 Микола Івасюк. «В’їзд Богдана Хмельницького до Києва 1649 року» (1884 р.) |
«Анна Ярославна – представниця київської династії – є невід’ємною частиною не лише нашої, а й європейської еліти, – переконаний історик, фахівець із генеалогії, геральдики та просопографії, керівник сектору генеалогічних та геральдичних досліджень відділу спеціальних галузей історичної науки та електронних інформаційних ресурсів Інституту історії України НАН України кандидат історичних наук Валерій Томазов. – Її називають прабабусею практично всіх європейських монархів, зокрема французьких королів із династії Бурбонів, Валуа, монархів Іспанії, Нідерландів, італійських князівств. Із її нащадками пов’язані й Габсбурги». Про те, як формувалась і трансформувалась еліта протоукраїнського та українського суспільства, вчений розповів в ефірі історичної науково-популярної програми «Історія з м’ясом» глобальної інформаційної мережі «Ukrainian Media Network» (UMN).
«Проблема формування еліт є однією з найскладніших проблем історії, – говорить науковець. – Середньовіччя, наприклад, характеризується величезною кількістю станів, прошарків, верств тощо. Було не два чи три суспільні класи, а багато груп, кожна з яких мала певні обов’язки та привілеї. Про значну частину цих груп тепер можна дізнатися тільки з юридичних або історичних документів, яких залишилося не дуже багато.
Якщо описувати схематично, то українська еліта бере початок у Київській Русі. Переважну повноту влади мав князь. Але існувало й віче – збори вільних людей, людей, які не належали до залежних станів. На вічі вирішувалися найбільш доленосні питання на кшталт початку війни. Однак відомо про чимало випадків, коли князь приймав такі рішення одноосібно. Слід зауважити, що від часів Київської Русі головною ознакою української аристократії було її мілітарне походження, тобто тісний зв’язок із надзвичайно шанованою військовою службою. Люди, які займалися військовою справою, мали високий соціальний статус. Але ті, що ризикують і жертвують власним життям заради країни, завжди і всюди були частиною національної еліти. Між іншим, уже в Російській імперії більшість генералітету становили українці, бо військова служба в нас у всі часи була в пошані».
«Відомо, що князь мав дружину – основне військо, котре, фактично, слугувало його опорою, безпосереднім оплотом, – продовжує Валерій Томазов. – Коли починалася війна, то в ополчення брали, звичайно, й інших осіб із числа вільних людей. Однак дружина була своєрідною кадровою армією і відігравала величезну роль. Зокрема, сварка з нею могла мати для князя вкрай небажані наслідки. Дружина отримувала різні матеріальні винагороди – як грошовою платнею, так і посадами, що сприяли збагаченню. Але основним джерелом її прибутку були військові трофеї. Ця кадрова частина князевого війська поділялася на князівську раду (інші назви – «княжі мужі», бояри), котра вирішувала питання державної ваги, і молодшу дружину, призначену для виконання певних доручень (дипломатичних та інших поїздок).
Коли ми говоримо про дружину, то це – явище одного порядку з європейськими рицарськими орденами. Я б навіть сказав, що дружина виникла раніше. Уже тоді вона мала щось на зразок етичного кодексу, характерного для рицарства. Це – і вірність сюзерену (князеві), і рицарська гідність і честь, і хоробрість, і готовність загинути на полі бою за державу та князя. Отже, дружина була цілком рицарською спільнотою.
Іще однією складовою тогочасної еліти Київської Русі була земська верхівка, про яку нині дискутують фахівці. Історики вважають її залишками місцевої родової знаті – регіональних еліт. Адже державу будували воєнним шляхом, приєднанням різних князівств, в яких мешкали різні слов’янські племена. І в цьому Київська Русь не відрізнялася від інших середньовічних європейських імперій.
Окрему категорію києворуської аристократії складали особи, які управляли князівським двором, відповідали за облаштування життя князя, – дворецькі, стольники, конюші, спальники. Поступово вся ця строката еліта об’єднувалася, з часом отримавши спільну для всіх назву боярства. У нас боярство асоціюється передусім із Московією тому, що там воно просто найдовше затрималося».
