Навіщо потрібна наука взагалі й Україні зокрема? Чому варто фінансувати дослідження з державного бюджету? Як поліпшити організацію вітчизняної науки і який зарубіжний досвід міг би стати у пригоді? До якої аудиторії та з якою метою звертаються українські популяризатори науки? Що може чекати на вітчизняну науку та чи можна (і як) запобігти «науковому Апокаліпсису» в нашій країні? З цих та інших гостро актуальних питань висловилися вчені Національної академії наук України – люди, які не лише займаються дослідженнями, а й прагнуть змінити ситуацію в українській науці на краще, а також активно (і часто – на волонтерських засадах) поширюють світло знань у суспільстві: нейрофізіолог, співкоординатор проекту «Дні науки» й співзасновник просвітницького порталу «Моя наука», науковий співробітник відділу нервово-м’язової фізіології Інституту фізіології імені О.О. Богомольця НАН України кандидат біологічних наук Олексій Болдирєв, орнітолог та еколог, співкоординатор проекту «Дні науки», науковий співробітник лабораторії популяційної екології Інституту зоології імені І.І. Шмальгаузена НАН України кандидат біологічних наук Наталя Атамась і фізик та популярний блоґер, старший науковий співробітник відділу фізичної електроніки Інституту фізики НАН України кандидат фізико-математичних наук Антон Сененко.
Як стверджують учені, наука в Україні все ще може давати й дає чимало корисних результатів, і своє покликання дослідники вбачають у тому числі в і широкій популяризації як власних досягнень, так і досягнень своїх колег, про які громадськість часто навіть не здогадується, хоча щодня має з ними справу. Однак, за словами О. Болдирєва, попри переконання більшості, наука є необхідною не тільки й не стільки тому, що дає практичний ефект (який переважно важко передбачити – особливо коли йдеться про фундаментальні дослідження), а тому, що дає змогу формувати особливу картину світу: «Науковець – це людина, яка працює заради пізнання, яка все життя вчиться, намагається дізнатися, як влаштований Всесвіт. <…> На жаль, суспільство часто плутає і говорить, що наука потрібна для вироблення певних ґаджетів, і вимагає зробити певний пристрій. Насправді наука – це про знання». О. Болдирєв також підкреслив, що вагомі результати в науці неможливі без належної підтримки – як з боку державних органів, так і з боку приватного сектору економіки: «… коли суспільство хоче результатів, воно повинно вкладатися в науку, хоча б увагою для початку. Згодом, якщо державі байдуже, то в науку може інвестувати бізнес, допомагати – меценати, або громадянське суспільство запускатиме краудфандингові проекти». Інакше щораз вищою стає імовірність того, що всі найкращі свої наукові кадри наша країна невдовзі втратить. І про це свідчить тенденція до посилення «відпливу мізків», який набув особливо катастрофічних масштабів в останні кілька років.
А. Сененко вважає, що вітчизняна наука, радше, жива, ніж навпаки, а тому її ще не пізно рятувати. Цій справі має прислужитися й популяризаційний напрям роботи. Причому роль головних популяризаторів повинні перебрати на себе самі ж учені й дехто з небайдужих журналістів, оскільки серйозна наукова журналістика в Україні, фактично, відсутня: «Наукова популяризація – це важка праця. В розвинених країнах є наукові журналісти, які вміють спілкуватися з науковцями, з’ясовувати тонкощі досліджень, виокремлювати цікаві для громадськості речі і не писати псевдонаукової нісенітниці. <…> У нас, на жаль, все це в зародковому стані через банальну відсутність фінансування. <…> Тому на даний момент, як і три роки тому, найкращим методом є волонтерство самих учених та небайдужих журналістів, які в перервах між основною діяльністю пишуть про науку». А. Сененко також зауважив, що, з іншого боку, незаперечним фактом є суттєве зростання інтересу до науки в українському суспільстві та, почасти, медіа, проте наразі, на його думку, говорити про системність усе ще зарано. Вчений також розповів про зарубіжний (зокрема, французький і американський) досвід популяризації науки, який доцільно було б запозичити Україні, а також про деякі наукові досягнення й позанаукову активність молодих дослідників Академії.
Н. Атамась розповіла про особливості зоологічних досліджень в Україні та про те, чому вони є важливими для Європи та світу: «Україна – велика країна, погано описана з точки зору зоології, становить величезний інтерес. У нас залишилася велика кількість незайманих місцин…» Як зазначила вчена, науковці є переважно інтровертами, цілком сконцентрованими на своїх дослідженнях. Однак, незважаючи на це, дуже важливо, щоб вони все ж регулярно практикувались у спілкуванні з аудиторією, розповідали про свої здобутки та проблеми, бо в за нинішніх непростих як для країни, так і для науки часів наукова спільнота, схоже, має розраховувати передусім на підтримку суспільства, тому й повинна опікуватися зміцненням позитивного іміджу дослідницької діяльності. Тим більше, що для цього існують усі підстави: попри хронічне недофінансування, наші вчені все ще користуються повагою зарубіжних колег і мають за кордоном великий авторитет. А отже, працюють на позитивний імідж усієї України.
Більше читайте в матеріалі за посиланням:
https://daily.rbc.ua/ukr/show/privlekaet-vnimanie-ukrainskoy-nauke-1495186442.html