Ukrainian
Summary:Проведений комплексний аналіз політичних систем Російської та Австро-Угорської імперій, між якими було поділено український народ на початку ХХ століття, незаперечно доводить, що вони не могли скільки-небудь сутнісно відповідати природним потребам розвитку України, а тому об’єктивно поставала потреба завоювання незалежності, відновлення власної державності як першоумова національного самозбереження і саморозвитку. Викристалізовані при цьому стратегічно-програмні орієнтири українських політичних партій Східної та Західної України, відповідно – широка національно-територіальна автономія України у федеративній демократичній республіці Росія та національний коронний край у складі федеративної Австрії, разом зі спільною кінцевою метою створення соборної незалежної держави, боротьба за реалізацію вироблених курсів вплелися в інші суспільні зрушення, апогеєм яких стали революційні потрясіння 1917-1920 рр., у яких були знищені обидві імперії. Складова частина цих зрушень – Українська національно-демократична революція породила відразу кілька альтернативних політико-правових моделей державності: республікансько-демократична (Українська Народна Республіка доби Центральної Ради і доби Директорії), радянська (Українська соціалістична радянська республіка), авторитарно-монархічна (гетьманська Українська Держава), регіонально-консервативна (Західно-Українська Народна Республіка), Союз УСРР з РСФРР виявився противагою моделям національної державності і спробам повернення України до складу єдиної і неподільної Росії. Незаперечним виявилося переважне тяжіння українців до республікансько-демократичних форм державності на національному грунті, які на засадах рівноправності та широкої суверенності орієнтувались на добровільну федерацію утворень, що оформлялися на територіях колишньої імперії. Всебічне вивчення становища України в складі СРСР, одним із істотних проявів і результатів якого стало звуження можливостей для національної самореалізації, з неминучістю породжувало латентний спротив і пошуки шляхів подолання гальмівних чинників національного розвитку. Велике значення тут мали зусилля щодо здійснення політики українізації. Величезні проблеми у міжвоєнний період виникли у життєдіяльності українства, що перебувало у складі, Польщі, Румунії, Чехословаччини, детермінувавши потужні національно-визвольний і соціальний рухи у регіонах. Здебільшого негативним виявилося ставлення українців до планів розігрування «української карти» в ході підготовки і здійснення Другої світової війни. Українство не сприйняло німецький окупаційний режим, зробило вагомий внесок у знищення фашизму. У повоєнні десятиліття продовжувало наростати невдоволення в середовищі українства обмеженим суверенітетом республіки і прагнення до повноцінної, незалежної державності. Завоювавши державну незалежність, у числі інших найголовніших і найпершочерговіших завдань українство приступило до радикальних суспільних трансформацій, до найкардинальніших змін всієї політичної системи, до зламу тоталітарних традицій, опанування кращими цивілізаційними зразками державотворення.Отже загальний сумарний науковий висновок з вивчення поставленої проблеми зводиться до наступного. Нагромадивши багатий досвід функціонування в рамках різних політичних систем, українці абсолютно визначено не сприйняли державних моделей, в яких у жертву приносилися їх національні інтереси (а такими були всі, без винятку, ненаціональні форми державності) і постійно шукали шляхів відновлення повноцінної соціальної державності. На всіх етапах історичного поступу очевидну перевагу нація надавала демократично-республіканським варіантам суспільного розвитку.Сьогоднішня політична система України не просто історично зумовлена й виправдана. У своїх визначальних параметрах вона відповідає головним принциповим потребам розвитку народу, нації в контексті сучасних цивілізаційних процесів. Це зобов’язує політичну еліту якнайоптимальніше скористатися сприятливими обставинами для прискорення розв’язання нагальних проблем поступу і, водночас, вимагає міцно тримати руку на пульсі суспільних процесів, чуйно реагувати на злами ситуацій, вносити необхідні оперативні корективи у елементи політичної організації, яких вимагає життя, які детермінує національний інтерес. Неоціненну допомогу при цьому може надати критичне осмислення й використання історичного досвіду – як хронологічно вже віддаленого й дещо призабутого, так і новітнього.