«Упродовж певного часу ця група була відкритою: кожна вільна людина, яка бажала воювати, могла потрапити до князівської дружини і просуватися нагору. З іншого боку, вже тоді існувала й протекція: коли ставало питання вибору між добровільним висуванцем і боярським сином – перевагу надавали останньому з них. Поступово двері, а потім і віконця до цієї еліти звужувались, і привілеї боярства почали передаватись у спадок їхнім нащадкам».
«Слід зазначити, до Любецького з’їзду 1097 року успадкування князівського престолу відбувалося за листовичним правом, тобто спадок переходив до найстаршого чоловіка в родині, яким найчастіше був не старший син, а молодший брат. На цьому ґрунті постійно виникали конфлікти між поколіннями за князівський престол. Тому князі зібралися на з’їзд і домовилися, що залишатимуть спадок своїм нащадкам про прямій лінії – від батька до старшого сина. Так у регіонах почали виникати місцеві династії, що сформували ще одну частину аристократії – удільних князів. Кожен із них теж мав власні двір і дружину. Хоча існувала, звичайно, величезна різниця в тому, кому служити – київському чи місцевому князю. Більш впливовими й заможними були бояри в стольному граді.
Цікаво, що бояри в різних регіонах у різні часи мали різний вплив. Найбільш значним він був у Новгороді та Галичі. В Галицько-Волинському князівстві боярство еволюціонувало, підвищивши свій соціальний статус і утворивши нову соціальну групу найбагатших і найшанованіших аристократів – панів. У латиномовних документах титул «пан» мав відповідники «baronus, dominus». До речі, барони були поширеною назвою європейської середньовічної еліти, особливо в німецьких землях. Вони часто обирали князів і змушували їх діяти в інтересах своєї групи. Аналогічно відбувалось і в Литовському князівстві. Нижчу, ніж у панів, ієрархічну сходинку посідали земяни – нащадки місцевої, земської верхівки. У XIV ст. з бояр, земян і панів почала формуватися шляхта, котра також була далеко не однорідною групою. Пани ж стали магнатами – великими та впливовими землевласниками. І в Литовському, й у Галицько-Волинському князівстві магнати часто були заможнішими і шанованішими, ніж удільні князі – нащадки Рюриковичів і Гедиміновичів, – однак не мали титулів і домагались їх».
«Галицько-Волинське князівство ніколи не підпадало під владу Чингізідів. Певний час воно сплачувало данину Золотій Орді, але захоплено не було. Не захопленими були й новгородська та смоленські землі, хоч і перебували в певній залежності, – нагадує Валерій Томазов. – Коли виникло Литовське князівство, Галицько-Волинське об’єдналося з ним шляхом укладення династичного шлюбу. Багато людей вважають, що «прийшла Литва і захопила руські землі». Насправді ж для переходу земель до певного державного об’єднання завойовувати їх було не обов’язково. Наприклад, Іспанія перейшла до Габсбургів, коли іспанська інфанта вийшла заміж за представника цієї династії. Дочка ж останнього галицько-волинського князя одружилася з литовським князем з династії Гедиміновичів, і коли династія галицько-волинських князів згасла – князівство як спадок дружини литовського князя залишалось у складі литовської держави. В історії цей період називається Литовською Руссю, бо від русичів литовці отримали православ’я, законодавство, культуру, державну мову. Цю державу наші предки вважали своєю і не відчували в ній жодного дискомфорту для себе. Вони теж були в ній державотворчою силою. Адже литовці виявилися надзвичайно мудрими. Прийшовши на руські землі, вони говорили: «Старого не рушимо, нового не вводимо». Тому їхнє проникнення було дуже м’яким – вони не намагалися змінити суспільну систему, яка склалася до них. Не етнічно, але політично й територіально ми можемо вважати Гедиміновичів своїми князями, вони досить довго мешкали на нашій землі».
