Перегляд повідомлення

Як українці в давнину готувалися до найбільшого християнського свята? Яких дотримувалися ритуалів та обрядів і навіщо? Без яких атрибутів не можна уявити Великдень по-українськи? Про все це знає й розповідає народознавець, старший науковий співробітник відділу української та зарубіжної фольклористики Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології імені М.Т. Рильського НАН України кандидат філологічних наук Олена Чебанюк.

Микола Пимоненко. «Страсний четвер» (джерело: ethnography.org.ua)

«Чимало різноманітних звичаїв стосувалися Чистого (або ж Страсного) четверга – останнього четверга перед Великоднем, – говорить Олена Чебанюк. – Скажімо, на житомирському Поліссі (на жаль, частина цих земель постраждала внаслідок Чорнобильської катастрофи і стала Зоною відчуження, але мені ще пощастило попрацювати там в експедиціях і зафіксувати багато цікавої інформації) до схід сонця виймали пікну діжу, – діжу, в якій розводили хліб і яка стояла, як правило, на покуті, під іконами, – господиня її вишкрібала, випалювала, вимивала, накривала рядном, підв’язувала червоним паском, згори клала гроші (як символ майбутнього багатства), виносила надвір, ставила проти красного кута й чекала, доки зійде сонце й «поблагословить» діжу. Вважалося, що діжа «йде на сповідь» і в такий спосіб очищується. Потому діжу заносили назад до хати. Цікаво, що на діжі обов’язково мала бути парна кількість клепок, інакше вона вважалася «діжуном», тісто в якому підходитиме погано. До речі, саме звідси походить вислів «бракує клепки». Загалом, діжу дуже шанували – як «годувальницю», адже хліб був головною їжею. Французького письменника Оноре де Бальзака, котрий гостював у графині Евеліни Ганської, вразила кількість видів страв із хліба: він нарахував їх щонайменше 77.

На Чистий четвер в Україні був поширений іще один цікавий звичай, про який, гадаю, мало хто знає: до схід сонця доросла жінка сідала на поріг, заздалегідь знявши з себе хрестика й обручки (а то й зовсім голяка), брала до рук кужіль і пряла нитку в зворотному напрямі, тобто робила все ніби навпаки, не так, як зазвичай. Така нитка вважалася магічною: нею обкручували руку під час жнив (аби «не зажати», тобто не пошкодити кінцівку), а також зав’язували її на поперек (щоб не боліла спина). Деякі новомодні «амулети», між іншим, беруть свій початок саме від цієї нитки, випряденої у Чистий четвер.

На Чистий четвер неодмінно йшли «до страсті», тобто на вечірню церковну службу. Перед цим готували так звану «четвергову сіль»: грудку солі загортали у лляну шматку (клапоть тканини), обпалювали у печі, ще не схололій після приготування їжі, а потім брали з собою до церкви. Після богослужіння «четвергову сіль» разом із «четверговою свічкою» приносили додому, а на Великдень клали їх до святкового кошика й освячували у церкві. Ці предмети теж наділялися надзвичайною магічною силою. Наприклад, вважалось: якщо розсипати таку сіль перед дверима своєї оселі, відьма ніколи не зможе переступити поріг, доки не повизбирує всі кристалики. Цікавий звичай побутував на Середньому Подніпров’ї: щоб дізнатись особу свого таємного ворога, господиня починала смажити на великій пательні сіль із голками. Вірили, що жінка, котра будь-що лихе їй заподіяла, мала невдовзі прийти з відвідинами і попросити якусь річ із хати, чого, звісно, давати було не можна. Вважалося також, що якщо, йдучи ввечері з церковної служби, засунути під ліву пахву дулю (теж, між іншим, своєрідний оберіг), назустріч вибіжить відьма і допитуватиметься, нащо їй показують такий непристойний жест. Майже скрізь в Україні в народі казали, що відьми дуже активні на Великдень. Коли священник замикає церкву після святкового богослужіння, вони нібито хапають його за ризи й намагаються залишитись у храмі, та й узагалі всіляко каверзують.

За народними віруваннями, на великі свята відкриваються брами між небом, землею і підземеллям. Душі предків – навіть тих, що, з релігійної точки зору, за життя дуже завинив, – отримують дозвіл зустріти Великдень серед своїх живих нащадків і перебути з ними цілий пасхальний тиждень (Світлу седмицю). Однак передсвяття (тобто переддень свята) – і не тільки Великодня, а й Івана Купала, Різдва й інших – вважалося небезпечним для людини періодом через розгул лихих, нечистих сил. Вірили, наприклад, що саме в Чистий четвер можна побачити свого домовика. Його годилося почастувати, але в жодному разі не солоною їжею. За переказами, в ніч на Чистий четвер біля церкви можна почути голоси своїх померлих родичів, але контактувати з ними заборонялося, бо в передсвятковий період душі небіжчиків теж могли становити загрозу для живих.

