 Руйнація пам’яток культурної спадщини (Харківський національний університет імені В.Н. Каразіна) російським агресором. Мистецька фіксація художника Віктора Ковтуна |
Напередодні знакових для Української держави дат в Інституті мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Т. Рильського НАН України (ІМФЕ) в онлайновому режимі відбулася міжнародна науково-практична конференція «Культурна спадщина й ідентифікаційні процеси часів воєнного лихоліття: теоретичні та прикладні ракурси досліджень», приурочена до 33-ї річниці Незалежності України.
Співорганізаторами цього заходу, крім установ НАН України – ІМФЕ ім. М. Т. Рильського (директорка – академік Ганна Скрипник) та Інституту народознавства (директор – академік Степан Павлюк), стали також Інститут культурної спадщини Міністерства культури Республіки Молдова (директор – професор Іон Урсу) та провідні профільні осередки української вищої школи – кафедра історії світового українства Київського національного університету імені Тараса Шевченка (завідувач – доктор історичних наук, професор Володимир Сергійчук), факультет історії та філософії Одеського національного університету імені І.І. Мечникова (декан – доктор історичних наук, професор В’ячеслав Кушнір), кафедра методики навчання історії та спеціальних історичних дисциплін Вінницького державного педагогічного університету імені Михайла Коцюбинського (завідувачка – доктор історичних наук, професор Ольга Коляструк).
До конференції долучилися понад 80 учасників – учених з установ НАН України та вищої школи, дослідників-працівників провідних музеїв України й іноземних науковців. Серед них – старший науковий співробітник сектора «Етнологія українців» Інституту культурної спадщини Міністерства культури Республіки Молдова (Кишинів, Молдова) доктор педагогіки, професор Катерина Кожухар; професор кафедри україністики Варшавського університету (Варшава, Польща) доктор філологічних наук Валентина Соболь; почесний професор Університету Турку (Турку, Фінляндія) доктор філософії Пекка Хакаміес; старший науковий співробітник відділу етнографії Інституту етнографії та фольклору імені Константіна Бреілою Румунської академії (Бухарест, Румунія) доктор філософії Іона-Руксандра Фрунтелате; старший науковий співробітник відділу мультимедійної фольклористики та етнографії цього ж Інституту доктор філософії Раду Тоадер; професор антропології Університету Індіани (Блумінгтон, США) доктор філософії Сара Філіпс.
Вітаючи учасників цього поважного міжнародного форуму, модераторка пленарного засідання, директорка ІМФЕ ім. М. Т. Рильського НАН України академік Ганна Скрипник наголосила, що ця конференція з нагоди 33-ї річниці Незалежності України відбувається на тлі трагічних для нашої держави наслідків російської збройної агресії, яка триває вже впродовж десяти років, а широкомасштабно – третій рік. Війна заподіяла величезних руйнацій, позначилася на всьому українському суспільстві, згубно вплинула на національну культуру. Науковиця наголосила, що всі ці нелюдські випробування, які у ХХІ столітті випали на долю української нації, є виявом антицивілізаційної та антигуманної сутності російської держави в сучасному світі, засудженої міжнародним співтовариством і неприйнятної для нього. Водночас, як підкреслила Ганна Скрипник, українські вчені-гуманітарії завдячують Силам оборони України – нашим захисникам і захисницям – можливістю продовжувати україністичні наукові дослідження, зокрема вивчати культурно-мистецьку спадщину. Світлу пам’ять героїв, полеглих за волю України, учасники конференції вшанували хвилиною мовчання…
Оскільки це велике наукове зібрання було приурочено до 33‑ї річниці Незалежності України, то доповідачі зосередили свою увагу не лише на суто теоретичних проблемах української гуманітаристики, а й насамперед на прикладних її аспектах, зумовлених сучасними військово-політичними викликами та реаліями.