Russian
Summary:Проведен комплексный анализ политических систем Российской и Австро-Венгерской империй, между которыми был поделен украинский народ в начале ХХ века, неопровержимо доказывает, что они не могли сколько-нибудь сущностно отвечать естественным потребностям развития Украины, а поэтому объективно возникала потребность завоевания независимости, восстановления собственной государственности как первоусловие национального самосохранения и саморазвития. Выкристаллизованные при этом стратегическо-программные ориентиры укр. политических партий Восточной и Западной Украины, соответственно – широкая национально-территориальная автономия Украины в федеративно-демократической республике Россия и национальный коронный край в составе федеративной Австрии, вместе с общей конечной целью создания соборного независимого государства, борьба за реализацию выработанных курсов вплелись в другие общественные сдвиги, апогеем которых стали революц. потрясения 1917-1920 гг., в которых были уничтожены обе империи. Составная часть этих сдвигов – Украинская национально-демократическая революция вызвала сразу несколько альтернативных политико-правовых моделей государственности: республиканско-демократическая (Украинская Народная Республика времен Центральной Рады и времен Директории), советская (Украинская социалистическая советская республика), авторитарно-монархическая (гетманское Украинское государство), регионально-консервативная (Западно-Украинская Народная Республика). Союз УССР с РСФСР оказался противовесом моделям национальной государственности и попыткам возвращения Украины в состав единой и неделимой России. Неопровержимым обнаружилось превосходное тяготение украинцев к республиканско-демократическим формам государственности на национальной почве, которые на основании равноправия и широкого суверенитета ориентировались на добровольную федерацию образований, которые оформились на территориях бывшей империи. Всестороннее изучение положения Украины в составе СССР, одним из существенных проявлений и результатов которого стало сужение возможностей для национальной самореализации, с неизбежностью порождало латентное сопротивление и поиски путей преодоления тормозных факторов национального развития. Большое значение здесь имели усилия относительно осуществления политики украинизации. Большие проблемы в межвоенный период возникли у жизнедеятельности украинства, которое было в составе Польши, Румынии, Чехословакии, детерминировав мощные национально-освободительное и социальное движения в регионах. Преимущественно отрицательным оказалось отношение украинцев к планам разыгрывания «украинской карты» в ходе подготовки и осуществления Второй мировой войны. Украинство не восприняло немецкий оккупационный режим, сделало весомый вклад в уничтожение фашизма. В послевоенные десятилетия продолжало расти недовольство в среде украинства ограниченным суверенитетом республики и стремление к полноценной, независимой государственности. Завоевав государственную независимость, в числе других самых главных и первоочередных задач украинство приступило к радикальным общественным трансформациям, к самым кардинальным изменениям всей политической системы, к ломке тоталитарных традиций, овладению лучшими цивилизационными образцами создания государственности. Итак, общий суммарный научный вывод из изучения поставленной проблемы сводится к следующему. Накопив богатый опыт функционирования в рамках разных политических систем, украинцы абсолютно определенно не восприняли государственных моделей, в которых в жертву приносились их национальные интересы (а также были все, без исключения, ненациональные формы государственности) и постоянно искали путей обновления полноценной социальной государственности. На всех этапах исторической поступи явное превосходство нация предоставляла демократически-республиканским вариантам общественного развития.Сегодняшняя политическая система Украины не просто исторически обусловлена и оправдана. В своих определенных параметрах она отвечает главным принципиальным потребностям развития народа, нации в контексте современных цивилизационных процессов. Это обязывает политическую элиту оптимальнее воспользоваться благоприятными обстоятельствами для ускорения решения неотложных проблем поступи и, одновременно, требует крепко держать руку на пульсе общественных процессов, чутко реагировать на переломы ситуаций, вносить необходимые оперативные коррективы в элементы политической организации, которые требует жизнь, которые детерминирует национальный интерес. Неоценимую помощь при этом может дать критическое осмысление и использование исторического опыта – как хронологически уже отдаленного и немного призабытого, так и современного.