Юрій Павлович. «Страсний четвер. Після відправи» (джерело: ethnography.org.ua)

Четвергову свічку годилося принести додому запаленою, тобто не загасити дорогою, бо вдома нею слід було поставити хрестики на одвірках, ніби маркуючи захищений простір. Річ у тім, що в традиційних культурах двері й арки були потужним символом, зокрема однією з ліній захисту (поряд зі шкірою та одягом), але й межею між світами – поцейбічним і потойбічним. Розкопки показують, що в давнину під порогом помешкання нерідко ховали мертвонароджених дітей, саме тому заборонялося ставати й сідати на поріг, а також будь-що через нього передавати. Коли з хати виносили небіжчика, труною тричі вдаряли об поріг.

Уже в Чистий четвер починали пекти великодній хліб – паски, адже наступний день, Страсна п’ятниця, вважався днем смутку й жалоби: віряни згадували страждання і смерть Ісуса Христа. Тож у п’ятницю, як правило, дотримувалися суворого посту – не їли взагалі, щоб абстрагуватися від тілесного і максимально зосередитися на духовному. Хоча бували й винятки: до прикладу, на Чернігівщині, де християнська традиція менш виразно позначилася на місцевих звичаях, готувати продовжували і в п’ятницю.

Найошатніші паски трапилися мені у 1999 році під час експедиції до покутських сіл тодішнього Городенківського району на Івано-Франківщині (зокрема, до села Топорівці). Це величезні паляниці завбільшки з коровай, оздоблені дохристиянськими солярними знаками (спіралями, меандрами, безкінечниками) – дуже давньою, ще індоєвропейською символікою. Дві такі паски нам з колегами подарувала сестра місцевого священника. За тамтешньою традицією, як виявилося, паскою обов’язково наділяють подорожніх, немічних і вбогих.

Юрій Павлович. «Великодні страви» (джерело: ethnography.org.ua)

На Гуцульщині в Чистий четвер, як і до цього на Благовіщення, пекли хлібці у формі птахів – «кукуци» – і підвішували їх на червоних нитках. Це були спеціальні гостинці для дітлахів, що ходили цього дня від хати до хати. Гуцули також збирали все сміття, накопичене за зиму на обійсті, і підпалювали його. Цей звичай називався «гріти Діда» (у традиційній українській культурі, як і в усіх слов’янських, Дід узагальнено уособлював предків, особливо тих, чиї імена вже й забулися). Доки палахкотіли багаття, діти ходили селом зі словами: «Грійте діда, дайте хліба. Грів би вас Бог всяким добром», – а господині відказували: «Гріємо-гріємо, даємо-даємо», – й обдаровували відвідувачів гостинцями. На Поліссі випікали солодке печиво з родзинками – «буслову лапу» (бо за формою воно нагадувало ступню лелеки). Діти підкидали його до лелечого гнізда, приказуючи: «Бусле-бусле, на тобі гальопу, а мені дай жита копу». Слід зауважити, що загалом навесні українці готували чимало різноманітної обрядової, ритуальної випічки. І в багатьох регіонах досі продовжують це робити – навіть там, де самих свят уже майже не відзначають. У Карпатах до Великодня досі на продаж печуть інший ритуальний весняний смаколик – коників із сиру. До речі, подекуди сиром начиняли паски, хоча загалом для українських кулінарних традицій (крім, хіба що, карпатського краю) це не характерно. А от на Одещині, наприклад, до Великодня обов’язково готують солодку сирну запіканку з родзинками.

Юрій Павлович. «Розписування писанок» (джерело: ethnography.org.ua)

