В Інституті українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України опублікували колективну наукову монографію «Модернізм в українській літературі ХХ – початку ХХІ століття: пам’ять, коди, практики», присвячену дослідженню практик модернізму в українській літературі ХХ – початку ХХІ ст., розглянутих у контексті явлених у них культурних кодів, що засвідчують важливу екзистенційно-філософську та мистецьку проблематики. Автори простежили роботу пам’яті в постанні модерних літературно-мистецьких пропозицій.
 |
У пропонованій праці відділу української літератури Інституту українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України дослідники намагаються окреслити культурні коди, які так чи так проявляються в модерному письмі й істотно визначають постання та розвиток цього письма. Йдеться про певні універсалії, що відображають екзистенційні й мистецькі потреби людини та видозмінюються у своєму формальному вияві, але не за суттю. Авторський колектив, до якого долучились українські й іноземні колеги науковців Інституту, мав на меті простежити, як працює і проявляється пам’ять у зверненій на нові форми життя модерній творчості.
«У монографії модернізм розглядається як різностильова мистецька практика, яка виникла в українській літературі наприкінці ХІХ ст., – пояснюють автори. – Її ознаками є автономія мистецької творчості, яка передбачає незалежність мистецтва від суспільно-політичних утилітарних цілей та реалізацію власних мистецьких завдань; культ індивідуальності, оригінальності автора й елітарності літературного письма; прагнення вловити і передати в письмі прояви ладу (співвіднесення певних елементів позамистецької дійсності); відкидання ідеї наслідування дійсності, натомість намагання виразити цю дійсність за допомогою умовних форм; увага до нових форм життя і прагнення передати ці форми новими художніми засобами тощо. Унаслідок певних суспільно-політичних обставин, зумовлених тоталітарним контролем з боку радянської влади культурного життя в УРСР, модерна практика розгорталася не як цілісний процес, що постає згідно із власними мистецькими законами, а уривчасто, окремими «епізодами». Як результат, український модернізм, на відміну від західноєвропейського, характеризується певними підйомами та спадами, специфічною перервністю у своєму розвитку. Письменники-модерністи в окремих випадках (текстах) зуміли реалізувати свої мистецькі задуми, але загалом їхнє «мовлення» часто переривалося завдяки позалітературним чинникам. Вони нерідко не могли розгорнути свій творчий потенціал сповна. Це зумовлювало ефект недоговорювання того, що задумувалося і що було перервано через суспільно-політичні обставини. А в історико-літературній перспективі – прагнення надолужити те, що було перервано, за інших обставин, представниками вже іншого творчого покоління.
В Україні модернізм, сягнувши чималих філософсько-естетичних здобутків у текстах певних авторів, ніколи не був мейнстримом у культурному просторі, принаймні він не був таким протягом тривалого часу. Модернізм опонував реалізму, соцреалізму і постмодернізму, які власне і творили основні стильові рухи в українській літературі кінця ХІХ – початку ХХІ ст. Проблема опозиційності модернізму домінантним літературним рухам може бути розглянута в контексті елітарного та егалітарного способів письма. Модернізм, завдяки засадничому наголосу на індивідуальному сприйнятті та розумінні, використанню складних способів шифрування мовних повідомлень, «відкритості» тексту, вимагає «зрілого» й компетентного читача. І що більше письменник-модерніст реалізує свої мистецькі інтенції, то складнішим постає його текст і то більше цей текст опиняється на узбіччі загального читацького інтересу».
Книга складається з шести розділів.
У першому розділі «Теоретичні проєкції» (автори – старший науковий співробітник відділу української літератури Інституту українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України доктор філологічних наук Тарас Пастух і професор кафедри слов’янознавства Віденського університету (Австрія) Стефан Сімонек) з’ясовано «робоче» поняття літературного коду, означено визначальні коди для нової української літератури, представлено основні метафори пам’яті, які, відповідно, увиразнюють механізм її роботи, а також розглянуто низку концептів (міметичність літератури, автотелічність модерного письма, ідентичність тощо), що допомагають краще означити й відрефлектувати обрану проблематику. У другій частині розділу розглянуто програмні позиції західноукраїнського модерну в центральноєвропейському контексті.
Другий розділ «Початки та становлення» (автори – старший науковий співробітник відділу нової історії України Інституту українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України доктор історичних наук Роман Голик, науковий співробітник відділу української літератури цього ж Інституту кандидат філологічних наук Валентина Прокіп і науковий співробітник відділу наукової бібліографії Львівської національної наукової бібліотеки ім. В. Стефаника Софія Когут присвячено кодам і практикам у західноукраїнській літературній і культурній пам’яті ХХ – початку ХХІ ст. в контексті традиції та модернізації. Йдеться, зокрема, про «галицький модернізм і традицію» та модернізацію культури й літератури Галичини в її класичному і «посткласичному» варіантах.