«Ситуація кардинально змінилася після укладення шлюбу між литовським князем Ягайлом і польською принцесою Ядвігою – з умовою, що Ягайло навертається у католицизм і стає королем обох держав, які об’єднуються під назвою «Річ Посполита». Більшість українських земель (Волинь, Поділля, Київщина, Брацлавщина) було інкорпоровано в цю об’єднану державу у складі Великого князівства литовського, а Галичину – безпосередньо у Польщу. Відтоді почався тиск католицької еліти на православну. Певний час його вдавалося стримувати завдяки Ягайловому брату – Вітовту, який залишився княжити в Литві та був досить самостійним у своїй політиці. Вітовт, ясна річ, був васалом Ягайла, але йому вдавалося зберігати певну окремішність. Тиск на православне українське населення відтермінувався на час боротьби між польськими й литовськими Гедиміновичами. Але поступово литовців було покатоличено, значних змін зазнала і їхня мова, хоча досі значна частина литовських слів мають слов’янське коріння.
У поляків же з боярства й земянства виникає шляхта. До речі, такими правами, які мала в пізній Речі Посполитій шляхта, не користувалася жодна європейська еліта. Основна різниця між панами та шляхтою полягала в особливості володінь: пани мали вотчину – спадок від батьків – і не мусили служити у війську, шляхта ж була служилим станом, тобто отримували в користування помістя лише на час військової служби. Однак шляхта постійно домагалася того, щоб надані їй маєтності залишалися постійною власністю, а також виборювала собі право не ходити у військові походи за межі своєї держави. Для цього вона тиснула на королів, піднімала повстання. Й оскільки королі завжди потребували лояльності й підтримки з боку шляхти, то змушені були йти на поступки та розширювати її права.
Православна шляхта спершу не мала таких прав, як католицька – з огляду на свою конфесійну приналежність. Однак у 1447 році король Казимир IV Ягеллончик надав їй так званий Віленський привілей, за яким її було зрівняно у правах із католицькою – з однією відмінністю: представники православної шляхи не могли служити у війську та займати високі посади. Частина православних, маючи певні політичні амбіції, наверталась у католицизм, оскільки це був єдиний, безальтернативний шлях до державної служби. Православні шляхтичі також одружувалися з представницями католицьких родин – і дітей виховували вже зовсім інакше. Переважна більшість магнатів, про яких люблять розповідати поляки, – Четвертинські, Вишневецькі, Острозькі й інші – мала православне (українське або білоруське) походження, були нащадками Рюриковичів і Гедиміновичів.
Щоб адаптувати некатолицьке населення Речі Посполитої, було створено церкву, котра за всіма обрядами не відрізнялася від православної, проте, водночас, підпорядковувалася Папі Римському – уніатську, або ж греко-католицьку. На Галичині вона стала в подальшому головною. Перехід із однієї конфесії в іншу був вільним, і люди часом робили це по кілька разів, що нерідко залежало від політичної ситуації. З іншого боку, навернення до уніатства часом було першим кроком у бік католицизму.
Оскільки зараз відзначають 500-річчя Реформації, то слід зауважити, що серед еліти Речі Посполитої зустрічались і протестанти (наприклад, Радзівіли були кальвіністами). У цілому на польські землі Реформація вплинула доволі радикальним чином. Однак українська еліта її не вітала, адже була надто зосереджена на обстоюванні прав православ’я. Тому на українських теренах Реформація мала передусім загальнокультурні прояви у вигляді виникнення братств, спробах парафій впливати на духівництво, переході з церковнослов’янської мови на живу у проповідях і перекладах священних книг тощо. Братства, наприклад, були об’єднаннями заможних громадян, котрі опікувалися певними церковними громадами, створюючи й утримуючи за свої кошти школи при храмах. Таких осередків освіти було чимало. Один із них – Острозьку академію – заснував князь Костянтин-Василь Острозький. Там викладали відомі грецькі науковці, знавці віри та граматики, діяла типографія. Та все ж варто пам’ятати, що православна освіта в Речі Посполитій була дещо маргіналізованою, а блискучу на той час знання давали католицькі заклади – єзуїтські школи».
