Чому виник фемінізм як ідеологія та правозахисний рух? Як еволюціонувало ставлення українців до феміністських ідей? Чому розвиток ґендерної свідомості є потребою часу та навіщо вивчати жіночу історію? На ці й інші запитання в інтерв’ю радіостанції «Українське радіо «Культура»» відповіла виконувачка обов’язків завідувача відділу соціальної антропології Інституту народознавства НАН України доктор історичних наук Оксана Кісь.
У червні цього року під час Міжнародного книжкового фестивалю «Book Space» у Дніпрі вчена прочитала лекцію «Фемінізм у незалежній Україні: від алергії до останньої надії», в якій розповіла, як еволюціонувало сприйняття українським суспільством ідей фемінізму, сприйняття феміністок від 1990-х років і до сьогодні. «У значної частини українців певна «алергія на фемінізм» (за влучним висловом американської дослідниці Барбари Ейнгорн) іще залишається. Водночас, алергія – це не масове захворювання, а виняткова чутливість до деяких чинників, субстанцій. Загалом, це природно: в кожній культурі є консервативні, патріархально налаштовані люди, для яких неприйнятна сама ідея рівноцінності та рівноправності чоловіків і жінок, – зауважує Оксана Кісь і пояснює: – Термін «фемінізм» з’явився в європейському публічному просторі у середині ХІХ століття. Проте відгомін його несприйняття на наших теренах спричинений тим, що в СРСР і це поняття, і образ феміністок було демонізовано, цілеспрямовано спотворено комуністичною пропагандою та дискредитовано практикою «емансипації згори». Ота емансипація радянського штибу насправді була дуже лицемірною, адже вона, хоч і багато чого декларувала, та численних проблем справжньої дискримінації жінок, зокрема неможливості реалізації їхніх прав, ігнорувала. Отже, пострадянські жінки були у більшості своїй індоктриновані уявленнями про те, що вони найрівноправніші серед світового жіноцтва, бо ж жіноче питання в Радянському Союзі, як стверджував ще Сталін, начебто «було вирішене остаточно». Тобто більшість жінок на світанку незалежності навіть не усвідомлювали різноманітних форм несправедливості стосовно них. Поняття ж фемінізму мало певне негативне забарвлення, було затавроване як таке собі чужинське «буржуазне» явище, а феміністку, як правило, уявляли якоюсь мужикуватою і агресивною чоловіконенависницею, котрій не вдалося влаштувати особисте життя. Цей стереотип був досить поширеним не тільки в нашому суспільстві, а й практично в усіх інших пострадянських країнах.
Крім того, цілком справедливо вести мову про протистояння між ідеями фемінізму й так званими традиційними цінностями, або ж традиційними суспільними укладами. Так, традиційне українське суспільство було наскрізь патріархальним. Традиційна українська родина кінця ХІХ – початку ХХ століття – це патріархальна інституція, в якій суттєво обмежувалися права жінки та можливості її доступу до ресурсів і прийняття рішень, не кажучи вже про доступ до політичних прав, прав на освіту та професійну працю, які феміністки вибороли порівняно нещодавно. Тож зовсім не дивно, що для феміністок традиційні засади взаємин між чоловіком і жінкою, століттями сформована роль жінки в родині та суспільстві є несправедливими та неприйнятними і вони своєю діяльністю цілеспрямовано їх підважують, змінюють. При цьому слід мати на увазі, що фемінізм як ідеологія та правозахисний рух (який, що важливо, стосується, в першу чергу, прав жінок, а не всіх дискримінованих соціальних груп) з’явився і почав динамічно розвиватись у другій половині – в кінці ХІХ століття, тому немає сенсу розглядати крізь його призму попередні епохи».
За словами Оксани Кісь, на сьогодні на сприйняття ідей фемінізму українцями впливають кілька чинників, головними серед яких є вік, рівень освіти та місце проживання: «Очевидної регіональної відмінності в цьому питанні годі помітити – спрацьовує, радше, віковий чинник, ніж регіональний: природно, що люди середнього та старшого віку мають консервативніші погляди й цінності (на заході країни – тримаються за християнські норми, на сході – радше, за радянські). Відмінність також пов’язана більшою мірою з доступом до інформації, значно легшим у мешканців великих міст, ніж малих містечок чи сільської місцевості. Крім того, що освіченіша людина, то менше в неї стереотипів та упереджень щодо фемінізму, то більше вона цікавиться цією темою».