Як підкреслила академік Ганна Скрипник, масштабні деструктивні наслідки війни сформували нову геополітичну реальність, для якої характерні великі міграції населення, поява нової, досі не баченої для України емігрантської хвилі – переміщення кількох мільйонів українців на Захід, передусім до Європи. Відтак війна кардинально трансформувала соціокультурну сферу, відкинувши наративи «русского міра» й москвоцентричні кліше і назагал знецінивши мовно-культурні російські асиміляційні практики. Водночас, унаслідок цих процесів постали нові націєідентифікаційні моделі й актуалізувалися державно-консолідаційні процеси, легітимізувалися національно-культурні маркери та нові ідентичності, набули ваги справді державно-ідеологічні доктрини і морально-ціннісні пріоритети. На думку вченої, ці реалії, що формують нові світоглядно-ментальні якості українського суспільства й модерні характеристики національної культури та ґрунтуються як на етнічній, так і на широкій транснаціональній базі, поза сумнівом, мають стати пріоритетним напрямом україністичних досліджень.
До ключових прикладних ракурсів українських гуманітарних студій, за словами академіка Ганни Скрипник, належать передусім моніторинг і дослідження стану закордонного українства – як на Заході, так і на Сході. Науковиця зауважила, що це саме той кадрово-ресурсний потенціал, який сприятиме повоєнному відновленню демографічної структури та трудових ресурсів, а отже – модернізації системи продуктивних сил країни, що зазнала деструктивних деформацій через російське військове вторгнення і масштабні міграції та відтік населення зі східних, північних і південних областей України, а саме – з тимчасово окупованих територій і зони активних бойових дій. Ідеться не лише про українських емігрантів до країн Західної Європи, Америки та Канади, а й про українців, які внаслідок депортацій та міграцій опинились у кордонах нинішньої росії. Це і діаспора, й українці, які проживають на українських етнічних землях, що нині перебувають у складі російської федерації. До пильнішого вивчення цих груп спонукає і
Указ Президента України Володимира Зеленського від 22 січня 2024 року «Про історично населені українцями території російської федерації» (тобто Східного Приазов’я, Північної Слобожанщини, Кубані та Брянщини). Отже, українським ученим-гуманітаріям належить опрацьовувати нову царину, пов’язану з дослідженням і моніторингом нинішнього стану підросійської української спільноти, готувати рекомендації, розроблювати програму підтримки повернення українців зі східних підросійських теренів до України.
Серед інших важливих, із погляду утвердження української державності, напрямів розвитку національної гуманітаристики, на яких у своїй доповіді наголосила академік Ганна Скрипник, чи не ключовою була опція про націєконсолідаційну роль і євроінтеграційну місію української культури. Як слушно стверджував іще Пантелеймон Куліш, у бездержавні періоди української історії культура не раз перебирала на себе державницькі функції: коли збірні мілітарні зусилля нації у боротьбі за державність не мали успіху, на арену виходили саме культура і мова, консолідуючи націю, виступаючи своєрідним джерелом і оберегом етнічної та національної свідомості й ідентичності, які у перспективі ставали передумовою нового етапу боротьби за державність. Це підкреслював і академік Іван Дзюба, який 1990 року в своїй доповіді на І Конгресі Міжнародної асоціації україністів наголосив, що політичної незалежності неможливо досягти без незалежності культурної, а ідея культурного самовизначення країни є передумовою формування її політичної ідентичності й суб’єктності.
У розвиток цих візіонерських осягнень Івана Дзюби актуально, на думку доповідачки, употужнити академічні наукові програми з інтеграції української науки до європейського наукового простору шляхом реалізації проєкту «Євроінтеграційна місія української культури», який передбачає створення потужних українознавчих бібліотечних ресурсів у багатьох провідних університетах світу, передусім європейських і американських. Просування української книги сприятиме впізнаваності України та виразній ідентифікації української культури, відмінної від російської. Це стане продуктивним продовженням започаткованого першою леді України пані Оленою Зеленською проєкту зі створення бібліотечної полиці української книги за кордоном, – певна академік Ганна Скрипник.
