Чому доктрина «русского мира» є фашистською? Як у сучасній росії знову постав тоталітарний режим і яку небезпеку для світу він становить? Що може очікувати росію в найближчому майбутньому, й до чого готуватись іншим країнам? Про це в ефірі спеціального інформаційного марафону на радіостанції «Радіо НВ» розповіла завідувачка відділу історії України 20-30-х рр. ХХ ст. Інституту історії України НАН України член-кореспондент НАН України Лариса Якубова. Пропонуємо вашій увазі скорочений текстовий варіант цієї розмови.
Троянський кінь світової політики
«Я досліджувала, чим є
«русский мир» на практиці. І, маю сказати, події, що відбуваються в Україні з 24 лютого цього року, шокували і самих росіян. Коли торік ми з колегами зустрічалися, готуючи в Національній академії наук України доповідь про суб’єктність України
[йдеться про Національну доповідь «Україна як цивілізаційний суб’єкт історії та сучасності»], і говорили, серед іншого, про
«русский мир», я сказала, що цей проєкт є катастрофою, котра назріває не лише для українців і світу, а й для самих росіян. Властиво, це їхня бомба для самознищення. Зрозуміло, що багато хто у світі її проґавив, хоча, наприклад, ми [українські науковці, зокрема історики] повсякчас привертали увагу до цієї проблеми і навіть писали аналітичні довідки для українських органів державної влади та місцевого самоврядування.
Однак 24 лютого реальність змінилася вибухово. Цього дня сталося не просто оприявнення суті «русского мира», а й coming out російської влади, котра доти позиціонувала себе у світі геть інакше. Фактично, «русский мир» – за всієї складності цього політтехнологічного конструкту – все ж був до певного часу інструментом переважно м’якої сили (хоча в обмеженому територіальному вимірі, на тимчасово окупованих частинах Донецької та Луганської областей, у квазідержавностях «ДНР»/«ЛНР», він був активним інструментом політичної дії, трансформації політичного, соціального, суспільного середовища), котра, як здавалося, підпорядковувалася меті привабливої презентації росії у світі з постійним наголошуванням на її особливих інтересах і претензіях. Тобто «русский мир» виглядав як політтехнологічний вимір існування держави, з якою нібито можна вести «реальну політику» і домовлятися. А 24 лютого світ побачив цілком інакше обличчя росії – обличчя фашистської держави, яка скинула маски і перестала приховувати, що вона фашистська. Зрештою, фашистська ідеологія та практика в зародку існують у будь-якій країні, державі, національному середовищі. Та російські діячі та медіа настільки заплутали росіян ототожненням нацистів із націоналістами, що вже нікому з росіян (за рідкісними винятками) не втовкмачиш, що вони і є нацисти й фашисти.
Отже, попри складність «русского мира» як явища політичного життя й інформаційного впливу, а також попри спроби описати для світу росіян і українців як «нації, що зійшлись у герці, з’ясовуючи стосунки», з кожним днем і місяцем дедалі очевидніше, що росія не просто є державою, котра сповідує фашизм як матрицю свого політичного існування, – вона відкрито тиражує його у світі й нарощує потужність антиглобального проєкту, призначеного знищити не тільки українців, а й світ у нинішньому його вигляді».
«Русский мир»: «розтин» доктрини
«В основі доктрини «русского мира» немає російського націоналізму (бо націоналізм – це політична течія, спрямована на побудову національної держави). Вони не синонімічні. Ба навпаки: наприклад, активний російський націоналіст, доктор філософських наук Ігор Чубайс (старший брат політика Анатолія Чубайса) всі ці роки послідовно заперечував ментальну матрицю «русского мира». Російські націоналісти прагнуть суверенної, національної орієнтованої росії – не російської федерації, не російської імперії, а держави російської нації. Зрозуміло, комуно-більшовицький проєкт, що триває вже понад сторіччя, загальмував модернізацію російської нації. Російської нації немає. Ба більше, немає і російського суспільства, а є населення (самі росіяни дедалі частіше вживають на його позначення слово «поселенці»). А між нацією, котра в сучасному світі є проєкцією громадянського суспільства на певному етнічному ґрунті, й населенням – колосальна дистанція.
