Перегляд повідомлення

Учена зазначає: «Постановою Раднаркому України від 3-го серпня 1920-го «Про погодження законодавчої практики РСФРР та УСРР щодо питання про відокремлення церкви від держави» було ліквідовано рештки прав церкви та громад на нерухомість та власну економічну діяльність. (...) Влада намагалася використовувати здобуту церковну власність для примусового втілення запозиченого Конституцією УСРР (1919) біблійного принципу «Хто не працює – той не їсть». Зрозуміло, у більшовицькому його тлумаченні – для організації примусової праці. Ще у квітні 1920 р. НКЮ ухвалив постанову про перейменування в’язниць на будинки примусової праці (БУПРи). (...) Через брак тюремних приміщень за постановами виконкомів місцевих рад під БУПРи почали «перепрофілювати» закриті монастирі. Так, наприклад, президія чернігівського губвиконкому 27 липня 1920 постановила «передати губчека чернігівський Єлецький монастир для організації там концентраційного табору, а після обладнання останнього передати приміщення … під БУПР».  «Переобладнання» під БУПРи монастирів або їх закриття та використання для інших господарських потреб передбачало облік і збереження монастирського культового майна від розтягування різними господарськими органами чи військовими формуваннями. Тому ще від лютого 1918 р. скрізь, куди приходили більшовики, при місцевих радах працювали комісари у церковних і монастирських справах. (...) Одразу після другого взяття Києва більшовиками у лютому 1919 р. при відділі соціального забезпечення було створено комісію (згодом підвідділ) з ліквідації майна релігійних установ (ПОЛІРУ). Влада очікувала, що від 17 травня 1919-го ліквідаційні підвідділи зможуть «втілити націоналізацію церковних багатств, а також запобігти можливості їх приховання…» і передати майно церковних, монастирських та інших релігійних установ у відання Народного комісаріату соціального забезпечення. 18 липня 1919 р. ВУЦВК затвердив «Положення про комісію з ліквідації майна церковних, монастирських та інших релігійних установ усіх культів». Комісія отримала статус Всеукраїнської (Укрполіру) та «урядової установи постійного типу», наділеної власною печаткою. Високий офіційний статус давав їй можливість на власний розсуд видавати накази, інструкції, обов’язкові розпорядження стосовно обліку, прийому, оцінки, охорони, управління, розподілу, передачі та використання майна релігійних установ усіх культів. Комісія мала право призначати і звільняти уповноважених, створювати і розпускати місцеві комісії, здійснювати ревізію урядових, громадських і приватних установ та посадових осіб, вилучаючи майно і документи. Також через Наркомат соцзабезпечення комісія могла подавати до ВУЦВК пропозиції про видання відповідних декретів і законоположень. Однак складні політичні умови завадили Укрполіру розгорнути діяльність у масштабах усієї республіки. Тому вся її робота з обліку, оцінки, охорони та використання майна релігійних установ зосередилася переважно в межах Києва і частково Київщини. За інструкцією до її складу входили представники від комісаріатів землеробства, внутрішніх справ, охорони здоров’я, фінансів, юстиції та освіти».

Тетяна Євсєєва підсумовує: «Остаточно запровадили перенесення російських законів в практику комуністичного будівництва в Україні 3 серпня, ухвалою постанови Раднаркому УСРР «Про погодження законодавчої практики УСРР і РСФРР щодо питання відокремлення церкви від держави». Цей погоджувальний декрет діяв до моменту до набуття чинності Адміністративного кодексу УСРР 12 жовтня 1927 року. Впровадження постанови в життя поклали на Наркомюст УСРР та на губернські і повітові відділи юстиції, при яких передбачалося утворити особливі секції з ліквідації майна релігійних установ – ліквідкоми. 7 жовтня 1920-го. колегія НКЮ ухвалила утворити відповідну секцію у структурі відділу комісаріату з кодифікації законів. Однак фактично ліквідком НКЮ УСРР розпочав свою роботу навесні 1921-го, а ліквідація майна закритих монастирів збіглася у часі з всеросійською кампанією конфіскації церковних коштовностей».

За інформацією інформаційного ресурсу «Ділова столиця»