Впровадження згаданої програми передбачає підготовку й опублікування у найближчі роки багатотомного англомовного книжкового корпусу – видань «Знакові постаті української кінематографії, театру та літератури», «Україна в образотворчій та музичній спадщині» й «Етноісторичний профіль України: від витоків до сучасної політичної нації», над якими нині працюють наукові установи Відділення літератури, мови та мистецтвознавства НАН України. Цей проєкт дасть Україні змогу поступово долати москвоцентричні наративи, поширювані росією за кордоном, і обстоювати власний культурно-національний профіль. Як стверджує академік Ганна Скрипник, просуванню української культури добре прислужилася б також промоція пам’яток української культури та мистецтва (зокрема з фондів Музею етнографії та художнього промислу Інституту народознавства НАН України) в європейські країни за допомогою виставок, українознавчих книжкових презентацій, наукових форумів (конференцій, конгресів, семінарів, відкритих лекцій), поширення відео- та кінопродукції. Такі науково-просвітницькі опції, наголосила академік Ганна Скрипник, є неодмінними передумовами виконання національною культурою місії своєрідного амбасадора у захисті права України на політично-державницьку суб’єктність.
 Доповідачі на пленарному засіданні конференції |
З-поміж найактуальнішої тематики, порушеної іншими доповідачами на пленарному засіданні, окремої уваги варті сучасні екзистенційні виклики світовому українству та перспективи повернення українських емігрантів з Європи й української діаспори – з росії. Останню проблему ґрунтовно висвітлив у своїй доповіді завідувач кафедри історії світового українства Київського національного університету імені Тараса Шевченка доктор історичних наук, професор Володимир Сергійчук – знаний дослідник історії світового українства. На конкретному фактологічному матеріалі вчений окреслив невтішну динаміку неухильного зменшення чисельності українства у росії в осяжному минулому: від 7 мільйонів осіб на початку ХХ століття до 1 927 980 осіб за переписом 2010 року. Масштабні репресивні дії москви, насильницька асиміляція, переслідування за національною ознакою (аж до фізичного винищення), жорстока дискримінаційна політика російського уряду щодо українців (згадати бодай постанову від 15 грудня 1932 року, котрою, як нагадав доповідач, кремль брутально заборонив усе українське за межами УРСР) призвели до катастрофічного зменшення чисельності українського населення росії. «Ось чому, – наголосив науковець, – серед багатьох важливих проблем, які постануть перед нашою державою після закінчення війни, – доля української діаспори в росії, про повноцінне організоване існування якої та перспективи її повернення нині навіть не йдеться. Тож перед українством росії – вибір зовсім невеликий: або остаточно розчинитися в чужому етнічному морі, або ж для власного національного порятунку повернутися на Батьківщину».
«З огляду на нинішнє неприховано вороже ставлення російської влади й суспільства до українства, їхнє намагання будь-що знищити нашу націю, про що відверто пропагується на всіх рівнях, Українська держава повинна поставити питання безпеки наших співвітчизників у російській федерації на міжнародному рівні». За нинішніх обставин таке завдання до снаги міжнародному органові, який спільно з Україною дружні до неї країни мають створити під егідою ООН, – резюмував доктор історичних наук, професор Володимир Сергійчук. На його думку, пріоритетним завданням має стати надання реальних гарантій безпеки державного сприяння поверненню українців з росії до України через загрозу їхньому існуванню на території держави-агресора.
Програма повернення українців з росії на історичну Батьківщину дасть змогу заповнити вакансії працевлаштування у різних регіонах України. Саме такий підхід (поряд із залученням іноземних мігрантів) має стати пріоритетним складником державної програми формування належних кадрових ресурсів для відбудови України, – наголосив доповідач. Непродумана ж орієнтація державних програм кількісного поповнення трудових ресурсів передусім не на повернення наших співвітчизників, а на залучення мігрантів з інших регіонів світу може загрожувати суспільній стабільності в Україні.
