриту шерстю малу тварину з розмахом крил близько півметра. Проте пізніше з’ясувалося, що така інтерпретація була хибною: тіло цього динозавра дійсно мало трішки волосинок, але виявлені поряд із криловою частиною скелету «палички» були не волосинками, як вважалося спершу, а частиною крилової перетинки, волокнами, котрі є своєрідною арматурою. До речі, як зауважив гість радіостудії, саме знахідки скелетів динозаврів, імовірно, послугували свого часу поповненню китайської та монгольської міфології уявленням про драконів.
Трапляється також, що вчені самі вигадують фантастичних істот. Як вважає Г. Попов, жартівливою містифікацією була книга про вуфен-пуфа (або ж грюкавку Фотерінгема) – птаха, нібито знайденого під час наукової експедиції до Монголії в 1920-х рр. За описами, він був досить агресивним і літав із дуже великою швидкістю – такою, що міг, «як куля з рушниці, пробити людину наскрізь».
Проте наукові жарти просто задля втіхи – це, радше, виняток. А досвідчені вчені вигадують істот із цілком практичною метою – щоб на простих прикладах пояснювати студентам складні прояви життя. Так чинять, зокрема, систематики: деякі з них конструюють уявний вид, який на відміну від реальних, що мають багато ознак, володіє лише кількома.
Фантазія має вже невдовзі знадобитися під час пошуків позаземного життя. Скажімо, в 2020–2025 роках американське Національне управління з аеронавтики і дослідження космічного простору (NASA) планує відрядити обладнану підводними дронами космічну місію до Європи – супутника Сатурна. За припущеннями, життя може існувати на Європі під кригою, котра товстим шаром вкриває поверхню цієї планети і приховує під собою величезний океан – щоправда, кислотний. Однак якщо тамтешні форми життя суттєво відрізняються від земних, то дрони ризикують їх просто не помітити. Аби цього не сталося, науковцям варто міркувати над тим, що ж саме апаратура може зафіксувати на Європі (та відповідним чином запрограмувати її на пошук) і якими, ймовірно, є спільні ознаки живого в різних куточках Всесвіту (наприклад, рух, дихання, розмноження абощо).
Між іншим, іще чимало таємниць, напевно, міститься й у Світовому океані на Землі, а також у її надрах, оскільки, як припускають учені, мікроорганізми можуть існувати на глибині до кількадесяти кілометрів.
«Ми живемо на планеті комах, близько мільйона видів яких уже відкрито. Вчені вважають, що їх [комах] – не менше 2 мільйонів видів. Переважна більшість нових для науки видів, які щороку відкриваються, – це комахи. Але трапляються й винятки: науковець зі США нещодавно відкрив звіра, котрий є родичем куниць, – невеликого деревного нібито «ведмедика» в Південній Америці», – розповідає Г. Попов.
Більше дізнавайтеся з відеозапису інтерв’ю: https://youtu.be/8nRVzLb9ibs.
Додатково з цієї теми – в лекції Григорія Попова за посиланнями:
https://youtu.be/yrzA8mr2lig (частина перша);
https://youtu.be/ucNFHhyZbSM (частина друга).
Ілюстрації – з відкритих Інтернет-джерел