Учений пояснив які археологічні знахідки з української території мають європейське, а може, й світове значення: «Більшість культурних проявів минулого території України є частиною європейських культурних явищ. Наприклад, наша держава надзвичайно багата на пам’ятки кам’яної доби. На півночі України маємо добре відомі світовій археології стоянки мисливців на мамонтів. У палеоліті на мамонтів полювали не лише на території України, а й у інших частинах Євразії та Північної Америки. Але житла збереглися переважно в Україні. Наприклад, у Франції, Німеччині палеолітичних стоянок багато, а жител немає. А в Україні їх досліджено більше двох десятків — у Києві Вікентій Хвойка копав Кирилівську стоянку, на Чернігівщині є Мізинська, на Росі — Межиріцька, під Яготином — Добраничівська, на Лубенщині — Гінці...».
Леонід Залізняк також окреслив стосунок трипільської культури до української спадщини: «Трипільці не були українцями, але вони були першими справжніми землеробами та скотарями, які остаточно перейшли до відтворювального господарства. Трипільська культура поширилася на великих теренах — від Південної Румунії (де сформувалася) до Києва (на сході) і Польщі (на північному заході). В. Хвойка, до речі, не був першовідкривачем цієї культури, можна сказати, що він був третьовідкривачем. Спершу її копали поляки, потім румуни, а згодом В. Хвойка почав свої дослідження під Києвом. Водночас це зовсім не заперечує його великого внеску у вивчення трипільської культури. (…) У мовному відношенні трипільці не належали до індоєвропейської сім’ї народів, а значить, не могли бути безпосередніми пращурами українців. На сьогодні жоден притомний вчений не вбачає в трипільцях стародавніх українців».
Учений розказав і про дослідження в Інституті археології НАН України: «Загалом, структура Інституту археології НАН України передбачає кілька головних напрямів. Є відділ кам’яної доби (це мій відділ, і попри те, що Україна багата на пам’ятки цього часу, там усього десятеро людей); доби бронзи (від Трипілля до скіфів); скіфо-сарматської, античної, ранньослов’янської археології. Є ще два відділи давньоруської археології. Один займається Київською Руссю по всій Україні, а інший — археологією Києва. За радянських часів археологія закінчувалася на татаро-монголах, бо далі йшло козацтво, а в Москві ця тематика не вважалася актуальною. Ніколи в Інституті археології не було відділу Пізньосередньовічної археології. Тож виникла диспропорція, унаслідок якої пізнє Середньовіччя в нас досліджено мало. З отриманням Україною незалежності звучали пропозиції започаткувати відділ пізнього Середньовіччя чи доби козацтва. Але це питання не вирішено й понині. Хоча останнім часом наші археологи-русисти приділяють більше уваги дослідженню пізнього Середньовіччя. Постійною проблемою української археології є відсутність належного фінансування. (…) Попри негаразди, що супроводжують українську археологію, за часи незалежності вона навіть наростила потужність. Зараз в Інституті археології втричі більше експедицій, ніж було за радянських часів. І втричі більше ми публікуємо наукової продукції, ніж тоді. (…) Я дивлюся в майбутнє з оптимізмом. Багата археологічна спадщина України, сучасна організація науки у західних сусідів веде нашу археологію до неминучої інтеграції з європейською».
За інформацією газети «День»