Памʼяткоохоронній місії українського музейництва під час війни присвячувалася доповідь директора Інституту народознавства НАН України академіка Степана Павлюка. Учений підкреслив, що нині українські музеї ще більше, ніж у мирні часи, набули статусу найпотужніших сховищ національних культурних надбань. Відтак, вони мають стати предметом пильної державної уваги й опіки управлінських структур місцевого й урядового рівнів. Не виняток – і музейні установи Національної академії наук України, зокрема Музей етнографії та художнього промислу Інституту народознавства НАН України, який від 2004 року має статус наукового об’єкту Національного надбання. Експозиційна площа цього осередку – 2189 м2, а загальна площа музейної території – 5459 м2. Наукові фондові колекції музею Інституту народознавства НАН України за кількістю (їх понад 100 тисяч) і якістю пам’яток належать до десятки найбільших музеїв України. Цей осередок володіє найціннішою у нашій державі колекцією творів європейського декоративно-прикладного мистецтва. Зокрема, серед його збірок – унікальна колекція шедеврів Мейсенської мануфактури XVIII–ХІХ століть, збірка меблів, гобеленів тощо. Особливою гордістю Музею є пам’ятки українського народного мистецтва, представлені у розрізі всіх регіонів України за календарно-обрядовим циклом. Основну колекцію Музей успадкував від Промислового музею (заснованого 1874 року) та Музею Наукового товариства ім. Шевченка (заснованого 1895 року). Щороку, навіть за умов воєнного стану, Музей відвідують понад 70 тисяч осіб. Як вважає академік Степан Павлюк, з-поміж найважливіших завдань усіх музейників, науковців НАН України та держави – збереження унікальної культурної спадщини нашого народу численними музейними осередками країни, адже саме ці памʼятки народного побуту і професійного мистецтва є документальним джерелом і запорукою впізнаваності національної самобутності українців у сучасному глобальному світі.
Чи не найважливішою проблемою сучасної внутрішньої та зовнішньої політики України, що постала внаслідок багатомільйонної міграційної хвилі українського населення до Західної Європи через російську військову агресію та окупацію частини українських територій, є збереження національної ідентичності українських емігрантів. Крім коректної політики урядів країн-господарів, вирішальну роль у цій справі відіграє просвітницька діяльність активістів емігрантської спільноти і діаспори. Означеній проблемі присвячувалася пленарна доповідь відомої вченої-україністки з Молдови – старшого наукового співробітника сектора «Етнологія українців» Інституту культурної спадщини Міністерства культури Республіки Молдова доктора педагогіки, професора Катерини Кожухар, яка впродовж чверть століття опікується питаннями української ідентичності своїх земляків. У виступі науковиці йшлося, зокрема, про роль державних установ, міжнародних і громадських організацій Республіки Молдова у збереженні української ідентичності біженців. Цю тему авторка щедро проілюструвала фотоматеріалами спеціального презентаційного проєкту. Про специфіку згаданої проблеми у Молдові свідчить наведена дослідницею статистика. Молдова прихистила найбільше емігрантів у відношенні до чисельності свого населення: біженці становлять близько 4% від усього населення країни (2,6 мільйона осіб). За даними Генерального Інспекторату Прикордонної поліції Республіки Молдова, станом на 30 вересня 2022 року до Молдови в’їхали 576 851 громадянин України. Від 24 лютого 2022 року до 16 травня 2023 року, тобто протягом перших 18 місяців війни, за даними Верховного комісара ООН у справах біженців (UNHCR), кордони Молдови перетнули 822 422 українські біженці. 101 835 із них лишилися на території Молдови. Станом на лютий 2024 року в Молдові перебувало понад 116 тисяч переміщених українців. Загалом від початку повномасштабної війни росії проти України до Республіки Молдова прибуло близько мільйона українських біженців. Переважна більшість із них попрямувала до країн Європейського Союзу.
