В першій частині свого дослідження автор показує чого досягли феміністки за майже три десятки років української незалежності: за цей час сформувалися гендерні студії як царина науки й освіти, жіночий рух прогресував від консервативного бачення фемінності до феміністичної політичної дії, український фемінізм набув чимало ідеологічних напрямів і груп. Як зауважує Оксана Кісь, «ця стаття — захоплива подорож у часі, від кінця 1980-х років до сьогодні, яка показує, що зроблено і що маємо нині».
Автор окреслює цей шлях таким чином: «У Європі й Північній Америці саме феміністський активізм «другої хвилі» спричинився до соціальних змін та до становлення жіночих і згодом гендерних студій в університетах і дальшої формалізації їх в окрему ділянку гуманітарного знання у 1980–1990-х роках. В Україні цей процес відбувався інакше. Початок 1990-х можна вважати часом академічного активізму: науковиці в експрес-режимі опановували здобутки західних феміністичних студій, засновували академічні осередки й видання, щоб транслювати це знання далі. Для жіночих організацій 1990–2000 роки стали часом осмислення власної стратегії та визначення політичної позиції. Для цього періоду характерне доволі консервативне бачення жінок — насамперед крізь призму ролі матері, а ще активна співпраця жіночих ГО та держави з метою змінити законодавство і впровадити бажані зміни. Наприкінці 2000-х український жіночий рух дедалі критичніше ставиться до владного істеблішменту; водночас починаються перші феміністичні вуличні акції».
Оксана Кісь окреслює процес становлення фемінізму у вітчизняній академічній царині, називаючи перші роки становлення жіночих і гендерних студій (1991–1994) періодом надолужування: «Недоступність навіть класичних праць із феміністської й гендерної теорії, брак коштів на участь у міжнародних наукових форумах, інформаційна ізоляція, мовний бар’єр, упередження українського академічного середовища до жіночої тематики перетворили завдання «наздогнати Захід» на майже «нездійсненну місію». Та декому (як-от Соломія Павличко, Світлана Оксамитна, Людмила Смоляр, Оксана Маланчук-Рибак, Наталія Чухим та ін.) усе-таки вдалося бодай частково її виконати».
1995 – 1999 роки стали періодом первинної інституціоналізації жіночих і гендерних студій в Україні: «У цей час засновано низку незалежних центрів гендерних досліджень (Київ, Харків, Одеса, Львів), відбулося кілька всеукраїнських наукових конференцій, опубліковано перші переклади класичних праць феміністської думки (Сімона де Бовуар, Кейт Міллет, Бетке Елштайн, Марта Богачевська-Хом’як та ін.). Одночасно з’явились і перші українські розвідки (Людмила Смоляр, Наталія Лавріненко, Віра Агеєва). Було започатковано перше наукове періодичне видання — часопис «Гендерные исследования», проведено низку літніх шкіл з гендерних студій для молодих дослідників/ць (від 1997 року) у Форосі».
Період 2000–2005 років — час самоствердження і консолідації гендерних студій: «У ці роки стрімко зростає число і кваліфікація науковців/науковиць, які ґрунтовно вивчають гендерні аспекти в різних галузях, захищають дисертації з історії, соціології, літературознавства, мовознавства, політології та інших гуманітарних наук, публікують монографії, збірники і, що важливо, посібники для вищої школи та навчальні хрестоматії».
На думку Оксани Кісь, «переломним у багатьох сенсах став 2006 рік, коли набрав чинності Закон України «Про забезпечення рівних прав і можливостей жінок і чоловіків в Україні» та було ухвалено «Державну програму з утвердження гендерної рівності в українському суспільстві на період до 2010 року». (…) Справжнім проривом слід вважати відкриття магістерської програми з гендерних студій на факультеті соціології Київського національного університету імені Тараса Шевченка 2017 року. Якісний рух гендерних студій засвідчує той факт, що в ці роки захищено низку докторських дисертацій з жіночої/гендерної тематики і дедалі більше українських дослідниць (зокрема молодих) публікують свої розвідки в міжнародних наукових часописах і збірниках, беруть участь у міжнародних академічних форумах, здобувають престижні стипендії для наукового стажування в провідних університетах світу».
Автор також окреслює проблеми «швидкого дорослішання» вітчизняного феміністичного руху:
– «Внаслідок альянсу фемінізму й націоналізму в українських гендерних дослідженнях сформувався дискурс «національного фемінізму», у якому національний складник домінує і визначає тематичні напрямки та методологічні підходи»;
– «Намагаючись заощадити час і сили, дослідниці інколи нехтували студіюванням класичних феміністських текстів 1970-х — початку 1980-х років, натомість хапались опановувати постмодерні теорії гендеру. Спроба «перестрибнути» через кілька методологічно-історичних сходинок породила розрив, який утворився між теоретичними дослідженнями і приземленими запитами жіночого руху на інформативні й дидактичні матеріали»;
– Тлумачення гендеру у дусі есенціалізму й біологічного детермінізму.
