Як російсько-українська війна змінює демографічну ситуацію в Україні? Чи повернуться на Батьківщину українські біженці? Які проблеми державі й суспільству доведеться вирішувати і вже зараз, і після війни? Про це в ефірі програми «Сьогодні. Ввечері» радіостанції «Українське радіо» розповіла завідувачка сектору досліджень рівня життя населення відділу моделювання соціально-економічних процесів і структур Інституту демографії та соціальних досліджень імені М.В. Птухи НАН України доктор економічних наук Людмила Черенько.
 Ілюстрація: Adobe Stock / Davizro Photography |
«Війна зумовлює переосмислення цінності й сенсу людського життя, тому після неї сподіваємося на бебібум. Можливо, вже 2023 року. Це природний процес, – говорить Людмила Черенько. – А от у другій половині цього року абсолютне число народжень, вочевидь, зменшиться – з цілком об’єктивних причин. Зокрема, тому, що чимало сімей розлучилися через від’їзд мам із дітьми. На жаль, навіть очікуваний бебібум не зламає нашого негативного демографічного тренду. В Україні дуже старе населення; частка молодих людей, які можуть народжувати дітей, надзвичайно низька. І навіть якщо всі українки дітородного віку вирішать народити бодай по одній додатковій дитині, це суттєво не змінить загальної картини».
«Сьогодні можна довіряти лише соціологічним дослідженням, – відповідає вчена на запитання про статистичні дані ООН щодо кількості українських біженців. – Їх дуже активно проводять серед наших громадян, які виїхали за межі України. Як під час перетину кордону, так і на всіх подальших етапах, безпосередньо у місцях їхнього перебування в європейських країнах. Результати опитувань загалом оптимістичні: переважна більшість українців збираються повернутися на Батьківщину. Залишитись і закріпитись на Заході, зокрема в Європі, хотіли би близько 20% наших біженців. Зокрема, через побоювання, що війна не закінчиться швидко і протягом тривалого часу впливатиме на наше життя. Частина цих людей, можливо, давно збиралися поїхати з України, але не наважувались, а війна спонукала їх зробити цей вибір. Слід розуміти, що громадяни, які хотіли б залишитися за кордоном, не конче реалізують свої плани – можливі безліч варіантів.
Більшість українців, що втекли від війни, говорять, що їм більше подобається в Україні, і вони або вже повернулись, або збираються повернутись. Це залежить передусім від того, чи мають ці люди житло. Якщо житло навіть не зруйноване, але пошкоджене і потребує серйозного ремонту, а власник не має заощаджень на цей випадок – повернення відтерміновуватиметься до останнього моменту. Люди намагатимуться або тимчасово влаштуватися на роботу, або просто дочекатися налагодження ситуації та виплат відшкодувань за майно.
Київ уже починає програму з відновлення житла. Знаю, що про започаткування таких проєктів українські міста з багатьох регіонів уже домовилися зі своїми іноземними містами-побратимами. Зрозуміло, результат буде нескоро, а держава зараз просто не може покласти на себе такий тягар. Усі сподівання – на комбіноване фінансування із різних джерел, передусім донорське. Бодай для відбудови житла. <…>
Головний позитив, як мені здається, полягає в тому, що 85% респондентів вірять у хороше майбутнє України (таких високих показників у нас не було за весь період Незалежності). А отже, ці люди схилятимуться до повернення. Принаймні тут є підстави для оптимізму. Хоча країна відновлюватиметься, на жаль, дуже поступово, це не станеться за один день.
Що стосується внутрішніх переселенців (внутрішньо переміщених осіб, ВПО), то приблизні дані про них доступні, бо ці люди здебільшого реєструються на новому місці проживання (у Міністерстві соціальної політики) – для отримання матеріальної допомоги. Звісно, так чинять не всі, тому можна говорити лише про мінімальні цифри потоків переселення, але загальні тенденції цілком зрозумілі. Західні регіони України зараз перенаселені – переважно за рахунок ВПО з міст-мільйонників Києва й Харкова. Останнім часом через повернення великої кількості людей до своїх домівок таке підвищене навантаження дещо зменшується, хоч і досі зберігається».