View message

3 квітня 2024 року в Українському кризовому медіа-центрі відбулася презентація результатів проєкту «Дослідження впливу війни проти України на соціально-політичну трансформацію РФ», за підсумками якого нещодавно було опубліковано видання «Удавана Росія: імітація величі і могутності». Його готували, серед іншого, і науковці Академії, а саме – Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф. Кураса НАН України й Інституту української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України.

Під час презентації

Захід модерувала керівник проєкту і наукова редакторка видання, завідувачка відділу політичних інститутів і процесів Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф. Кураса НАН України член-кореспондент НАН України Галина Зеленько. У своєму вступному слові вона розповіла, що презентоване дослідження тривало близько року.

Член-кореспондент НАН України Галина Зеленько

«Як виникла ідея цієї книги – проаналізувати реальний стан справ у Росії? 2022 року в українців була ейфорія: ми думали, що ось-ось переможемо, а Росія розвалиться. Хоча багатьом було зрозуміло, що вона готувалася до війни проти нас щонайменше від 2010 року, коли, зокрема, почала реформувати свою армію. Отже, виявилося, що в Україні дуже великий дефіцит на дослідження Росії. Ми не дуже розуміємо російську ідентичність і не знаємо до пуття, який там політичний режим і які суспільно-політичні процеси відбуваються, –пояснила науковиця. – Передмову до книжки «Удавана Росія: імітація величі і могутності» ми почали з цитати «Умом Россию не понять, / аршином общим не измерить: / у ней особенная стать – / в Россию можно только верить», бо ці рядки Фьодора Тютчева фактично є таким ідеалом Росії, який сама ж Росія експортує та просуває у світі. Це уявлення про Росію як про щось абсолютно незбагненне й водночас могутнє, щось таке, чого всі повинні боятися.

Наш авторський колектив вийшов збірною командою, кожен учасник якої проаналізував ті чи ті питання залежно від своєї спеціалізації. Найбільша проблема під час роботи над цією темою стосувалась емпіричного матеріалу. Звісно, пропагандистськими російськими джерелами ми не користувалися – відібрали лише наукові, науково-аналітичні, науково-публіцистичні тексти. Опрацювали, напевно, сотні матеріалів, щоб зі слів самих росіян максимально збагнути, що ж у них відбувається.

Наша книжка зроблена у науково-популярному жанрі. Передусім тому, що ми не претендуємо на вичерпність знань про Росію. Повторю, що емпіричних даних забракло для повноцінної науковості нашого дослідження. Але ось що головне: ми намагалися вивчати образ справжньої Росії. Якщо пригадуєте, Росія завжди називала Україну «failed state» («державою/країною, що не відбулася»). Спираючись на наявну теоретичну базу та доповнюючи її, ми пропонуємо характеризувати Росію як «failing state» («державу/країну, що деградує»). Чому Росія почала війну проти України? Те, що вона називає «українською кризою», насправді є кризою російською. Причина цієї кризи – в тому, що Росія як один із найбільших геополітичних гравців не знайшла свого місця у світі після колапсу соціалістичного табору. Тож у процесі нарощування Росією м’язів від неї можна було очікувати збройної агресії. Ми спробували проаналізувати, що вона хотіла отримати в підсумку цього конфлікту і що отримала. Ми вважаємо, що вона сама довела себе до стану «failing state». Інша річ, що деградувати Росія може дуже й дуже довго і уважний читач небезпідставно скаже, що Україні від цього не легше. Згодна! Але розуміння того, що відбувається у Росії, важливе для розуміння того, як бути нам».

Кандидат політичних наук Олесь Лісничук

Далі модераторка надала слово кандидатові політичних наук Олесю Лісничуку, який, працююючи в Інституті політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф. Кураса НАН України у 2000–2019 роках, досліджував фінансово-промислові групи й політичні режими. Для книжки «Удавана Росія: імітація величі і могутності» він проаналізував нинішній політичний режим у Росії, його особливості й сутнісні характеристики: «Спершу я мав на меті оцінити, які зміни відбулись із правлячим режимом країни, що розпочала найбільшу в Європі війну після Другої світової, наскільки він радикалізувався – саме у контексті повномасштабного вторгнення. Однак під час роботи стало зрозуміло, що без ширшого і глибшого контексту – історичного, структурного, онтологічного – пояснити ці нюанси буде доволі складно. Тому розділ доповнювався новими сюжетами і частково навіть змінив стартову ідею. Все у ньому зосереджено на пошукові найбільш адекватної, правильної, точної назви для цього режиму, віднайденні імені зла, яке вже не приховується.