Ще один невід’ємний атрибут Великодня – писанки (розписні, розмальовані варені яйця), до яких, на відміну від крашанок (звичайних фарбованих яєць), ставилися з великим пієтетом. У традиційному тваринному культурному коді яйце символізувало життя так само, як зерно – у рослинному коді.  Найвпізнаванішими є писанкові орнаменти, властиві для Карпатського регіону (передовсім Гуцульщини), в яких збереглися дуже архаїчні знаки. Крім майже повсюдних пташечок, це, наприклад, олені – символ, що фіксується ще до одомашнення коней. Якщо стародавні єгиптяни уявляли, що сонце випливає на небосхил на човні, стародавні греки – що зі сходом своєю квадригою (четвіркою запряжених коней) виїжджає на небо бог сонця Геліос, то наші предки вірили, що сонце на рогах виносять олені. Часто на писанках, посередині або ближче до гострого кінця яйця, схематично зображують риб – одночасно язичницький і християнський символ життя. Скажімо, сни, в яких фігурувала ловитва риби голіруч, тлумачили жінкам як провісник вагітності. У християнстві риби символізують Ісуса Христа: грецьке слово «ichthys» («риба») розшифровували також як скорочення від «Ісус Христос, Син Божий, Спаситель» («Iesous Christos Theou Yios Soter»). На Покутті писанки розмальовували зміями, але до нашого часу цей знак дійшов під назвою «заячі вушка». Серед доволі поширених символів – «граблі», нижня частина яких насправді є сваргою (символом сонця). З приєднанням «держачка» на певному історичному етапі первинний смисл забувся, але сам знак виявився дуже стійким. Сонце символізували і намальовані на писанці квітки. Крім червоного, для писанок, особливо більш давніх, характерне також чорне тло. Продавати писанки в давнину заборонялося – їх можна було лише дарувати або обмінювати на інші писанки. Подарована писанка вважалася виявом глибокої пошани.

Писанка, оздоблена модифікованим, «граблеподібним» солярним символом (фото: natalka22.dp.ua)

Подекуди у Чистий четвер уже починалося відвідування кладовищ. Наприклад, на Поліссі, а саме в Рівненській області, йшли на цвинтар – пом’янути давно померлих предків, так званих рахманів. В інших регіонах небіжчиків згадували на третій-четвертий день після Великодня – це називалося Радуницею, проводами або могилками: люди несли на цвинтар паски та яйця, щоб попрощатися з померлими родичами і символічно провести їхні душі в потойбіччя за великою спільною трапезою. Нині це відбувається більш цивілізовано, а раніше землю застеляли рушниками, на які виставляли страви й сідали самі. Такий імпровізований «стіл» вигинався поміж похованнями і міг бути доволі довгим. Та загалом час і спосіб поминання різнився від місцевості до місцевості. Якщо на кладовище йшли вже після Великодня, то для цих потреб святили спеціальну паску, а яйця фарбували не в червоний (колір життя), а в зелений – за допомогою рослинного листя, зокрема кропив’яного й березового. Жовтим крашанки забарвлювало листя яблуні, насиченим червоним – лушпиння цибулі, синім і фіолетовим – цвіт рясту. На Полтавщині колись побутував звичай, за яким молодь збиралася на галявині, де зростав ряст, і топтала його ногами, примовляючи: «Топчу-топчу ряст, ряст. Бог здоров’я дасть, дасть. Дай, Боже, діждати й на той рік ряст топтати». Про того, хто одужав після важкої хвороби, казали: «виліз на ряст».

У суботу, після «дня тиші», святкові приготування знову набирали обертів. Зокрема, пекли паски жінки, які мали невеликі родині. Це був сакральний момент, задля якого господиня виганяла всіх із хати, щоб не заважали та, не дай Боже, не сварились і не лихословили над святим хлібом, інакше він не вдасться. Для цієї страви зазвичай тримали спеціальне кухняне начиння, яке використовували лише раз на рік або, рідше, в особливих випадках. Скажімо, круглу хлібну лопату з довгим держаком, яку зберігали на горищі, чи невеликі ночви, що їх задіювали тільки двічі на рік – коли пекли паски і готували хліб (булочки) на проводи. Іван Франко в есеї «Моя вітцівська хата» (1913 р.) переказує народні вірування, пов’язані з випіканням паски. Скажімо, його односельці вважали, що, поки паска печеться, з хати можна вигнати будь-яку небажану живність (на кшталт тарганів), потицявши в різні кути тією самою спеціальною лопаткою зі словами: «Геть звідси! Доки паска свята в печі – щоб вас, нечистих, тут не було!». Як пише Франко, спостерігаючи за приготуванням паски, прогнозували, яким буде весь прийдешній рік. Якщо паска піднімалася добре, високо – рік обіцяв бути вдалим для родини. Одного-єдиного разу, за словами автора, паска його матері не вдалась – запала і тріснула, – а наступного дня помер батько. Подекуди досі вважається, що тому, хто на Великдень першим принесе посвячену паску з церкви додому, вестиметься в родині цілий рік. У Карпатах я ще студенткою бачила, як чоловіки влаштовували для цього перегони на конях. Зараз, напевно, змагаються вже на автомобілях.