Підсумую: «русский мир» є продуктом, виношеним і народженим не російським націоналізмом, а мутантними похідними імперських ідеологій, політичних течій. Сьогодні це сплав чорносотенного імперіалізму з білим фашизмом (засади якого визначив, сформулював і добре описав «улюблений філософ путіна» Іван Ільїн), а також елементами, привнесеними чекістами та кримінальними верствами, які також є носіями ідей імперіалізму та шовінізму. Чекістсько-бандитсько-імперська і білогвардійсько-фашистська складові утворили покруч, який дуже часто плутають з ідеологіями. З кожним днем мені дедалі зрозуміліше, що ми маємо справу з російським фашизмом уже не просто як маргінальною політичною течією, а як діючою конструкцією, реалізацією фашизму одночасно як політичного феномена і політичної дії. Близько 15-ти років тому так звана «еліта», що керує росією на засадах незмінності влади, взяла на озброєння настанови фашистського ідеологічного продукту, який, зрештою, добре резонував із масовими настроями, внаслідок чого в росії інсталювалися тоталітарні практики (російський соціолог Лєв Ґудков назвав це «поворотним тоталітаризмом»). Сьогодні фашизація росії набирає обертів, і цей процес уже незворотний.
Отже, зараз доктрина «русского мира» (або ж рашизм) є синонімом фашизму. Це не ідеологія. Ідеології немає в осерді жодного фашизму чи нацизму. Не слід плутати ідеологію зі світоглядом. Рашизм цікавиться не тим, як політичними інструментами облаштувати певну територію, збудувати там державу в сучасному розумінні – прогресистську державу, а тим, як світ, котрий вважається онтологічно ворожим, незрозумілим і таким, що рухається в «неправильному» (з погляду рашизму) напрямі, розвернути на 180 градусів, спрямувати світовий поступ геть іншим шляхом.
…Російська держава й раніше не була державою у західноєвропейському розумінні. Невипадково політологи десятиліттями кваліфікують її як квазідержавність, а культурологи – як «російську систему», «російську цивілізацію», базовану на цілковито відмінних засадах. Там відсутній поділ влади на гілки, немає верховенства права і соціального різноманіття, не розділені приватна й публічна сфери. Всі політичні й державні інститути деградували за відсутності реального політичного життя, політичних партій. Все, крім владної вертикалі, що починається й закінчується в особі президента, перетворюється на імітаційні (а вже навіть і не імітаційні) зв’язки прямого владарювання за схемою «наказ → виконання». Без дискусій і з майже одностайною підтримкою. Хай який цей наказ абсурдний і нелюдський. Росія – не ліберальна демократія, це транзитарний гібрид, політія, що повсякчас активно трансформується. До речі, як і Україна. Але якщо наша транзитарна держава рухається все-таки у бік ліберальної демократії, то ця – назад, у своє звичне тоталітарне минуле, але без більшовицької комуністичної ідеології. Тож натепер там утворилася в чистому вигляді нова історична версія національного фашистського покруча, який, фактично, запустив механізм абсолютного знищення своєї «держави».
У такій специфічній системі координат вибудовується фашистська тріада. Перший її складник – світогляд «богообраного народу». «Приватизація Бога» – це взагалі вічна тема. Причому російський бог – попри те, що називається Христом, – навчає росіян геть інших засад, ніж решту народів. Росіяни вважають себе народом-обранцем, покликаним змінити світ, який їх не влаштовує, не відповідає їхньому світогляду, а всіх незгодних знищити або підрівняти під один гребінь і в такий спосіб витворити новий світ, антисвіт, антипод ліберального, демократичного світу, що виступає для них в образі онтологічного ворога, з яким не може розмовляти на рівних, домовлятися і співіснувати. Такий світ потрібно лише знищити, і Україна – перший крок на шляху знищення ворога.
Другий складник – влада/держава/Росія — міфічна незмінна субстанція, яка вже понад тисячу років (якщо вірити адептам «русского мира») стоїть на сторожі не менш міфічних традиційних «скріп» – виразно антизахідних, антиліберальних і антидемократичних. Монархічна свідомість російського народу і його умоглядна любов до влади «міцної руки», що наділяється правом необмеженого (адже «во благо» і заради «порядку») насильства, є ніби запорукою міцності російської держави та основою її претензій на світову гегемонію.
Третій складник російської фашистської матриці – народ, що «розчиняється» і самовиражається у цьому світогляді, самоідентифікує себе з владою і наділяє себе правом рівняти світ своїм аршином, з огляду на власну гадану «вищість», «богообраність» і ексклюзивну обізнаність у тому, що для світу краще. Російський фашизм апологетизує силу і право сильного заперечувати наявний світоустрій, світове гуманітарне право, зокрема базові права людини, а серед них і право на життя».