 Доктор історичних наук Оксана Кісь читає лекцію на Міжнародному книжковому фестивалі Book Space (Дніпро, 21 червня 2019 року).Фото – з Facebook-сторінки Оксани Кісь
|
«Фемінізм можна умовно поділити на феміністські студії (наукові дослідження) та феміністський активізм (різні форми жіночих організацій, жіночого руху), – продовжує вчена. – Прикрі випадки, що дискредитують фемінізм у цілому, трапляються в обох зазначених сферах. Що стосується академічного фемінізму, то в певний момент він став модною, кон’юнктурною темою. Міжнародні донори порівняно охоче фінансово підтримували дослідження, пов’язані з ґендерною проблематикою. І, на жаль, з’явилися люди, які вирішили на цьому паразитувати, скористатися модною темою і підзаробити, не занурюючись углиб проблематики. Відповідно, деякі «праці», опубліковані в результаті, виявилися чистою профанацією з доведеними до абсурду ідеями. Що було дуже зле як для науки, так і для феміністських студій. Єдиний спосіб ефективної боротьби з цим явищем, на мою думку, продукування якісних досліджень, обґрунтованих, переконливих, виконаних на високому академічному рівні.
З точки зору розвитку феміністського руху Україна вже доволі зріла країна: у нас існує цілий спектр жіночих організацій і рухів – від консервативних традиціоналістських до радикальних та анархістських. Водночас, з’являються й проєкти, що лиш імітують феміністський активізм, як от Фемен. Я вважаю, що розтиражований медіями образ жінок з оголеними грудьми, які публічно протестують проти всього на світі, лише підживлює стереотипи щодо фемінізму, й організація, яку ці жінки представляли, завдала шкоди українському феміністському рухові. По суті, це був псевдофеміністський проєкт.
З іншого боку, я приємно вражена, як бурхливо реагують на публічні дискримінаційні висловлювання деяких високопосадовців українські жінки (дуже різні – від депутаток Верховної Ради до звичайних українок), які не бажають, аби їх сприймали крізь призму жіночої вроди, тільки як сексуальний об’єкт, що може бути принадою для секс-туристів. Українки також не хочуть бути «брендом», бо це мимоволі викликає асоціації з товаром: такі висловлювання, фактично, ставлять жінок в один ряд із іншими українськими ресурсами – родючими ґрунтами, покладами корисних копалин чи виробами українських підприємств тощо. Але жінки не є ані ресурсом, ані туристичною принадою і стверджувати протилежне просто неприпустимо. Суспільна реакція в Україні на такі меседжі свідчить про зростання ґендерної свідомості навіть серед тих жінок, які не ідентифікують себе як феміністки».
Водночас, на думку Оксани Кісь, в Україні існують значні проблеми з ґендерною соціалізацією: «Йдеться про те, як виховують хлопчиків і дівчаток, які цінності та норми їм прищеплюють змалку. На жаль, в Україні батьки (а також дитяча література, дитячі медіа, іграшки й ігри) цілком традиційно, шаблонно виховують дівчаток як «принцес», культивуючи в них надмірну увагу до форм жіночого тіла, сексуальної привабливості як основної запоруки жіночого успіху. У майбутньому така націленість до певної міри визначає і життєву стратегію. Адже якщо головною цінністю стає тіло, то дівчинка, котра чимало інвестувала у вродливу зовнішність, навряд чи думатиме про політичну чи інтелектуальну кар’єру – вона намагатиметься отримати дивіденди з того, у що вклала час, зусилля та кошти, тобто «продати» свою красу. Діяти в такий спосіб – означає бездумно відтворювати патерни традиційної культури. Загалом, традиції – це такий спосіб існування культури, за якого запорукою стабільності є відтворення напрацьованих моделей, норм. Повторення одних і тих же зразків поведінки та ритуалів із покоління в покоління забезпечує сталість спільноти. Але ж від кінця ХІХ століття ми живемо вже в іншу добу – добу модернізації, коли інновації, а не традиції, набувають більшої значущості і рухають світ».