Друга частина розділу стосується белетристики Лесі Українки: у контексті доби Модерну літературознавці Академії перепрочитали прозову творчість однієї з найвідоміших у світі українських письменниць, яку слушно зараховують до плеяди мисткинь-новаторок періоду порубіжжя. І хоча Леся Українка стала фундаторкою інтелектуального напряму українського літературного модерну у драмі, доведено, що її експерименти у белетристиці також варті уваги. Прозу письменниці проаналізовано в контексті проблеми стильових особливостей і співвідношення із сучасними їй стилями та напрямами, показано еволюцію від перших спроб відійти в тексті від усталених традицій попередників і вдатися до елементів, притаманних європейським зразкам, до усвідомленого творення власне української модерної белетристики. Численними прикладами проілюстровано, як у тексти мисткині, орієнтовані на західноєвропейську літературу, більшою чи меншою мірою потрапляли філософічність, психологізм, модерна лексика, символіка мови, абстрактність образів тощо.
У третій частині розділу розглянуто постать Степана Левинського – дипломата, економіста, політика, сходознавця; мандрівника східними країнами, тонкого лірика й філософа – в модерному вимірі. Визначальним для естетики Левинського, його світогляду загалом, є поняття елегантності як глибинного розуміння високої культури і здобутків цивілізації, гармонійне втілення їх у сучасні форми та контексти. Його світогляд характеризується також певною елітарністю й аристократичністю. Ключ до розуміння світогляду й естетики Левинського – його ставлення до Франції та французької культури. Він довгі роки навчався у Франції та Бельгії. Париж дав йому знання японської та китайської мов і відкрив Схід.
Автори третього розділу «Розмаїття пошуків» (старший науковий співробітник відділу української літератури Інституту українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України доктор філологічних наук Наталія Мочернюк і старший науковий співробітник відділу літературного процесу та компаративістики Інституту Івана Франка НАН України кандидат філологічних наук Ігор Котик) привертають увагу до взаємообміну моделей і кодів між літературою й образотворчим мистецтвом у контексті модернізму («Модерністські практики української літератури ХХ століття з погляду інтермедіальності: досвід Нью-Йоркської групи»). Основні коди модерністської поетики Нью-Йоркської групи – свобода і краса.
У частині, присвяченій Юрію Тарнавському на тлі інтелектуальних лабораторій 1960-х років, розширено уявлення про поетичну творчість письменника. Матеріалом цієї розвідки стали цикли поезій прозою «Анкети», «Без Еспанії» та «Спомини». Для їхнього прочитання запропоновано відповідні «ключі»: трансформаційну граматику, аналітичну філософію та деконструкцію. Представлено також біографічні передумови лінгвістичних пошуків поета, що виникли під впливом як природних літературних зацікавлень, так і професійної діяльності Юрія Тарнавського у провідній компанії в галузі комп’ютерних технологій «International Business Machines Corporation» (IBM).
До четвертого розділу «Спроба свободи» (автор – старший науковий співробітник відділу української літератури Інституту українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України доктор історичних наук Петро Шкраб’юк) входить розвідка «Втеча від соцреалізму і модернізм: українське шістдесятництво та його культурно-політичні трансформації (60–80 рр. ХХ ст.)», в якій простежено історію постання українського шістдесятництва. В Україні особливо голосно заявило про себе молоде покоління поетів і прозаїків (Ліна Костенко, Микола Вінграновський, Іван Драч, Василь Стус, Ігор Калинець), критиків і літературознавців (Іван Дзюба, Іван Світличний, Михайлина Коцюбинська), художників (Алла Горська, Опанас Заливаха, Стефанія Шабатура, Людмила Семикіна, Галина Севрук), істориків (Михайло Брайчевський), творців поетичного кіно (Сергій Параджанов, Юрій Іллєнко, Іван Миколайчук) тощо. У контексті ідейно-суспільної проблематики та художності шістдесятники підхопили естафету мистців Розстріляного відродження. Бути шістдесятником означало не тільки порвати із соцреалізмом, а передусім повернутися до своєї національності, рідної мови, віри; віднайти дев’яту музу – Мнемозіну, тобто історичну пам’ять, зокрема про власну ідентичність і державність. Численні свідчення самих шістдесятників демонструють, як вони помалу, проте неухильно рухалися до віднайдення своєї національної ідентичності.
П’ятий розділ «Пізні конфігурації» (автори – старший наукові співробітники відділу української літератури Інституту українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України доктор філологічних наук Тарас Пастух і кандидат філологічних наук, доцент Наталія Філоненко й провідний науковий співробітник цього ж відділу, професор кафедри теорії літератури та порівняльного літературознавства Львівського національного університету імені Івана Франка член-кореспондент НАН України Микола Ільницький) складається з трьох частин.
