Перегляд повідомлення

Яке символічне значення мало свято Водохреща (19 січня) і з якими давніми, дохристиянськими традиціями воно пов’язане? У чому виявлявся культ води на Водохреще і чи справді цього дня пірнали в ополонку й раніше? Які страви готувались у традиційній українській родині і чи суттєво змінився святковий стіл до нашого часу? На ці й інші запитання в ефірі авторської програми Олени Брайченко «У своїй тарілці» радіостанції «Українське радіо «Культура»» розповіла народознавець, старший науковий співробітник відділу української та зарубіжної фольклористики Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології імені М.Т. Рильського НАН України кандидат філологічних наук Олена Чебанюк.

Олена Чебанюк у студії «Українського радіо «Культура»» (скріншот із відеозапису радіопередачі)

За словами гості радіостудії, Водохреще – завершальне свято різдвяно-новорічного циклу – тісно пов’язане з дохристиянським культом води, однією з основних функцій якої вважалась очисна, тому цього дня всі охочі символічно очистити тіло й душу занурювались у воду: «Звичай пірнати в ополонку (звичайно, не голяка, а у вбранні, як, зрештою, і на Поливаний понеділок) фіксується по всій території сучасної України (до речі, є цей звичай і в інших християнських слов’янських народів, зокрема, болгар, сербів, македонців) щонайменше з першої третини ХІХ століття – відколи почались етнографічні дослідження. Згадки про нього зустрічаються у працях Михайла Максимовича й Павла Чубинського, а також польського етнографа Оскара Кольберґа. Водночас, річкове купання зовсім не було обов’язковим: у селах без водойм поблизу йшли обливатися до криниць. Гуцули ж мали звичай умочувати в освячену воду лише постоли – аби в році, що настав, не мати проблем із ногами.

Зазвичай на Водохреще з криги вирубували хреста (і часто не одного, а кілька), схожі на церковні престол і врата (арку) й багато інших скульптур, у яких іноді було заморожено засушені квіти. Усе це поливалося калиновим (переважно) чи буряковим соком або ж узваром – для забарвлення у червоний колір, колір сакрального, колір крові та влади (згадаймо королівські мантії та палацові хідники). На березі ставили ялинки, прикрашені сухоцвітом і – неодмінно – кетягами калини. Освячену воду набирали у глечики, оздоблені тим-таки сухоцвітом і стрічками. В небо випускали білих голубів, які мали символізувати описане в Біблії сходження однієї з іманацій Бога – Святого духа (власне, перша назва свята – Богоявлення).

Йорданський хрест у Національному музеї народної архітектури та побуту України в Пирогові (1990-ті рр.). Автор фото – О. Доля. Фото люб’язно надано Оленою Чебанюк

Вочевидь, багатьох це здивує, та під час обряду водосвяття, коли священник опускав у воду хреста, присутні парафіяни могли вдаватися до всіляких магічних дій. Наприклад, рибалки вмочували частину сіті, примовляючи: «Риба буде ловитися», – і вірили, що впродовж цілого року улов буде багатим. «Дівчата в бовтицях» (на виданні) поспішали вмитися щойно освяченою водою, а хлопці жбурляли в неї сніговою кулею, щоб якнайрясніше оббризкатися, адже той, кого найбільше обілляло освяченою водою, міг сподіватися для себе всіх можливих гараздів у новому році.

Цікаво, що на Водохреще «очищувалися» трьома стихіями – крім води, також повітрям і вогнем. На Поділлі, Одещині та Миколаївщині поряд із річкою обов’язково встановлювали прототип каруселей – хургала: у ґрунт забивали товсту порожнисту палицю, всередину якої вставляли іншу, тоншу. Останню розкручували й таким чином ковзали. Робили хургало і в інший спосіб: згори на палицю прикручували колесо, до колеса прикріплювали шворки, за які потрібно було триматися людині (або ж до яких прив’язували санчата), коли колесо оберталося. Це була не просто розвага, а обряд очищення повітрям. Вогнем очищувалися, перестрибуючи багаття, на якому спалювали дідуха: якщо на Тернопіллі це робили на третій день Різдва, то на решті українських теренів – саме на Водохреще. Подекуди побутував іще один очищувальний обряд, який проводили з використанням трійці – букетика рослин, покропленого свяченою водою. До його складу неодмінно мали входили васильки. На Гуцульщині ж трійцею називали потрійний ритуальний підсвічник, який використовувався в церкві та кожній родині. Проте, якщо на церковній трійці завжди зображувалося розп’яття, то на домашній викарбовувались обереги дохристиянського походження – як правило, страшні маски, схожі на античні зображення горгони Медузи. Цікаво, що домашню трійцю запалювали лише під час поховання та на Водохреще. Найімовірніше, цей об’єкт, як і їжа на святковому столі (передусім кутя), пов’язаний із язичницьким культом предків».