Далі доповідачка зосередилася на прикладних аспектах правової та фінансової підтримки біженців молдовським урядом і від імені всієї української спільноти висловила йому вдячність за широку (не лише фінансову, а й культурну та просвітницьку) програму допомоги українським біженцям. Як підсумувала доктор педагогіки, професор Катерина Кожухар, вагома роль у підтримці української ідентичності біженців належить громадським об’єднанням (їх загалом 26), зокрема Українській громаді в Республіці Молдова, Конгресові українців Молдови, Благодійному фондові народних майстрів та українських художників «Відродження», Асоціації українського руху в Молдові «Літопис» і Громадській організації «Квітучий край». Молода, проте надзвичайно активна та потужна організація – Національний конгрес українців Молдови. Вона позиціонує себе як голос української спільноти в Молдові, що об’єднує етнічних українців і вимушено переміщених осіб. Ця організація створила центр для біженців, сприяла виїздові людей з інвалідністю й онкологічними захворюваннями до Молдови, а зараз розгорнула величезну роботу з біженцями за підтримки ООН, ЮНІСЕФ та інших міжнародних організацій, що опікуються біженцями. Завдяки цим зусиллям при гімназії імені Тараса Шевченка відкрито центр «Дивосвіт», а при ньому – денний дитячий табір. Серед численних проєктів, реалізованих Конгресом, – проєкт «Кожна дитина захищена в Молдові», опитування для переселенців з України, майстер-класи, презентації, свята (День Незалежності України, День Соборності України, День українського прапора, День захисту дітей, Міжнародний день вишиванки тощо). Отже, як констатувала науковиця, у Республіці Молдова злагоджено й активно діють міжнародні, державні, громадські й інші організації, бізнес, волонтери та громадянське суспільство, які не лишились осторонь і надають неоціненну допомогу біженцям і тимчасово переміщеним особам. Катерина Кожухар висловила сподівання, що їхні об’єднані зусилля відіграють свою позитивну роль у збереженні національної ідентичності українських біженців.
Відомий науковець-кіномистецтвознавець, старший науковий співробітник ІМФЕ ім. М.Т. Рильського НАН України член-кореспондент Національної академії мистецтв (НАМ) України Сергій Тримбач у своїй пленарній доповіді «Вітчизняна кінематографічна культура в умовах воєнного сьогодення» в історичній ретроспекції висвітлив весь понадсторічний шлях розвитку національного кіномистецтва – від творчості Юрія Яновського, Михайля Семенка, Миколи Бажана, Леся Курбаса у царині кінематографії до фільмів Олександра Довженка, які здобули світове визнання. Як наголосив автор, вони постали в межах реалізації чи не найефективнішого соціокультурного проєкту 1922–1930-х років – ВУФКУ (Всеукраїнського фотокіноуправління), пріоритетною метою діяльності якого було подолання замкненості українського культурного світу засобом кінематографа. Сергій Тримбач підкреслив без перебільшення шедевральний доробок митців української міфопоетичної школи межі 1950-х – 1960-х років (Сергія Параджанова, Юрія Іллєнка, Леоніда Осики, Миколи Мащенка). Саме вони піднесли традиції культурного відродження 1920-х – 1930‑х років на новий щабель національно-культурного самоствердження.
Нові якісні зрушення української кінематографії стались уже за часів Незалежності: хоч і незначна, та все ж державна підтримка сценічної сфери, що спостерігається від часу адміністративного реформування галузі та створення Державного агентства України з питань кіно (2011 рік), посприяла піднесенню національного кінематографа: з’явився масив кінострічок, які доволі швидко витіснили російську кінопродукцію; абсолютну більшість фільмів знято українською мовою, а це надзвичайно важливо для зростання її авторитетності; українські фільми стали значущим і впливовим сегментом кінопрокату, формуючи – передусім у молодіжної аудиторії – стійкі пріоритети щодо української культури. Всі ці кінематографічні успіхи, як і незалежний історичний розвиток України, насамперед у його соціокультурній іпостасі, що вийшов з-під контролю шовіністичних московських еліт з їхніми наративами «русского міра», не в останню чергу інспірували, на думку автора, широкомасштабну і безпрецедентно жорстоку військову експансію росії задля знищення українського народу. І все ж, резюмує Сергій Тримбач, кінематограф України, попри складнощі воєнного часу, розвивається далі. Всі фільми, створені більш як за сто років, від Олександра Довженка й Івана Кавалерідзе до Олеся Саніна і Валентина Васяновича, спонукають до пильнішого вивчення задля конструювання нового кіномистецького образу України та її утвердження у світовому культурному просторі.