За словами Валерія Томазова, поширене уявлення про шляхту як однорідну й цілісну соціальну групу є дуже узагальненим, спрощеним і не відповідає дійсності: «Існувало багато різних шляхт, – стверджує він. – Зокрема, чиншова шляхта не володіла маєтками і виходила у похід під прапором не князя чи короля, а конкретного магната, за що отримувала право пільгової оренди землі в його маєтках. Була й так звана «шляхетська голота» – практично вбогі, але вільні люди, які могли найматися на певні роботи. Це, фактично, декласований прошарок, часом навіть неосвічений або малоосвічений.
Існувала й дрібна православна шляхта, котра принципово трималася своєї конфесії, оскільки на високі посади – з огляду на свій низький (за будь-яких умов) статус – претендувати не могла. Для цих людей польські королі організували такий вид контрактної військової служби як реєстрове козацтво. Призначенням цієї найманої армії була оборона кордонів польської держави. Коли польський король не дотримувався домовленостей (наприклад, щодо розміру платні) – контракт розривався, реєстрове козацтво піднімало повстання, вимагаючи поновлення своїх прав. Згодом саме дрібна шляхта стала провідною силою української козацької революції (відомої від назвою національно-визвольної війни під проводом гетьмана Богдана Хмельницького) та основою нової української еліти – козацької старшини».
«Нова еліта поповнювалася з кількох джерел. Головним було реєстрове козацтво, а в його складі були навіть нащадки ще боярських родів (Виговські, Нечаї, Бобирі, Бороздни). Під час бурхливих подій до козацтва приєднувалися й інші люди – як звичайні авантюристи, так і представники непривілейованих верств, наприклад селяни. Чимало було й іноземців-найманців, зокрема в сердюцьких, компанійських, охочекомонних полках: лави козацького війська поповнювали балканці (греки (Капністи, Константиновичі, Драгоманови, Томари, Мазаракі, Афендики), серби (Божичі, Милорадовичі, Сербіни), волохи (румуни й молдовани – Апостоли, Антіох-Вербицькі, Танські), литовці та литвини (білоруси; Золоторенки, Шираї, Скаржинські), угорці (Карновичі, Малами, Ракочі).
Козацькою старшиною стала й частина польської шляхти. Побоюючись, щоб її не змело революційним вітром, вони покозачились і навернулись у православ’я. Найбільш відомою з таких родин є Дуніни-Борковські, родичі яких у Польщі мали графський титул. Андрій Касперович Дунін-Борковський служив генеральним підскарбієм Івана Мазепи й, за легендою, купив йому гетьманство (простіше кажучи, роздав хабарі представникам козацької ради, що голосувала за гетьмана). Він також був відомий як «чернігівський вампір», оскільки відзначався жорстокістю до місцевих посполитих. Водночас, це була дуже релігійна людина, яка жертвувала величезні суми грошей на церкву, за що його по смерті поховали в монастирі. Проте, за переказами, йому, вже мертвому, встромили у груди осиковий кілок».