Поворот не туди
«Звісно, росія мала можливість повернути в інший бік, але кілька разів її відкинула. Вперше вона змарнувала шанс переінсталювати політичну систему, коли фігуру президента неймовірно посилили, наділивши його необмеженими повноваженнями для чергової модернізації країни, її «реформування згори», але водночас не створили системи стримувань і противаг і цим заклали засади для зростання авторитаризму. Вже за шість років почалось активне нівелювання соціальної градації російського суспільства і нав’язування йому існування у форматі населення, яке працює, задовольняє базові потреби, споживає пропагандистський медіапродукт («хліб і видовища») і не втручається в політику.
Удруге росія проскочила історичне роздоріжжя, на якому ще могла обрати інший шлях розвитку, коли 1993 року за наказом президента розстріляли парламент – найвищий законодавчий орган, і не було скликано Установчих зборів. А за задумом іще 1917 року (до речі, цю ідею підтримував навіть Ільїн), до цих зборів слід було обрати представників населення всіх регіонів російської федерації, аби ті, своєю чергою, визначили засади розбудови нової росії. Та, зрештою, «будувати нову росію» почали без проєкту.
Третім поворотним пунктом стало ухвалення так званої «єльцинської конституції» (теж 1993 рік), яка закріпила безправність регіонів і тенденцію до посилення авторитаризму.
Остаточно, учетверте і вп’яте, росія відмовилася від змін на краще, коли двічі втопила Чечню у крові, а невдовзі російські спецслужби успішно виконали операцію «Наступник». До кінця першої президентської каденції владіміра путіна постала проблема проведення наступних виборів глави держави. Було очевидно, що цей колективний путін (а він від початку був колективний) не зможе продовжувати обрану політичну лінію без імітації виборчого процесу, а імідж переможця у Другій чеченській війні (як «проєкті» збереження цілісності росії) зняв з порядку денного необхідність визначення проєкту майбутньої росії. Хоча на той час іще існували фігури з російського ліберального і демократичного середовища, які давали путінові велику фору. І вже тоді група осіб, яка вивела його на верхівку російської політичної піраміди, перебувала під питомим впливом Ільїна, Дуґіна й інших».
Гібридний тоталітаризм
«Перечитавши нещодавно праці Ільїна, я зрозуміла, що російський владний клас використав їх як методичку, просто дещо змінивши. Наприклад, в одному просторі крізь призму «русского мира» розглядаються одночасно XVI століття, батуринська різанина, колективізація і Голодомор. А отже, в основу сучасного російського фашизму покладено російській імперіалізм. Російський, як і будь-який, імперіалізм – страшна річ, але значно менш страшна й небезпечна, ніж фашизм (до слова, мені дуже не подобається, коли сучасну росію порівнюють з імперією Чингісхана – Золотою Ордою, – без упину називаючи росіян ординцями; повірте, якби це було так, ми – і весь світ – спали би спокійно). Річ у тім, що будь-яка імперія нав’язує тільки свою владу, а не іншу картину світу. Так, в інші історичні епохи – як у Середньовіччі, так і вже в Модерний час – імперії чинили етноциди й геноциди. Це стосувалося, на жаль, і Британської, й Іспанської, і навіть Римської імперій. Колонізатори нищили тогочасні автентичні культури. А проте фашизм – явище ХХ століття – є проєкцією антисвіту. Тобто страшно не те, що загарбники завоюють певну територію і наведуть там свій лад, а те, що їхня головна мета – тотальне знищення нинішньої цивілізації. Це зараз мало розуміють навіть в Україні, а у світі й поготів. І те, що у росії наразі недостатньо демографічного, економічного, політичного, військового потенціалу для досягнення цієї мети, не зменшує небезпеки.
У різних куточках світу цей новітній фашизм одночасно й перманентно запалює вогнища протистояння, здійснює інформаційні атаки й атаки на психіку, не обмежуючись жодною мораллю. Проблема в тім, що він дуже органічно й вигадливо реалізує чекістські практики, вміє бути непомітним і вступати у гру тоді, коли може завдати найбільшої шкоди. Тож недаремно до 24 лютого цю загрозу бачило дуже невелике коло людей. А тим часом росіяни встигли зробити чимало терористичних «закладок» на всіх континентах, і ці «бомби сповільненої дії» слід максимально знешкодити. Бо справді йдеться про глобальний тероризм – ядерний, політичний, інформаційний, культурний, соціальний, економічний. З одного боку, росія унеможливлює ефективну діяльність міжнародних організацій, з іншого – підкуповує й одурманює нації та їхні еліти і здійснює активну експансію за різними напрямами.