 Учасники конференції |
Актуальні питання збереження національної ідентичності української діаспори Північної Добруджі (Румунія) розглянув у своїй доповіді декан факультету історії та філософії Одеського національного університету імені І.І. Мечникова доктор історичних наук, професор В’ячеслав Кушнір. Автор на власному польовому матеріалі й на основі особистих спостережень останнього десятиліття предметно проаналізував важливу теоретичну проблему сучасної етнологічної науки – збереження своєрідності культури та національної ідентичності малих етнічних груп у середовищі іншоетнічної більшості. Слід зауважити, що українська діаспора у Північній Добруджі сформувалася наприкінці XVIII ‒ на початку ХІХ століття з частини запорозьких козаків, які мігрували за Дунай, та українських селян-переселенців. Упродовж тривалого періоду традиційна культура українців зберігалася без кардинальних трансформацій. Однак, за спостереженнями дослідника, у другій половині ХХ століття суттєво посилилась інтеграція українців до румунського соціокультурного простору, яка супроводжувалася скасуванням шкільного викладання рідною мовою, зникненням комунікаційних моделей передачі традиційних культурних надбань наступному поколінню тощо. Відтак, за переписом населення 2001 року в Північній Добруджі українцями визнали себе близько тисячі осіб. Більшість українців Добруджі можна вважати носіями подвійної ідентичності – української та румунської, хоч і спостерігається тенденція повільної асиміляції на користь румуномовного населення. На думку доктора історичних наук, професора В’ячеслава Кушніра, щоб уповільнити асиміляційні процеси серед місцевого україномовного населення, потрібно розробити і впроваджувати відповідні українсько-румунські програми. Крім того, на його думку, суттєво підтримати зміцнення української ідентичності можуть і українці, які тимчасово чи постійно перебувають у Румунії, зокрема в повітах Галац і Тульча. Нині, як резюмував дослідник, на тлі російсько-української війни самосвідомість українців Добруджі зростає, «з’являються нові форми співпраці, які посилюють зв’язки українців Північної Добруджі з історичною батьківщиною».
Збереження й охорона історичних пам’яток культури на тлі безпрецедентно руйнівної збройної агресії росії стала для Української держави й української наукової сфери однією з найпріоритетніших проблематик і в загальнонаціональному, й у регіональному вимірах. Зокрема, про регіональний ракурс памʼяткоохоронної культурної справи йшлось у пленарній доповіді завідувача відділу образотворчого та декоративно-прикладного мистецтва ІМФЕ ім. М. Т. Рильського НАН України академіка НАМ України Тетяни Кара-Васильєвої. Предметом уваги дослідниці стало відображення зруйнованих пам’яток у творах художника Віктора Ковтуна – лауреата Національної премії України імені Тараса Шевченка, голови Харківського відділення Національної спілки художників України, народного художника України. Вже від початку ворожого нападу він разом з іншими харківськими митцями працює над мистецькою фіксацією краєвидів міста, спотворених ворожими бомбардуваннями. Наприклад, на його полотнах – обстріляне ворогом середмістя Харкова, зокрема пошкоджені храм Святих Жон-Мироносиць і архітектурні памʼятки початку ХХ століття (Палац праці). Віктор Ковтун, як наголосила доповідачка, чинить спротив ворожим атакам засобом мистецтва. Поза сумнівом, проблема збереження культурних об’єктів під час воєнних конфліктів є однією з найскладніших не лише в Україні, а й у світі.