Як зазначає Олена Чебанюк, із плином часу асортимент водохресних страв не зазнав значних змін, варіюючись хіба що залежно від статків господарів (саме тому на свято кожному бажали, щоб наступний рік був кращим, заможнішим від попереднього, а стіл, відповідно, багатшим на страви). До нього, як і раніше, входять риба, капуста, пироги з різним начинням тощо. Звісно, невід’ємний атрибут Водохреща, як і Різдва та Нового року, – кутя: «Водохресну кутю називали не лише голодною, як більшість із нас звикли думати, а й багатою, і бідною, і писаною, і водяною. Слід пам’ятати, що традиція є варіативною. Вона не існує завжди в одному й тому ж вигляді, а, неначе театральна вистава, постійно відтворюється «тут і тепер», щоразу інакше. Так от, готувалась і досі готується водохресна кутя скрізь, але дуже по-різному. «Що край, то звичай». Для мене, наприклад, свого часу стало відкриттям те, що в Народицькому районі на Житомирщині як на різдвяний, так і на водохресний Святвечір її готують із гречаних круп і заправляють «олієм» (олією) і більше нічим – ані родзинками, ані маком; а на Меланії та Василя (або ж на так званий Старий Новий рік) додають туди м’яса чи молока. А от на Закарпатті ніколи не було куті – тільки карачун (велика хлібина, яку на Водохреще носили обмивати у річковому потоці, а, занісши до хати, котили рушником до столу й намагалися таким чином передбачити, яким буде рік). Вона з’явилась у цьому регіоні тільки з приходом радянської влади й донині готується з рису. Доволі поширеним в Україні було приготування куті з перлової крупи. Цікаво, що відомі випадки, коли кутю готували лише раз – на різдвяний Святвечір – і охолодженою зберігали до Нового року.

Якщо напередодні Різдва й протягом цілого тижня після нього з кутею та калачами навідувалися до хрещених батьків і старших родичів (діда й баби, дядька й тітки), то на Водохреще носили хліб, а господині – ще й вареники, задіяні в продукуючих культах, передусім худоби (до речі, на Андрія (13 грудня) на Поліссі робили великого вареника, доліплювали йому «вушка, роги» і називали «бугаєм» – він діставався хлопцеві, який найбільше заплатить за калиту).

Загалом, напередодні Водохреща побожні люди дотримувалися суворого посту й не вживали жодної їжі, доки не буде освячено воду. Тому перший ковток води на свято був цілим ритуалом, для якого збиралася вся родина. В етнографічних нотатках Софії Терещенко, опублікованих Агатангелом Кримським, зафіксовано, що на Черкащині до щойно освяченої води, перш ніж її відпити, додавали тієї, котра залишалася від попереднього Водохреща. Ставлення до минулорічної води було дуже шанобливим і виливати її вважалося негожим. У давнину українці вірили, що опівночі в ніч проти свята Богоявлення «небеса відкриваються» і вода набуває цілющих властивостей. Згадки про водохресні дивовижі зустрічаються ще у «Требнику» митрополита Петра Могили. Він, зокрема, наводить історію про служника, котрий, набираючи у криниці воду, витяг відро з вином.

У воді, принесеній з церкви на Водохреще, розмочували трохи борошна і робили з нього хрестики та ставили їх на кожній стіні в оселі, а також – обов’язково – на мисці з кутею та глечику з узваром. Проте захисні функції символічно могли виконувати й рослини, наприклад, часник, яким по хаті теж нерідко ставили хрестики. Окрема увага приділялася домашнім тваринам: їх оббризкували свяченою водою за допомогою спеціального кропила з васильків, напували і годували хлібом та варениками».

Оберіговий хрест на дверях хліва у с. Комори Зарічненського району Рівненської області (2014 р.). Автор фото – В. Тумаш-Ляховець. Фото люб’язно надано Оленою Чебанюк

«Варто мати на увазі, що традиційній культурі властива дихотомія «початок – кінець» (саме звідси походить вислів «Як Новий рік зустрінеш, так його і проведеш»), – продовжує Олена Чебанюк. – Відзначення великого свята, котре зазвичай тривало не один, а кілька днів, означало зупинку профанного (світського) часу і настання сакрального: люди не працювали і мали думати про інше, ніж у будні.

Причому закінчення святкувань було не менш важливим. Свято, як правило, наділялось антропоморфними рисами, набувало певного уособлення. Говорили, що воно «приходить/відходить», а отже, як і з хорошим гостем, зі святом годилося належним чином попрощатися. Тому кутю (чи Коляду як узагальнений образ свят різдвяно-новорічного циклу) «проводжали/проганяли/застрілювали». Ставлячи кутю на стіл, примовляли: «Іди, кутя, на покуття», – а, забираючи зі столу та проганяючи надвір і за ворота (іноді при цьому виконували архаїчні дії на кшталт биття макогоном по одвірках дверей і вікон, воротах і тинах), треба було сказати: «Тікай, кутя, із покуття, а узвар – на базар, а дідух – щоб ішов веселий дух». Коли свято закінчувалося – знищувались усі його атрибути, аби не лишився жоден. Однак викидати їх було заборонено, адже ці предмети, як вважалося, набули магічної сили допомагати людині. Тому залишки святкових страв згодовували худобі, птиці й іншим тваринам у господарстві, в такий спосіб символічно зараховуючи їх до членів родини. Решту речей – дідуха, солом’яних різдвяних павуків, маски колядників та інше – спалювали на вогнищі (пускали «димом до Бога») на власному обійсті. Коли багаття догорить, попіл розносили й розкидали садом і городом, щоб земля давала щедрий врожай».

«Моє покоління було свідком того, як у радянський період забороняли святкувати Водохреще, а тих, хто таки святкував, переслідували. Знищувані традиції, як правило, неможливо відновити. Та Водохреще відродилося на наших очах, бо люди мали таку духовну потребу», – вважає дослідниця.

Учена-фольклористика Олена Чебанюк і ведуча «Українського радіо «Культура»» Олена Брайченко (скріншот із відеозапису радіопередачі)