…Як я вже сказала, путін не тримає росію на своїх плечах, як Атлант, хоча фашистський режим завжди (проте не одразу) орієнтується на лідера, фюрера. Зрозуміло, що «колективний путін» – це десятки тисяч людей, які очолюють усі ключові ділянки на всіх рівнях влади. За останні два роки під прикриттям коронавірусної кризи в російську конституцію було внесено такі правки, що зараз, фактично, вся вертикаль влади там – це путін і є. Публічну владу знищено, він призначає всіх. Включно з суддями й керівниками житлово-комунальних господарств. Російські депутати вже давно були лише номінально виборними, а тепер це звичайні державні службовці, які вдають народних обранців. Звісно, одна людина не може концентрувати в собі всі функції і всьому давати раду, але це не проблема, якщо путін – колективний. Для фашистського режиму це норма. Чи відокремлюваний Гітлер від Геббельса? Вони були начебто різними людьми, але – одним цілим. Так само й колективний путін. Погляньте, наприклад, як відбуваються засідання ради безпеки рф. Та будь-які засідання там. Не одна людина думає і ухвалює рішення – їхній світогляд спрямовує їх усіх одним колективним мисленням. Найстрашніше, що він формує мислення й алгоритм дій росіян не тільки у владному середовищі, де вже не одне десятиріччя всі пов’язані між собою корупційними та кримінальними зв’язками, а віднедавна ще й кров’ю, і кров’ю не лише українців. Це одна велика «установа» («учреждение», як Ільїн називав російську «державу» – на противагу європейській «корпорації»), в якій диктаторіальна влада досягла стадії формування фашизму. Така «держава» особлива там, що намертво зростається з населенням – і всі вони діють як один рій шершнів».
Вогні на болоті
«У росії досі лишається 15% людей, які не підтримують дій держави і вголос про це заявляють під час соціологічних опитувань. Це зона зростання іншої росії або повернення до засад ліберальної, демократичної росії, що існувала протягом дуже короткого часу – з лютого 1917 року до січня 1918 року. Тобто за століття активного нищення ці паростки все ще є в російському середовищі. Але мені не до вподоби дискусія про так званих «хороших рускіх», бо це теж частина фашистського дискурсу. Є фашисти, і є люди. Можливо, варто говорити, радше, про «настоящіх рускіх» – людей, які лишаються на гуманістичних засадах, сповідують цінності північноатлантичної цивілізації, прагнуть жити й реалізуватись у політичному просторі як вільні серед вільних і рівні серед рівних.
…Одна жінка в Саратові ридала на камеру і говорила, що шокована тим, серед кого живе. За своєю катастрофою ми не зважаємо (та, власне, й не маємо зважати) на катастрофу, в якій перебуває і сама росія. Це катастрофа обнулення, ідентифікаційної кризи та руйнації такого масштабу, з яким вона досі не стикалася. Як фахівчиня, що досліджує свій об’єкт беземоційно, – попри страждання моєї нації – я не можу сказати, що в росії зовсім немає справжніх людей. Вони є, їх дуже мало. Часто вони ізгої, «поріддя» у своїх же родинах. Але, як доводять історія радянського тоталітаризму та логіка розвитку тоталітарних режимів загалом, найстрашніше чекає на цих світлих людей попереду.
За останні тридцять років російська влада зробила все можливе, щоб громадяни рф не знали своєї історії, причому навіть новітньої. Це ми в Україні загалом добре розуміємо, що таке радянський комуно-більшовизм і тоталітаризм, що таке Голодомор, Великий терор, Чорнобильська катастрофа. Усе це українські історики донесли до широкого загалу. Тому щоразу, коли в нас на обрії бовваніло повернення до авторитаризму, – спрацьовували запобіжники, ставався Майдан. А оскільки росіяни своєї історії не знають, то їх не жахає відчуття дежавю і передчуття з приводу найближчих перспектив. Як я бачу, в грудні цього року закінчиться «путінський НЕП», і після цього, якщо не станеться дива, почнеться «експропріація експропріаторів». І стосуватиметься вона не лише путінських «гаманців» (олігархів), а всіх (а таких більшість), хто тихенько живе своїм життям і думає, що його це не торкнеться (ще Ганна Арендт описала звичайність і банальність великого зла). Так само думали багато людей у 1922, 1925, 1926–1927, 1929 і навіть 1935 роках.