Друга частина дослідження Оксани Кісь присвячена тому, які загрози та перспективи має співпраця феміністичних рухів з державою.
Автор відзначає: «Організації національного спрямування (Союз українок, Жіноча громада, Жіноче об’єднання імені Олени Теліги та ін.) продовжили традиції дорадянського жіночого руху і спрямували зусилля на піднесення національної культури та розбудову незалежної держави. Проголосивши своєю місією відродження традиційних цінностей української культури, ці організації пропагували ідею одвічної матріархальності українського суспільства, втіленням якої стала Берегиня. Образ богині-покровительки жінок і сімейного вогнища, вигаданий у ті роки, було презентовано загалу як автентичний ідеал української жіночності».
На думку вченої, «лише на початку нового тисячоліття завдяки зусиллям жіночих ГО, наукової й експертної спільнот з’являється розуміння гендерної нерівності як системної, наскрізної хиби українського суспільства, яку можна вирішити лише комплексними заходами».
«Винятково значущою віхою в діяльності жіночих організацій стало схвалення у вересні 2005 року Закону України «Про забезпечення рівних прав і можливостей жінок і чоловіків в Україні», більше відомого як «закон про гендерну рівність». І якщо закон декларував досягнення гендерної рівності як один із пріоритетів державної політики, то ухвалена незабаром Державна програма з утвердження гендерної рівності в українському суспільстві на період до 2010 року визначала механізми практичного її впровадження, серед яких — ширше й активніше залучення громадських організацій у цей процес. Ці події стали потужним стимулом для діяльності жіночих груп на всіх рівнях і в усіх напрямах з активним використанням додаткових можливостей, що їх відкривали ці нормативні документи. (…) Лише у 2017 році вперше в історії України уряд визначив гендерну рівність одним зі своїх пріоритетів, поклавши обов’язки з реалізації державної політики в цій сфері на віце-прем’єр-міністерку з питань європейської і євроатлантичної інтеграції Іванну Климпуш-Цинцадзе. А в лютому 2018 року Кабінет Міністрів України призначив на посаду Урядової уповноваженої з питань гендерної політики досвідчену правозахисницю Катерину Левченко», – зазначає Оксана Кісь.
Щодо співпраці жіночих рухів з державою автор відзначає: «Характерна риса українських жіночих ГО — співпраця з державними органами на всіх рівнях. Жіночий рух не тільки не перебував в опозиції до влади (хоча часто критикував її дії чи бездіяльність), а навпаки, активно шукав підтримку для своїх ініціатив. Українська держава, в свою чергу, взяла на себе низку зобов’язань перед міжнародною спільнотою з подолання гендерної дискримінації, тож потребувала тих, хто могли забезпечити їх виконання.(…) Державний патронат часто мав формальний характер, однак цього було досить, щоб долати бюрократичні бар’єри й патріархальні упередження. Україна ж успішно звітувала перед міжнародними інституціями про заходи з подолання дискримінації жінок, створюючи собі позитивний імідж демократичної держави. Як виявилося незабаром, ця позірно взаємовигідна ситуація криє серйозні ризики для жіночого руху. Головний із них той, що українська держава почала сприймати свої зобов’язання із забезпечення гендерної рівності як виконання суто формальних вимог. Схвалюючи закони, затверджуючи програми і створюючи інституції (як, наприклад, притулки для жертв сімейного насильства), на практиці парламент і уряд не беруть на себе фінансової й організаційної відповідальності за їх повноцінне функціонування і перекладають усе це на плечі громадськості. З іншого боку, тривала співпраця з владою позначилася і на жіночому рухові: пристосовуючи свої напрями й форми діяльності до органів влади (з їхнім часто вкрай примітивним розумінням гендерної рівності), жіночий рух утратив більшу частину свого революційного потенціалу. Запровадження ідеї «гендерного мейнстримінгу» як принципу державної політики продемонструвало, які загрози може приховувати привласнення державою і відповідна модифікація ідеї гендерної рівності».
Із повним текстом статей можна ознайомитись за поиланнями:
https://genderindetail.org.ua/season-topic/gender-after-euromaidan/feminizm-v-ukraini-kroki-nazustrich-sobi-ch-1-akademichniy-feminizm-1341003.html
https://genderindetail.org.ua/season-topic/gender-after-euromaidan/feminizm-v-ukraini-kroki-nazustrich-sobi-ch-2-derzhava-i-zhinochi-ruhi-1341047.html
За інформацією Інституту народознавства НАН України