Із 7 по 10 вересня 2018 року науковці відділу «Український етнологічний центр» Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології імені М.Т. Рильського НАН України (ІМФЕ) здійснили експедиційний виїзд на Закарпаття.
За планом експедиції старший науковий співробітник кандидат історичних наук В.О. Юрченко та молодший науковий співробітник кандидат історичних наук В.Р. Іванчишен обстежили 8 населених пунктів Закарпатської області (сс. Негрово й Доробратово Іршавського району, сс. Росош, Дусино та Березники Свалявського району, сс. Бобовище і Копинівці Мукачівського району, м. Мукачево). Жителі краю гостинно приймали учасників експедиції, охоче надавали допомогу при зборі етнографічного матеріалу, ділилися світлинами з сімейних архівів.
Завдяки плідній співпраці з місцевою владою (окрему подяку дослідники висловлюють головам Бобовищенської та Копиновецької сільських рад В.І. Козаку й Ю.М. Симчині), вчителями, нинішніми і колишніми директорами будинків культури науковцям вдалося зібрати багатий фактичний матеріал (здійснити фото- й відеофіксацію) за такими напрямами експедиційної роботи як народна архітектура, народний одяг, громадський побут, народні знання.
Своєрідні природно-кліматичні умови Закарпаття, його важливе географічне положення на південних схилах Українських Карпат, складні соціальні та культурні відносини виражають специфіку цього краю, який від давніх давен населений українцями. У ході дослідження показовим виявилося тривале збереження в українців Карпат давніх традицій взаємодопомоги. У 60–70-х роках ХХ ст. у побуті закарпатців звичною була «супряга», коли робоча худоба різних господарів запрягалася для спільних потреб (наприклад, спрягали в ярмо двох корів, коли йшли по дрова у ліс, або волів – при оранні землі). Крім того, серед населення Закарпаття й донині побутують спільні практики (по сусідству) з обробітку землі та збору врожаю, наприклад, саджання і копання картоплі («крумплі») чи ламання і лущення кукурудзи (у с. Бобовище кажуть: «збираємо бригадами»).
Варто відзначити, що респонденти достатньо повно окреслили важливі компоненти громадського укладу життя людей. Зокрема, занотовано цінні відомості про те, як у дорадянські часи відбувалися сільські збори («сходки»), на яких розподіляли землі на Старій горі (розбивали поля на ділянки), де люди висаджували власні виноградники. Відбувалося це у вигляді жеребкування: до шапки чи кошика клали закручені паперові картки з написами, після чого присутні по черзі витягували їх. Траплялося так, що ґазда (заможний селянин) міг витягнути чагарник чи ярок, а бідняку могла дістатися краща земля. Таким чином, кожна сім’я мала на тій горі власну ділянку. За потреби на отриманій ділянці викорчували чагарники й висаджували садки та виноградники. Кожен господар для зберігання урожаю мав пивницю (погріб), для охорони цієї пивниці на зиму наймали сторожа.
Добре пам’ятають респонденти і звичаї взаємодопомоги при виготовленні будівельного матеріалу з глини (саману) з додаванням соломи, кінського гною, висушеного на відкритому просторі. Називали цей процес «правити вальки». Доволі часто інформатори при опитуванні розповідали про те, як проходили зимові вечорниці («пряхи», «вєчурки») у довоєнні часи, а також як молодь проводила своє дозвілля вже в радянський період.
 Традиційне житло (с. Копинівці Мукачівського району Закарпатської області) |
Досить детально респонденти описали характерні для регіону особливості будівництва житла, створення інтер’єру та хатнього начиння. Хати складали з дерева й без жодного цвяха («довга хижа»), вони були прямокутної форми. Перед хатою робили вхід – «турнац» (веранда). Огорожу плели з жердя (прутів) – гілок граба, верби. Крилися хати соломою, пізніше – черепицею. Водночас детальними виявилися розповіді респондентів щодо внутрішнього планування будинку, техніки вимощення підлоги й горища. Горище («під», «пуд») використовувалося господарями як склад. Серед хатнього начиння важливе місце посідав великий різьблений «сусік» (комод, скриня) для одягу. Зі слів респондентів, «сусік» використовували також для зберігання продуктів і зерна (жита, пшениці, кукурудзи та ін.). Крім того, для зберігання одягу використовувалася «лада» – лава з відділеннями (ящиками) під сидінням. Її ставили під стіну, а перед нею міг стояти стіл. Варто відзначити, що опитувані користувалися нею ще донедавна.
 Зразок вишивки на домотканому полотні 60-х років ХХ ст. (с. Копинівці Мукачівського району Закарпатської області) |
 Сучасні форми обрядового дитячого одягу (с. Негрово Іршавського району Закарпатської області) |
Етнографічна інформація, зібрана в ході експедиційного дослідження, стосується також особливостей українського народного вбрання. Опитані інформатори повно й детально описали техніку виготовлення та пошиття домотканого одягу, особливості жіночого і чоловічого костюма закарпатців. Зокрема, надали опис безрукавок – «лайбиків». У повсякденному житті закарпатців поширеними були також прості фартухи («катрани», «платяники»), які господині носили поверх одягу, щоб не забруднити його. Характерним для закарпатських жінок було закутування у чорні хустки (платки). За словами респондентів, «старі жони» і тепер носять темні «платки». У гардеробі закарпатці мали «гуні» (петеки) – верхній одяг із баранячої вовни. На ногах носили «топанки» (черевики). Практикувалося вирізування взуття з дерева м’якої породи (верби, липи, смереки) під розмір ноги, їх називали («дерев’янки»). Також плели «бочкори» (постоли) зі свинячої, телячої, баранячої шкіри або тимчасове взуття з кукурудзяного «пір’я». У «бочкорах» і дерев’янках ходили ще у 70-х роках ХХ ст. Усі жінки носили підколінки (гольфи), «фусиклі», «штрінфлі» (шкарпетки). Популярними були капелюхи, шапки («клебани») з соломи, багатші вбирали капелюха із замінника шкіри. Жінки у холодну пору року носили велику хустку з вовни («кестеман»). Серед аксесуарів респонденти згадують «веретяні ташки» – ткані сумки, з якими діти ходили до школи, та прикраси – намисто з дерева і каміння різних кольорів.
Цікавим виявилося знайомство науковців із місцевим краєзнавцем, який активно займається дослідженням свого краю. У с. Бобовище Мукачівського району змістовною була розмова та зустріч із учителем, істориком, краєзнавцем, письменником Дмитром Болдижаром, який опублікував нариси з історії свого села й низку історико-літературних видань (зокрема, краєзнавчу працю «Бобовище», туристично-краєзнавчий путівник «Краєвиди Бобовища»). Його усні свідчення базуються як на власному досвіді (спогадах дитинства та розповідях матері), так і на набутих ним як істориком знаннях і можуть використовуватись як експертні, показуючи специфіку регіону.
За інформацією ІМФЕ