На мій погляд, уже минув час різноманітних конструкцій, які так чи так пов’язані з певними перехідними формами, наприклад гібридністю («гібридний режим», «гібридна війна»), і значною мірою самозаспокоювали – інтелектуально, політично, методологічно, теоретично. Зараз це зло показало своє справжнє єство й обличчя, тож потребує цілком іншої ідентифікації. Це не просто термінологічна гра: від того, як ми бачитимемо, визначатимемо і пояснюватимемо російський політичний режим, його особливості та перспективи, суттєво залежить те, як ми сприйматимемо головну ворожу силу, що опонує Україні, західному світові, демократії загалом, якими будуть наші очікування щодо його трансформації, еволюції, посилення, змінення, зрештою – заміщення.

Мій висновок: ми, українці, зіткнулися з феноменом, який зараз остаточно кристалізується, – тоталітаризмом нового періоду, нового часу, нового типу, неототалітаризмом. З огляду на особливості сучасної доби, я називаю його також постмодерним тоталітаризмом. Очевидно, це метафора, оксюморон, адже сенс постмодерної епохи нібито суперечить ідеї тотальності, тоталітарності. Проте в цьому і специфіка російського політичного режиму: він зміг знайти можливості для максимізації контролю й насилля, а також для руйнації конкурентних політичних і геополітичних форм. Чи не головною його особливістю є те, що він шукає і знаходить свою силу в застосуванні інструментарію постмодерної доби.

Безумовно, російський тоталітаризм відрізняється від тоталітарних прецедентів ХХ століття. Скажімо, сьогодні в Росії не йдеться про ідеологічну індоктринацію, ідеократію. Навпаки, там запозичують дуже різні ідеологеми, різні доктрини. Ці запозичення виконують переважно інструментальну функцію – слугують зміцненню самого режиму та просуванню його прагматичних цілей. Інакше виглядає і така особливість попередніх тоталітарних форм, як культ особистості. Я взяв на себе сміливість стверджувати, що культ Путіна як лідера, керівника країни тримається в Росії на так званій синтетичній харизмі, яка не відповідає класичним типам чи комбінаціям, відомим для режимів такого штибу. Власне, її основою є використання технологій впливу на масову свідомість і політичний процес. Пропаганда й інформаційно-психологічний вплив спрямовані в Росії не лише на свої базові цілі, а й на конструювання нової політичної та соціальної реальності. І це теж один зі способів насилля, що його використовує цей режим. Але насилля не прямого, не фізичного, а культурного, інформаційного. Насилля, за якого просто не лишається інших альтернатив, а утверджується якесь одне бачення. І в такий спосіб для Владіміра Путіна – доволі пересічного персонажа, представника однієї з владних корпорацій, яка, щоправда, отримала достатню повноту влади в країні, – створили образ надзвичайно мудрого правителя, провидця, комбінатора, майстра політичної гри як усередині країни, так і на міжнародному рівні. Одне з найбільших досягнень: ті, на кого було спрямовано вплив, сприйняли цей культ, повірили в нього, зробили його реальністю. На мою думку, це і характерна риса, й Ахіллесова п’ята нового типу тоталітарного режиму. Вона його персоналізує та узалежнює від фізичного існування особи з витвореною харизмою. Хоча російська пропаганда, як ми бачимо, намагається множити цю сутність, обіграє мотив можливості заміщення Путіна якимось псевдопутіним тощо. І це теж частина політичної технології постмодерного російського тоталітаризму.

Ще одна заувага: на відміну від попередніх тоталітарних форм, які здобували владу й одразу радикалізувалися, використовуючи апарат насилля, індоктринації, знищуючи ворогів, російський тоталітаризм проростав повільно, він зміцнювався і постав фактично на наших очах, остаточно кристалізувашись і радикалізувавшись уже після повномасштабного вторгнення в Україну. І це теж його вразливе місце. Чому? Ми в Україні говоримо про необхідність мобілізуватися на протидію ворогові й військово, й економічно, і суспільно. В Росії ж, на мій погляд, мобілізувався передусім режим, і ця мобілізація працює, доки він ставить нові завдання, доки зберігається висхідна лінія агресії. Зменшення ескалації може стати серйозним викликом для такого політичного режиму. Однак поки що ми все ще спостерігаємо за зародженням нового типу тоталітаризму, не маючи повної та достовірної інформації про нього, тому можемо лише припускати й обережно прогнозувати. Слід також зважати, що такий рух, така еволюція в бік тоталітаризму нового типу можлива не тільки в Росії. Вочевидь, цей тренд суттєво визначатиме велике протистояння, яке іноді ще називають Третьою (чи наступною) світовою війною».

