Summary:Проведений комплексний аналіз політичних систем Російської та Австро-Угорської імперій, між якими було поділено український народ на початку ХХ століття, незаперечно доводить, що вони не могли скільки-небудь сутнісно відповідати природним потребам розвитку України, а тому об’єктивно поставала потреба завоювання незалежності, відновлення власної державності як першоумова національного самозбереження і саморозвитку. Викристалізовані при цьому стратегічно-програмні орієнтири українських політичних партій Східної та Західної України, відповідно – широка національно-територіальна автономія України у федеративній демократичній республіці Росія та національний коронний край у складі федеративної Австрії, разом зі спільною кінцевою метою створення соборної незалежної держави, боротьба за реалізацію вироблених курсів вплелися в інші суспільні зрушення, апогеєм яких стали революційні потрясіння 1917-1920 рр., у яких були знищені обидві імперії.
Summary: Складова частина цих зрушень – Українська національно-демократична революція породила відразу кілька альтернативних політико-правових моделей державності: республікансько-демократична (Українська Народна Республіка доби Центральної Ради і доби Директорії), радянська (Українська соціалістична радянська республіка), авторитарно-монархічна (гетьманська Українська Держава), регіонально-консервативна (Західно-Українська Народна Республіка), Союз УСРР з РСФРР виявився противагою моделям національної державності і спробам повернення України до складу єдиної і неподільної Росії. Незаперечним виявилося переважне тяжіння українців до республікансько-демократичних форм державності на національному грунті, які на засадах рівноправності та широкої суверенності орієнтувались на добровільну федерацію утворень, що оформлялися на територіях колишньої імперії.
Summary: Всебічне вивчення становища України в складі СРСР, одним із істотних проявів і результатів якого стало звуження можливостей для національної самореалізації, з неминучістю породжувало латентний спротив і пошуки шляхів подолання гальмівних чинників національного розвитку. Велике значення тут мали зусилля щодо здійснення політики українізації. Величезні проблеми у міжвоєнний період виникли у життєдіяльності українства, що перебувало у складі, Польщі, Румунії, Чехословаччини, детермінувавши потужні національно-визвольний і соціальний рухи у регіонах. Здебільшого негативним виявилося ставлення українців до планів розігрування «української карти» в ході підготовки і здійснення Другої світової війни. Українство не сприйняло німецький окупаційний режим, зробило вагомий внесок у знищення фашизму. У повоєнні десятиліття продовжувало наростати невдоволення в середовищі українства обмеженим суверенітетом республіки і прагнення до повноцінної, незалежної державності.
Summary: Завоювавши державну незалежність, у числі інших найголовніших і найпершочерговіших завдань українство приступило до радикальних суспільних трансформацій, до найкардинальніших змін всієї політичної системи, до зламу тоталітарних традицій, опанування кращими цивілізаційними зразками державотворення.Отже загальний сумарний науковий висновок з вивчення поставленої проблеми зводиться до наступного. Нагромадивши багатий досвід функціонування в рамках різних політичних систем, українці абсолютно визначено не сприйняли державних моделей, в яких у жертву приносилися їх національні інтереси (а такими були всі, без винятку, ненаціональні форми державності) і постійно шукали шляхів відновлення повноцінної соціальної державності. На всіх етапах історичного поступу очевидну перевагу нація надавала демократично-республіканським варіантам суспільного розвитку.Сьогоднішня політична система України не просто історично зумовлена й виправдана.
Summary: У своїх визначальних параметрах вона відповідає головним принциповим потребам розвитку народу, нації в контексті сучасних цивілізаційних процесів. Це зобов’язує політичну еліту якнайоптимальніше скористатися сприятливими обставинами для прискорення розв’язання нагальних проблем поступу і, водночас, вимагає міцно тримати руку на пульсі суспільних процесів, чуйно реагувати на злами ситуацій, вносити необхідні оперативні корективи у елементи політичної організації, яких вимагає життя, які детермінує національний інтерес. Неоціненну допомогу при цьому може надати критичне осмислення й використання історичного досвіду – як хронологічно вже віддаленого й дещо призабутого, так і новітнього.