У першій проаналізовано пам’ять і культурні коди в українській модерній романістиці на прикладах текстів Володимира Кашки, Юрка Ґудзя, Євгена Пашковського, Оксани Забужко, Костя Москальця. Коди, що визначають формування та розвиток авторських наративів, засвідчують важливість усвідомлення трансцендентного. Це усвідомлення призводить до засадничої критики суспільства, яке з набуттям Україною Незалежності 1991 року трансформувалось у виразно пострадянську модель. Несприйняття такого суспільства зумовлює альтернативу – вивищення мистецтва та мови, що стають носіями необхідного соціокультурного досвіду. Як альтернатива постають також життєві дороги романних героїв, які в умовах несприятливого, а то й ворожого середовища намагаються відстояти свої переконання (головні герої в цих романах виступають у ролі alter ego самих авторів). Такі переконання формуються із відчуттям прекрасного, яке є виявом вищої доцільності, й усвідомленням важливості справедливого та непроминального в людському житті. Досвід трансцендентного, радість мистецької творчості дають сили героям творів витримати той тиск, який вони відчувають, будучи соціальними маргіналами. Обстоювання внутрішньої свободи, індивідуалізму, плекання високих естетичних стандартів, критика поширених соціокультурних стереотипів призводять до того, що аналізовані романи хоч і набули певної популярності, проте не утворили культурного мейнстриму. Проте справжні модерністичні тексти завжди виступали і виступають в альтернативі до соціуму з його невисокими культурними стандартами. Свої виражальні можливості автори романів посилили завдяки культурі памʼяті, яка уможливила звернення до чималого досвіду попередніх часів, і ефективному використанню цього досвіду задля представлення й осмислення проблем авторського часу.
Другу частину розділу присвячено творчості Любові Пономаренко, чию різножанрову епіку розглянуто як приклад модерністської прози кінця ХХ ст. Аналіз ідіостилю письменниці засвідчив, що Любов Пономаренко не лише продовжила традицію модерністського письма, а й виробила оригінальну мистецьку практику. Загалом, поетиці прози письменниці притаманні морально-етична та психологічна проблематика, відсутність розлогих наративних структур, увага до внутрішнього світу героїв, фрагментарність оповіді, монтажний тип композиції, зредукований сюжет, багатство оригінальних словесних деталей, інтермедіальність багатьох творів. Модерністська творчість Пономаренко має виразні стильові домінанти імпресіонізму, експресіонізму, неореалізму та сюрреалізму. Перед читачем постає самобутня різнопланова епіка, яка демонструє розвиток українського модернізму кінця ХХ – початку ХХІ ст.
Третя частина стосується модерних ознак книжки подорожніх нарисів Галини Пагутяк «Сентиментальні мандрівки Галичиною». Простежено, як авторка втягує читача у потік свого мислення, здогадок і аналогій, робить його учасником цього процесу. Мандрівні історії письменниці віднесено до такого жанрового різновиду, як тревелог, якщо трактувати його як метажанр, що не скутий просторовими та часовими межами і поєднує документальне начало й творчу уяву.
Шостий розділ «Реквієм за мейнстримом» (авторка – старший науковий співробітник відділу шевченкознавства Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України кандидат філологічних наук Роксана Харчук) – студія «Український літературний постмодернізм: від сходження до сутінків». У ній розглянуто історію українського письменства після 1991 року крізь призму відмови від соцреалізму й дискусію довкола постмодернізму. Показано різні погляди на постмодернізм: від скрайнього, що постулював неможливість цього напряму і стилю в Україні (з огляду на невідповідність тогочасних економічних і культурних українських умов для його розвитку) до беззастережного прийняття й адорації. У цьому контексті основну увагу приділено центральному питанню: як узгодити модернізацію із національною традицією? Поява останнього розділу зумовлена прагненням означити траєкторію подальшого руху світоглядно-стильових пропозицій початку ХХІ ст. Адже наприкінці 1990-х – на початку 2000-х років модернізм опинився на узбіччі літературного процесу, поступившись постмодернізму. Він опонував своєму наступнику (який руйнував ієрархії та ідею логоцентризму як таку) і водночас зазнав його впливу (через послаблення певних наративних тенденцій). Власне поява метамодернізму з його епічністю, «новою щирістю», мінімалізмом, подвійним обрамленням наративів, з одного боку, й уподібненням інакшостей та меншин до норми, конструктивним пастишем, коливанням між протилежностями – з іншого, знаменує трансформацію модернізму як певного світоглядно-естетичного феномену на новому етапі. Ця практика є також підтвердженням ідеї «модерну як незавершеного проєкту» (за висловом Юрґена Габермаса), відкритого до новітніх форм життя, який прагне передати ці форми за допомогою нових мистецьких засобів.
Монографію адресовано гуманітаріям і всім, хто цікавиться модернізмом в українській літературі ХХ – початку ХХІ ст.
Бібліографічний опис видання
Модернізм в українській літературі ХХ – початку ХХІ століття: пам’ять, коди, практики: монографія / відп. ред. Тарас Пастух; НАН України, Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича. Львів, 2023. 758 с.
* * *
14 березня 2024 року у Львівському музеї історії релігії в межах чергового наукового семінару відділу нової історії України та відділу української літератури Інституту українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України відбулася презентація-обговорення колективної наукової монографії «Модернізм в українській літературі ХХ – початку ХХІ століття: пам’ять, коди, практики». У заході взяли участь науковці Інституту українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, Інституту Івана Франка НАН України і Львівської національної наукової бібліотеки ім. В. Стефаника.
За інформацією Інституту українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України