Окремої розповіді вартує становище єврейського населення на українських теренах загалом і в Гетьманщині зокрема. «Євреї мешкають на наших землях із IX, а то й VIII ст. У Речі Посполитій їм велося цілком добре, оскільки їх було захищено окремими статтями Литовського статуту. Причому їх захищали саме як євреїв. Це – єдиний в історії випадок, коли соціальна група сформувалася за етнічною ознакою. У ті часи долю єврейської громади вирішували дві її власні інституції – Ваад (керівний орган, що відповідав за зв’язки з державою) та єврейський суд». Як наголошує Валерій Томазов, спершу гетто (кагал) було вибором самих євреїв, які вбачали в ньому прийнятний для себе спосіб зберегтись і не асимілюватись. На початкових етапах це явище не мало негативних конотацій, які пов’язуються з ним тепер. За Зборівським договором 1649 року євреям було заборонено мешкати на території Гетьманщини. Але це не можна називати антисемітизмом у повному розумінні, оскільки при Богдані Хмельницькому євреїв розглядали насамперед як політично лояльних до польської корони. Така лояльність випливала з поваги єврейської громади до місцевих правил і законів усюди, де вона мешкала. Навіть погані правила та прогнозоване життя були кращими за невизначеність і невідомість, якими супроводжувалися зміни. Проте історія завжди ширша за наші уявлення, і в козацькому реєстрі й при Богдані Хмельницькому, і при Івані Мазепі було чимало євреїв – Лейбенки (від єврейського імені Лейба, тобто Лев), Сруленки (від скороченої форми імені Ізраїль, яке згодом трансформувалося в Олександра), Перехрести (типові прізвища євреїв, навернених у християнство, мають у собі корінь від слова «хрест», у тому числі його польський відповідник «krzyż»). Тобто євреї виходили зі своїх кагалів, хрестилися й адаптувалися до суспільства, в якому жили. Михайло Барухович був гадяцьким полковником. Із родини хрещених євреїв Нахімовських, котрі мешкали на Чернігівщині, походив відомий російський адмірал Павло Нахімов. Етнічні євреї були і в найближчому оточенні Івана Мазепи. Один із них – син полтавського полковника Павла Герцика Григорій – супроводжував гетьмана в екзилі й поховав його. Григорія Герцика згодом було викрадено й ув’язнено за наказом російської влади, проте потім його усе ж звільнили, залишивши на поселення. З Ганною Герцик – сестрою Григорія – був одружений Пилип Орлик. Ще одна єврейська родина – Марковичі (нащадки прилуцького орендаря Марка Авраамовича) – дали Україні та світові величезну кількість видатних діячів культури – письменників, перекладачів, істориків, музикантів». Відповідаючи на запитання ведучих, учений зазначив, що військовий хист багатьох євреїв (зокрема, й у складі козацької старшини) не суперечить їхньому історичному минулому: саме євреї постійно чинили активний опір Римській імперії, організовували повстання. «Гадаю, у випадку з євреями йшлося просто про перервану військову традицію. Торгівля ж є ознакою давньої нації. Торгівцями завжди були євреї, вірмени та греки».
«Спочатку представники козацької старшини не мали привілеїв, – продовжує Валерій Томазов. – Вважалося, що всі рівні – і рядовий козак, і полковник, – і кожного козака може бути обрано полковником. Але коли козацька старшина отримала реальну владу в державі, то інакшого для себе життя, крім шляхетського, не уявляла. На перших етапах – і це природно й характерно для еліти не лише української – тривав процес накопичення капіталу. Сотник або полковник отримували за свою службу так звані рангові маєтки й утримували себе на посаді за рахунок прибутків від цих сіл. Уже після Переяславського договору вони, намагаючись, закріпити за собою право власності на ці маєтності, зверталися за підтримкою до московського царя. У цей же період новопризначеним полковникам і гетьманам цар надсилав (жалував) «на входини» (вступ на посаду) спеціальні подарунки (підношення) – в обмін на їхню майбутню вірну службу. Вони мусили виявляти лояльність, оскільки Гетьманщина перебувала у васальній залежності від Московського царства».
«Козацька старшина довго (аж до ХVІІІ–ХІХ ст.) залишалася носієм ідеї української державності, а також української мови та культури. Проте історія її трагічна: вона певний час іще чинила опір, але, не маючи достатніх для цього сил, була змушена інкорпоруватися до російського дворянства. Росія Катерини ІІ відрізнялася від Росії Олексія Михайловича Романова – протистояти їй було неможливо. Тому, щоб зберегтись, українська еліта пішла на цей крок, запізно зрозумівши його наслідки, – вважає науковець. – Наразі ж соціальної еліти, в історичному розумінні, у нашому суспільстві немає. Така еліта повинна мати юридично визначені обов’язки та привілеї. Сьогодні можна говорити про різні еліти – культурну, наукову, військову тощо, і цей статус законодавчо не закріплюється за її нащадками. Хоча ми все ще намагаємося передати свій соціальний статус у спадок своєму потомству. Але так із людьми було завжди».
Більше дізнавайтеся з відеозапису передачі: https://youtu.be/bO7DzaX4oxA.