Завідувачка відділу політичної системи Центру внутрішньополітичних досліджень Національного інституту стратегічних досліджень кандидат історичних наук Ірина Павленко прокоментувала процес формування й ідеологічного оформлення тоталітарного режиму, який багато хто називає рашизмом: «Я була членом Робочої групи з підготовки Постанови Верховної Ради України про засудження рашизму і під час цієї роботи аналізувала, як дослідники оцінювали фашизм і нацизм. У підсумку вивела 10 ознак тоталітарного режиму, і всі вони є у сучасній Росії. Бракує лише ГУЛАГу».

Кандидат історичних наук Ірина Павленко

Ще один науковець Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф. Кураса НАН України – провідний науковий співробітник відділу політичної культури та ідеології кандидат політичних наук Микола Рябчук – підготував розділ «Путін і Україна: історія хворобливої одержимості». В цьому розділі автор проаналізував генеалогію «претензій» Росії до України і те, як Росія, котра 1991 року однією з перших визнала державний суверенітет України, поступово перейшла від гнучких форм впливу до повного заперечення державності України і до збройної агресії.

Провідний науковий співробітник Національного інституту стратегічних досліджень кандидат політичних наук Володимир Нагірний розповів про наймасштабніші внутрішньополітичні зміни у Російській Федерації: «Росія позиціонує себе як велетенську потугу, що повертає контроль над своїм природним, як вона вважає, простором. Вона абсолютно щиро антиукраїнська і близька до постановки завдання знищити Україну й українців як життєво необхідної для себе мети. Це країна, яка веде війну і сприймає її як, зокрема, екзистенційну. За фасадом, що його створюють росіяни, розповідаючи про «велич, непереможність, могутність» тощо, відбуваються процеси, які доволі складно аналізувати – через брак емпіричного матеріалу, цензуру і цілком зрозуміле бажання України відмежуватися від російського інформаційного простору як від чинника дестабілізації. Тим не менш, чимало цих процесів, особливо на більш стратегічному рівні, помітні».

Кандидат політичних наук Володимир Нагірний

За словами дослідника, серед найзначущих з-поміж таких процесів, які активізувались у Росії впродовж двох останніх років, стало змінення, а потім і нівелювання так званої «путінської соціальної угоди»: «Йдеться про базову для путінського режиму негласну соціальну угоду, суть якої полягає у простій формулі: влада забезпечує населенню поступове, повільне, але підвищення рівня життя – натомість населення відмовляється від будь-якої громадянської активності та втручання у справи влади, повністю делегує владі вирішення питань національного порядку денного. Саме ця угода була основою внутрішньої політики Російської Федерації і визначила консенсус, зокрема антиукраїнський, а пізніше й антизахідний. Процес зміни цієї угоди розпочався ще напередодні війни і в односторонньому порядку – з боку влади, яка поступово почала менше пропонувати населенню Росії і більше від нього вимагати. А населення не має інструментів, щоби протидіяти, бо немає громадянського суспільства, політичних рухів і взагалі навичок вертикальної конкуренції. Вертикальний конфлікт між низами і верхами дедалі більше загострюється. Рано чи пізно це призведе до кризових явищ, зокрема пов’язаних саме зі внутрішнім порядком денним, а не зовнішньою агресією».

Як наголосив Володимир Нагірний, попередні сподівання на лібералізацію та демократизацію Росії не виправдалися і соціальної бази для майбутніх структурних змін у цьому напрямі там теж немає, але є запит (хоч і не тотальний) на конкуренцію і зміну політичних еліт. «Сьогодні головна проблема Росії, з погляду саме внутрішніх процесів, це відсутність чіткого образу майбутнього. Трансльовані Путіним залякування і претензії на «велич», статус «четвертої економіки світу» й одного з найбільших геополітичних центрів, радше, дозволяють режиму утримуватись у внутрішній площині, але вони не пропонують моделі майбутнього. Через це режим рано чи пізно муситиме або суттєво трансформуватися (на що він не здатен), або поступиться місцем чомусь іншому (не конче кращому і зручнішому для нас). Але він точно не має історичної перспективи поза межами фізичного життя його ключових фігур», – підсумував учений.