На увагу дослідників заслуговує і доповідь завідувачки кафедри методики навчання історії та спеціальних історичних дисциплін Вінницького державного педагогічного університету імені Михайла Коцюбинського доктора історичних наук, професора Ольги Коляструк, присвячена фантомам і візіям радянського минулого в умовах війни. На думку вченої, сучасна відкрита агресія росії проти Незалежної України стала подією, що вже зумовила низку процесів, які призведуть до тектонічних зрушень у європейській та світовій політиці, у міжнародних відносинах, спонукатимуть до радикальних цивілізаційно-культурних трансформацій. Спадщину радянської доби авторка розглядає крізь призму постколоніальних студій, стверджуючи, що «під впливом сучасної війни остаточно розвінчуються радянські міфи й стереотипи про упослідженість українців і їхню національну меншовартість». Науковиця слушно підкреслює, що за допомогою суспільної комунікації та громадянської консолідації регіонів нині утверджується соборність Української держави. На її переконання, основна проблема дерадянізації полягає у подоланні радянської тоталітарної травми, що деформувала суспільні ментальні структури. З цієї війни українська нація вийде консолідованішою та згуртованішою, а Україна – повноцінно утвердиться у своїй міжнародно визнаній державно-політичній суб’єктності, – вважає доктор історичних наук, професор Ольга Коляструк.
Усноісторичні свідчення, що охоплюють спогади людей про власну участь у певних історичних подіях та їхню етично-емоційну оцінку цих подій, що традиційно поставали невід’ємним складником польових етнографічних джерел, зібраних шляхом безпосереднього спостереження і здобутих дистанційними методами, сьогодні вийшли за межі народознавчої науки і стали важливим додатковим ресурсом соціоісторичних і політологічних дисциплін. Усна історія часів війни, а саме – щоденники окупації Ізюма авторства мешканки міста Лідії Шаповалової та щоденник письменника Володимира Вакуленка (російські окупанти застрелили його навесні 2022 року) стали предметом наукового осягнення непростих реалій українського воєнного повсякдення у доповіді професорки кафедри україністики Варшавського університету доктора філологічних наук Валентини Соболь. Спираючись на морально-етичні імперативи Ганса-Ґеорга Ґадамера та Юзефа Тішнера про «світло розуму і сумлінність знання» та «солідарність сумлінь», Валентина Соболь, відома своїм надзвичайно глибоким філософським осягненням щоденникової спадщини (діаріїв) Пилипа Орлика, здійснила фаховий літературознавчий та історико-філософський аналіз документальних щоденникових свідчень наших сучасників. Якщо, на думку авторки, щоденник жительки Ізюма задокументував особисте сприйняття війни – від початку наступу росіян 3 березня 2022 року і до 10 вересня 2022 року, коли Збройні Сили України звільнили Ізюм, то натомість «у діарії Вакуленка поєднується сповідальна приватність і трагічна епічність, яка зумовлює інший, планетарно-космічний вимір часу і простору. Простір і час – тут ці загальні форми буття, притаманні усім, без винятку, матеріальним системам і процесам – і в щоденнику Вакуленка, і в передмові Вікторії Амеліної [українська письменниця і громадська діячка Вікторія Амеліна дістала важке поранення під час російського ракетного обстрілу Краматорська, що на Донеччині, 27 червня 2023 року і померла 1 липня у лікарні в Дніпрі] до видання «Я перетворююсь. Щоденник окупації. Вибрані вірші», набувають виразних національно-культурних рис та вимірів довжиною в кілька століть…». Як зазначила доповідачка, особисті документальні свідчення фіксують, що агресор повторює свій чорний експеримент, здійснений у Слов’янську в квітні–липні 2014 року як репетиція злочинів майбутнього повномасштабного вторгнення. У підсумку свого виступу доктор філологічних наук, професор Валентина Соболь, апелюючи до філософських сентенцій Пилипа Орлика, закликала, не гаючи часу та не покладаючи рук, зупинити «театр різників» засобами просвітництва – через «донесення до світу правди».
Далі конференція працювала у межах секційних засідань і тематичних панелей, де було заслухано понад 60 доповідей. Про цю частину наукового форуму читайте в одному з наших наступних матеріалів.
 Культурна спадщина Харкова в умовах загроз воєнної експансії росії. Мистецька фіксація художника Віктора Ковтуна |
За інформацією ІМФЕ ім. М. Т. Рильського НАН України