Відмінність нашого часу полягає тільки в тому, що завдяки новітнім технологіям усі процеси розвиваються інакше, з прискоренням у 10–20 разів. Фашизм постінформаційної ери насичений усіма інструментами інформаційного суспільства, зокрема знаннями у сфері керування масовою свідомістю, політичними та соціальними технологіями. До того ж, у росії ще, на жаль, є труба, яка суттєво збільшує ресурс сталості режиму. Але зачищення політичного простору, сфери публічної влади там уже відбулося в останні два роки. Зараз демонстративно кидають за ґрати будь-кого, хто міг би стати обличчям якогось об’єднання, організувати ті 15% росіян, котрі ще не втратили людського обличчя і для яких цінності західної цивілізації не є порожнім звуком. Я не кажу про протестний потенціал цих людей – його немає ще від мітингів на Болотній площі у Москві (2011 рік). Зачищення політичного простору супроводжувалось і супроводжується зачищенням інформаційного – з колосальною деінтелектуалізацією та знавіснінням, введенням населення у стан не просто афекту, а критичного воєнного психозу. Дослідники, зокрема соціологи, відзначають, що росіяни звикають до війни, але йдеться про звикання до війни в Україні, а не про послаблення страху за своє життя й майбутнє, якого у них (і вони самі це розуміють) уже, фактично, немає. Ця стиснена пружина вибухне від будь-якої масштабної події».
Жахливий кінець проти нескінченного жаху
«Люди в усіх країнах значною мірою стеореотипно сприймають геополітичні картини, напрацьовані у попередні сторіччя. Однією з геополітичних констант, до усталення якої доклалися світові лідери різних часів, – це фобія перед розвалом росії та його наслідками. Ільїн, наприклад, писав, що, коли росія розпадеться, світ нібито зануриться в нескінченні війни і протистояння, тож, «ділити росію не можна за жодних обставин». Але насправді світ не вилізає з війн, катастроф і катаклізмів, які сама ж «неподільна» росія і продукує. Ба більше, вона не тільки не хоче ділитися – вона ще й прагне розростатися. Я би пропонувала всім подумати не про те, чи взагалі є сценарій розвалу росії, бо це нове проговорювання старих форматів, які, зрештою, і довели нас до ситуації потерпання від фашизму, причому значно складнішого й страшнішого, ніж у ХХ столітті, а про те, що внаслідок розпаду росії у світі не станеться жодної катастрофи. Світ зайде в чергову зону геополітичної турбулентності й невизначеності із зони визначеності, яку йому нав’язує росія. І ця визначеність полягає, зокрема, в тому, що росія або розшматує Україну, або цілком її поглине, але на цьому не зупиниться, бо вже заявила про намір щонайменше відновити СРСР. Тобто проблема не в тому, щоби просто дозволити росії проковтнути Україну і перетравлювати її років сто. Дуґін називав євроатлантистів «дегенератами, для яких слід створити окремі ґетто». Це фашизм у чистому вигляді, і Україна – лиш перша його жертва. Дорожня карта «русского мира» як геополітичного проєкту – гуртування й очолення всіх авторитарних і фашистських режимів як партнерів у протистоянні цивілізованому світові, в якому вони не згодні існувати, для спільного руху в минуле. В їхньому уявленні, демократичний світ має перетворитися на ґетто, доки цей антидемократичний табір не накопичить сил і остаточно не знищить супротивника – онтологічного ворога, з яким не може й не хоче співіснувати. Тож для світу стоїть питання руба: турбулентність настане в будь-якому разі, і політична мапа все одно перекроюватиметься, але світ має обрати, на якому континенті це відбуватиметься».
Епілог. Перетривати
«Я нагнала жаху на людей, але водночас хочу підкреслити: українці – нереальна нація! Тепер уже нація. Ми вижили у ХХ столітті – там, де вижити, зберегти потенціал і бажання жити в свободі, правді та братерстві було майже неможливо. Менше розпачу, більше знань, більше правдивої любові один до одного, більше взаємодії з євроатлантистами, яких так не люблять російські фашисти, – і ми вистоїмо».