Кандидат історичних наук Андрій Стародуб

Наскільки повноцінною федерацією є Росія – розповів старший науковий співробітник відділу зарубіжних джерел з історії України Інституту української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України кандидат історичних наук Андрій Стародуб, який проаналізував етнонаціональні процеси в Росії: «Мене привабила ця тематика з декількох причин. З одного боку, тому, що, з огляду на свою спеціалізацію, вивчав період першого розпаду Російської імперії (після І світової війни), в силу віку добре пам’ятаю процес дезінтеграції Радянського Союзу, а зараз хотів би – хоч і, радше, не як дослідник – перевірити, чи спрацює жартівлива максима «Те, що сталось одного разу, може більше не повторитись, але те, що сталося двічі, неодмінно станеться і втретє».

Дійсно, теперішньому історичному етапові властиві певні ознаки попередніх двох розпадів російської імперії. Тож, вдивляючись у поки що доволі туманні горизонти й уривчасті дані, які можемо добувати з відкритих джерел, маємо підстави припускати, що третій розпад не є справою довгострокової перспективи, бо так чи так стартує вже внаслідок нинішньої війни, розв’язаної Росією.

Чи можна більш-менш точно й докладно спрогнозувати, розпадеться таки Росія на певну низку держав, а чи збережеться як якась крихка федерація/конфедерація? Це настільки ж важко, як і, скажімо, 1913 року складно було б передбачити нові кордони Європи, що складуться під фінал 1918-го. На початку 1980-х і навіть 1985 року будь-кого, хто прогнозував би наближення карколомних змін і постання нових «несподіваних»/«неочікуваних» незалежних держав, оголосили би прожектерами та мрійниками. Тому я зараз волів би також уникнути надто категоричних висновків і прогнозів. Адже Росія дійсно дуже багатоскладова. Попри непитомість «матрьошки» для Росії (як і багатьох інших винаходів, які ця країни колись нахабно «запозичила» та присвоїла), образ матрьошки – це справді те, чим є це державне утворення. Зараз ми бачимо тільки одну його оболонку, інші ж можна роздивитися лише крізь «тріщини» у ній. Але вони є, і цих внутрішніх «матрьошок» більше, ніж здається на перший погляд.

Коротко про головні тези. По-перше, всьому, що Росія розповідає про себе, дійсно не можна довіряти. Будь-які статистичні чи інші дані звідти by default потрібно ставити під сумнів. Для мене парадоксальним відкриттям стало те, що чимало західних дослідників некритично сприймають офіційну російську інформацію щодо процесів, які відбуваються в цій країні, зокрема про етнонаціональний склад, володіння мовами, економічні показники тощо. Але ж маніпуляції в Росії відбуваються вже на рівні переписів населення, а ще більші – на рівні інтерпретації отриманих даних. Особливо це стосується регіонів, які Кремль вважає критично важливими для себе і які справді можуть претендувати на усамостійнення. Яскравим прикладом є Республіка Татарстан, більшість населення якої (52–53%) становить титульна нація – татари. Водночас інтерпретатори переписів намагаються максимально подрібнити цю групу – наприклад, за релігійною ознакою: на релігійних і нерелігійних татар, на татар-мусульман і татар-«кряшенів» (тобто навернених у  православ’я, татар-християн) і так далі. До речі, російська пропаганда працює тут пліч-о-пліч із російською опозицією. Свого часу опитування у Татарстані проводила команда Навального і на основі одного показника – кількості тамтешніх «практикуючих» мусульман (тих, хто регулярно відвідує мечеті), яких виявилося приблизно 38%, – зробила дивний висновок, що у цій республіці немає протестного потенціалу і запиту на самовизначення нації... Отже, повторюю, ставитися до будь-яких даних із Росії потрібно вкрай критично.