Із Великоднем, як і з деякими іншими святами, тісно пов’язані звичаї очищення повітрям, вогнем і водою. Скажімо, на Поліссі та в Карпатах на Водохреще, Великдень, Трійцю й Купала ставили гойдалки. Ця розвага спершу не була дитячою і символізувала очищення повітрям. Очищення вогнем створювало піднесену, таємничо-урочисту атмосферу очікування свята і було доволі видовищним. На Покутті, наприклад, у суботу перед Великоднем заведено прибирати могили і запалювати на них лампадки. За словами етнографа Олексія Долі, до 1930-х років – колгоспів і голодоморів – у Лохвицькому районі на Полтавщині побутував звичай прикрашати все село плошками із запаленим жиром, які виставлялися насамперед на ошулах (стовпах) воріт і парканів. Вважалося також, що на Великдень потрібно неодмінно побачити, як сходить сонце. Водою ж «оздоровлювали» на другий день свята – в обливаний понеділок, коли хлопці щедро поливали дівчат (до сьогодні цей звичай зберігся переважно на Заході України та й то у вигляді звичайних водних побоїщ), а також у вівторок. Про це, до речі, згадує у своїх нотатках французький інженер і мандрівник XVII століття Ґійом де Боплан. Причому, за його словами, дівчата-поливальниці були значно вигадливішими й підступнішими за хлопців. Благодатним і очисним вважався й звук церковних дзвонів.

Юрій Павлович. «Відлякування нечистої сили у Великодню ніч» (джерело: ethnography.org.ua)

У неділю, повернувшись із церкви, слід було розговітись яйцем, поділивши його між усіма членами родини, і тільки після цього братися до паски. Снідали цього дня доволі скромно, хоча накривати стіл годилося від щирого серця, багатьма наїдками, зокрема й уже посвяченими – крім паски та яєць, це мали бути м’ясні страви (ковбаси, шинка, свиняча нога), грудочка сиру, солодощі. На старих фотографіях зафіксовано, що на Великдень могли святити навіть ціле молочне порося, запечене з хроном, яке приносили до храму у великих ночвах. Святити можна було й воду, проте в жодному разі – не горілку й не вино. Народна уява наділяла свячену великодню воду, як і різдвяну чи посвячену на Водохреща або на Маковія, особливими властивостями: її вважали дуже сильним оберегом. Для розрізання паски часом спеціально кропили й ножа, а також голки, які потім встромляли в одяг чи деінде – «від пристріту». Серветці чи рушникові, якими накривали великодній кошик, як і всьому посвяченому в церкві, теж надавалося сакрального значення: вірили, що нею можна розігнати градову хмару і вилікувати хвору дитину.

Юрій Павлович. «Перед освяченням пасок» (джерело: ethnography.org.ua)

Микола Пимоненко. «Пасхальна заутреня» (джерело: ethnography.org.ua)

Розговівшись і відпочивши, люди збиралися біля церкви на розваги («жабку», в якій учасники грають, фактично, в котика й мишку, ловлячи й тікаючи, та інші) й дитячі гаївки (гагілки»). Такий звичай досі зберігається на Тернопільщині, Львівщині й Івано-Франківщині, хоча сьогодні вже не має колишнього обрядового характеру. Найбільше мене здивувало, напевно, те, що такі святкові ігрища організують священники – як греко-католицькі, так і православні, – та й ще самі до них долучаються (перші подібні заходи для селян проводила «Просвіта» на початку ХХ століття). Але розважальність, перетворення звичаю просто на видовищне шоу свідчить про його виродження.

Юрій Павлович. «Великодні дитячі забави» (джерело: ethnography.org.ua)

Залишки страв із великоднього столу не викидали. Навіть кісточки зі свяченого поросяти. Паску певний час тримали на покуті, під образами, вживаючи як ліки, або ж закопували в землю. Шкаралупу з крашанок і писанок несли до ріки й пускали за водою. Вірили, що за 20 днів вони допливуть до (в)ирію, де живуть рахмани (душі предків, від смерті яких минуло більше ста років), і сповістять їм про свято (адже там нібито немає календаря), тоді й у рахманів буде Великдень.

Юрій Павлович. «Звістка про Великдень рахманам» (джерело: ethnography.org.ua)

Світлою седмицею святкування Великодня не обмежувалося. Використовувати вітальні формули «Христос воскрес! – Воїстину воскрес!», пекти паски й фарбувати яйця можна було ще 40 днів, аж до Вознесіння».