По-друге, варто пильніше придивлятися до регіонів, які перебувають в інформаційній «тіні». Росія назовні транслює, що вона монолітна, а дружба народів у ній квітне, але насправді російська влада боїться дезінтеграції й активно готується до неї. Це стало особливо помітним після 2017–2018 років, коли почали скасовувати вивчення національних мов і замінювати управлінські кадри у національних республіках. Але ніхто не аналізував, наскільки успішний цей процес. Звісно, ще зарано робити висновки – минуло лише 5–6 років. Але за цей час відбувся Всеросійський перепис населення, проведено не одне соціологічне опитування. Стало зрозуміло, що далеко не скрізь процес рухається так, як було задумано центральною владою. Росія в цьому плані доволі строката. Наприклад, русифікація розбивається об моноетнічні утворення типу Чеченської Республіки, Республіки Тива, та й навіть поліетнічного Дагестану. Так само не спрацьовує механізм витіснення національних кадрів. Не йдеться про те, що є якісь не лояльні до Москви управлінці з числа представників корінних народів – вони скрізь лояльні. Деякі – гротескно лояльні. Але Москва намагається максимально замінити навіть їх, щоб у кожній з таких республік принаймні на других і третіх позиціях були етнічні росіяни. Це продемонстрували, наприклад, заміни прем’єрів у Башкортостані й Татарстані.

По-третє, для зовнішньої аудиторії Росія використовує модифікований концепт «єдіного совєтского народа», розповідаючи, що немає причин для суперечностей між народами, які населяють Російську Федерацію. Тим не менш, є «заметені під килим» конфлікти з Татарстаном і Чечнею щодо підручників з історії. Причому нещодавно Чечня демонстративно змусила переписати абзаци, які стосувалися депортації народів у період ІІ Світової. Хоча це на позір лояльний до метрополії регіон, де другорядних чиновників випускають інколи на публіку, щоб запевнити, ніби чеченці нібито завжди мріяли бути молодшими братами росіян. Але як можна всерйоз сприймати ці заяви? І в який спосіб можливо узгодити історію Чечні з історією Росії? За будь-яких серйозних пертурбацій весь цей напускний, гротесковий лоялізм швидко буде відкинуто і почнуться зовсім інші процеси.

Нарешті, останнє: спотворення даних дають неправильне уявлення не тільки про національні меншини в РФ, але й про росіян. Скажімо, згідно з останнім переписом населення 80% тих, хто вказав свою національність, вважають себе росіянами. Водночас, загальна кількість етнічних росіян неухильно зменшується. Різниця між показниками їхньої чисельності в РФ за двома переписами – майже 6 млн осіб. Тобто росіяни – це народ, що вимирає. Влада щосили дописує до загальної кількості етнічних росіян мешканців тимчасово окупованих українських територій. Крім того, подекуди в Росії досі великою є інерція асиміляційних процесів. Найвиразніше це видно на прикладі чувашів – чисельно досить великого народу (понад мільйон осіб). Але їхня кількість відчутно зменшується з року в рік за рахунок того, що багато хто обирає російську ідентичність. Але такого вже немає більше майже ніде. Тобто Росія вже вичерпала ресурси для «амортизації» демографічних втрат серед етнічних росіян. Сучасні трудові мігранти до РФ з республік Центральної Азії вже не бажають асимілюватись (як це було в часи СРСР) та ідентифікувати себе як росіян.

Мій загальний висновок такий: наше завдання зараз – уважно придивлятися до всього, що відбувається в Росії. Раціонально і критично оцінювати всі, навіть найдрібніші, «сигнали» про негаразди всередині «матрьошки». Не плекати зайвих ілюзій, не видавати бажане за дійсне, але й не складати песимістично руки через те, що, як нам видається, у Росії нібито немає сильних національних рухів і національних лідерів. Все ще попереду: всі імперії, зрештою, розпадаються.

Галина Зеленько теж розповіла про розділ, який готувала: «Я назвала його «Світопорядок Z». Чому така публіцистична назва? 2022 року в журналі «Россия в глобальной политике» [«Росія у глобальній політиці»] з’явилась однойменна стаття «Миропорядок Z», в якій ішлося про «мир, дружбу, традиційні цінності» тощо. Вона спонукала мене проаналізувати, чого Росія реально досягла, розпочавши війну проти України. Зрештою, щоби збагнути, як діяти, треба також збагнути, чого Росія хоче. Зрозуміло, що війна проти України – це не зовсім історія про Україну. «Демілітаризація», «денацифікація» – просто фігури мови. Росія використовує їх для внутрішнього вжитку і для виправдання себе перед так званим «глобальним Півднем». Насправді ж ідеться про спробу змінити правила гри. Росія намагається бути одним із найвагоміших геополітичних гравців, але не має сучасних ресурсів ані для ведення війни, ані для гідної конкуренції, не може запропонувати привабливої суспільно-політичної моделі, новітніх технологій тощо. На початку 2022 року, вже під час повномасштабного російського вторгнення до України, журнал «Forbes» оприлюднив рейтинг 500 найбільших компаній світу, серед яких не було жодної російської. При цьому фахівці з політичної науки вважали Росію однією з п’яти найбільш суверенних держав світу, тобто держав, які мають найвищий рівень політичного та національного суверенітету (звісно, все це відносно, бо в умовах глобалізації неможливо лишатися повністю суверенними).

Що ж сталося, коли Росія розпочала велику війну проти України, аби повернути собі геополітичну вагу, контроль над певними територіями і ресурси впливу, якими вона володіла у 2014 році? Самі російські аналітики (зокрема, в межах дискусійного клубу «Валдай») відверто писали і говорили, що Україна – інструмент Росії для тиску на Захід, для залякування Заходу. Незадовго до повномасштабного вторгнення, наприкінці 2021 року, Росія фактично висунула НАТО ультиматум – вона вимагала повернутися до статус-кво станом на 1997 рік, у час до розширення Альянсу на схід. Напевно, планувалося, що з початком повномасштабної військової агресії Захід поступиться Україною, Молдовою та Грузією. Принаймні Росія вважала, що має всі інструменти впливу, аби Захід не те щоб не захотів, але не зміг застосувати той обсяг санкцій, що його він, зрештою, застосував, адже Європа істотно залежала від російських енергоносіїв. Вочевидь, прорахунки були з обох боків. За формальними показниками (скажімо, рівнем ВВП) РФ нібито подолала санкції, а її економічне падіння виявилося не таким стрімким, як прогнозували (2%, а не 10%, як передбачали у Міжнародному валютному фонді). Але фактично в Росії зараз відбувається колосальне спрощення економіки. З погляду якості, регрес дуже великий. Через західні, а також власні, дзеркальні санкції Росія, обмежена у придбанні новітнього обладнання, яке продається в комплекті з обслуговуванням, мусить поступово відмовлятися від розвитку високотехнологічних галузей промисловості, а також від амбіцій освоїти Арктику й космос. А без цих атрибутів втрачається і статус наддержави, великого геополітичного гравця. Росіяни зараз багато говорять про переорієнтацію на ринки глобального Півдня, зокрема на Азію (мовляв, «усі гроші світу зараз заробляються в Азії»), проте, за підрахунками газети «The Wall Street Journal», усередині 2023 року російська частка у китайському імпорті становила всього 3,9%, тоді як китайського в російському – близько 50%. Тобто Росія сама себе загнала в глухий кут і узалежнила від інших держав. По суті, власними руками передала Китаю свій політичний суверенітет і далі затягує на собі цей зашморг. Тому ми й вирішили застосовувати до неї словосполучення «failing state», яке вже існувало у політичній науці». Проте методологічно правильно порівнювати не Росію й Україну, а Росію й країни, які мають аналогічні претензії на роль світового лідера. І тут за всіма показниками РФ істотно програє і на їхньому тлі виглядає дійсно країною, яка деградує. Фактично РФ зараз бореться за ті інструменти впливу у світі, які вона мала станом на 2014 рік, але вже під тиском санкцій і з незворотними репутаційними втратами.

Презентацію продовжила сесія запитань, відповідей і коментарів від гостей заходу.

Відповідаючи на запитання, Андрій Стародуб порівняв нинішню російсько-українську війну з Першою світовою: «Я провів би дві паралелі. По-перше, як тоді, так і зараз усі сторони, що втягнулись у конфлікт, неадекватно оцінювали і свої сили, і сили противників. 1914 року ніхто не передбачав, що війна протриває так довго. Йшлося про стандарти, умовно кажучи, звичних воєн того часу, наприклад балканських. Сподівалися, що за рік, щонайбільше за два роки всі передомовляться і війна закінчиться. Але вийшло так, як вийшло. Зараз теж видно ознаки того, що всі явні й неявні сторони конфлікту не були готові до нього – в тому розумінні, що не уявляли, ані скільки ресурсів знадобиться, ані на що може піти інша сторона.

Є й друга паралель (побачимо, чи вона справдиться): можливі несподіванки щодо того, хто виграє і програє у нинішній війні. Адже в Першу світову Росія увійшла з тим блоком, який зрештою переміг, однак за підсумками війни не лише нічого не здобула, а ще й втратила».

Галина Зеленько висловила думку щодо того, чи можлива дезінтеграція Росії в осяжному майбутньому. «Росія зробила все, щоб викинути себе з когорти найбільших геополітичних гравців. Чи зможе вона наростити м’язи і повернутись? Поки що дуже сумніваюся, – говорить учена. – Що ж стосується її можливої дезінтеграції, то наразі передумови для цього не достатні. По-перше, через завелику територію й одночасно чи не найнижчу густоту населення (8 осіб на 1 квадратний кілометр). Цього замало для розвитку суспільно-політичних процесів у регіонах. По-друге, суб’єкти федерації не мають досвіду незалежного й демократичного існування. По-третє, у Росії немає країн-сусідів, які мали би спільну з нею ідентичність і явно претендували би на її території. Територіальні ж претензії Японії та інших країн не є критичними. По-четверте, весь крупний російський бізнес підпорядкований Кремлю, а тому навіть якби хтось з його власників хотів підтримати національно-визвольні рухи, то у них для цього немає можливостей. Так, війна проти України дуже не вигідна Росії, з погляду майбутнього та геополітичних процесів загалом. Звісно, нам від цього не легше, на нас не летить менше ракет, росіяни не вбивають менше наших людей… Нинішня війна Росії проти України і протистояння із Заходом – це складний і нелінійний конфлікт, загострення якого суттєво залежить від процесів на глобальному Півдні, де, на мою думку, Росія втрачає позиції. І все ж замало даних, аби спрогнозувати розвиток подій. Це рівняння з багатьма невідомими і високою поліваріативністю розв’язків. Та, зважаючи на попередню історію, найімовірніша зміна політичної ситуації у Росії (зокрема, й політичного режиму) може відбутися шляхом абдикації, тобто миттєвого зламу (наприклад, двірцевого перевороту)».

«Як історик я у своєму розділі книги виокремив набір чинників, за якими можна спробувати «виміряти» готовність тих чи тих регіонів РФ до відокремлення. Але тут є щонайменше дві проблеми, – зауважує Андрій Стародуб. – По-перше, перелік цих чинників не може бути вичерпним. Аби котрийсь із суб’єктів федерації забажав усамостійнитись, не досить ані культурної дистанції, ні нетривалості завоювання. Теоретично Республіка Тива одним рішенням парламенту може відновити свою державність, ґвалтовно ліквідовану 1944 року. Але це не означає, що таке відбудеться. Тива моноетнічна, страшенно далека від Росії і культурно, і за історичною пам’яттю, але водночас ізольована, бідна і є об’єктом зацікавлення Китаю. У Чечні фактично готова державність, хай як до неї ставитися. Проте, наголошую, володіння національною мовою чи наявність національної еліти можуть не бути вирішальними чинниками. По-друге, – і про це часто забувають – ми виносимо за дужки, що буде, властиво, з російськими регіонами, якщо в Росії раптово почнеться парад суверенітетів. Як діятимуть великі регіони? Чи не з’являться проєкти типу Уральської республіки? Все це дуже важко прорахувати».

У коментарі до презентації провідний науковий співробітник відділу політичних інститутів та процесів Інституту політичних та етнонаціональних досліджень ім. І.Ф. Кураса НАН України кандидат політичних наук Ростислав Балабан відзначив важливість нової праці: «Назва книги – «Удавана Росія…» – видається мені дуже вдалою, бо реальна Росія справді не відповідає уявленням про неї. Це мають зрозуміти як українські суспільство й політикум, так і європейці. На мою думку, у політологічний обіг слід запроваджувати терміни, що адекватніше описують російську політичну систему, для якої характерні політичний бандитизм, звичаї кримінального світу, розширення території за зразком ординського захоплення. Байдуже, розвалиться чи не розвалиться це утворення, але дослідники мають надзвичайно відповідальну місію – змінити уявлення про Росію, показавши її реалії».

Колаж: uacrisis.org

За інформацією пресслужби НАН України
й Українського кризового медіа-центру

Фото: Український кризовий медіа-центр