Як наголошує дослідниця, пропагуючи повернення до «традиційних цінностей», варто пам’ятати, що жінці у традиційній українській культурі відводилося підпорядковане місце, узалежнене від чоловіка: «Чудовим джерелом, яке підтверджує цю нерівність, є фольклор. Не так пісні чи поетична творчість, як прислів’я, приказки, порівняння. У них дуже помітно простежується уявлення про «правильну» жінку у традиційній культурі як про жінку мовчазну, слухняну, покірну. Жартівливі пісні, в яких зображено жінку, котра керує чоловіком, верховодить у родині, – це, радше, частина карнавальної культури, засіб психологічної розрядки або можливість помріяти, ніж реалії щоденного життя».
До кола наукових інтересів Оксани Кісь належить така порівняно молода галузь досліджень, як жіноча історія: «Таке формулювання назви наукового напряму – «жіноча історія» – є абсолютно виправданим. Це не історія жінок, не історія про жінок, не історична фемінологія (чи жінкознавство), як примудряються сформулювати деякі дослідники. Всі ці формулювання мають одну проблему – жінки в них постають виключно як об’єкт дослідження. Для жіночої ж історії від самого початку виокремлення її в особливий напрям із власною дослідницькою територією, методологією та концептуальною базою було дуже важливо показати, що жінки є не тільки об’єктами дослідження, – вони були і залишаються суб’єктами історичного процесу, дієвицями історії, а також суб’єктами історіописання. І, власне, словосполучення «жіноча історія» описує всі ці три аспекти – об’єкт дослідження, суб’єкт історичного процесу та суб’єкт історіописання. Тобто йдеться про жінок, які досліджують жінок, показуючи їхню історичну роль, досвід, долі тощо.
Цей напрям в Україні поступово розвивається. Звичайно, хотілося б бачити більше розмаїтих студій. Проте слід зважати на те, що на початку 1990-х років такої галузі у нас іще не було (крім поодиноких фактографічних розвідок про певні історичні епохи). Фактично, всі 1990-ті українські дослідниці використали на самоосвіту: щоб надолужити світовий поступ у цій ділянці від кінця 1960-х років, потрібно було опанувати теоретичний апарат, методологію, просто вивчити нову галузь, яка на Заході на той час розвивалася вже понад два десятиліття – існували відповідні дослідницькі інституції, публікувалися монографії та інші наукові видання, укладалися навчальні програми. Отже, нам довелося нагромадити багаж знань, аби нарешті змогти продукувати щось своє, вивчаючи українське жіноче минуле, намагатися дивитися на українську історію крізь призму жіночих внесків і досвідів. І у 2000-х роках прорив, гадаю, відбувся.
Матеріал для таких досліджень «на українському ґрунті» є, проте досі він не ставав частиною суспільного чи наукового мейнстриму, хоча іноді у публічному дискурсі виринали деякі постаті – скажімо, княгині Ольги, Роксолани, Лесі Українки. Жінки за всіх часів становили близько половини населення, та в традиційних, патріархальних суспільствах, у тому числі українському, політична сила (державна влада), збройна сила (військо), ідеологія (релігійні інституції) та знання (освіта і наука), а також матеріальні ресурси перебували у володінні чоловіків. Історики та літописці слугували сильним світу цього, «великим мужам», тому українську й, загалом, всесвітню історію представлено досвідом порівняно невеликої групи чоловіків привілейованих верств. Це, по суті, історія еліти та її діянь – війн, престолонаслідувань, географічних відкриттів, торгівлі, економічних зрушень тощо. Жінок же було витіснено у приватну сферу – сферу дому, родини, побуту, яка історикам і літописцям видавалася нецікавою, тому не документувалася. Але те, що жінки впродовж тривалого періоду залишалися для історії «невидимими», перебували в її тіні, не означає, що їхня роль була незначущою. Вони досвідчували історію у власний спосіб, їхній внесок був інакшим. Крім того, відомо чимало випадків, коли жінки досягали успіху в мистецтві, політиці абощо, проте їхні досягнення не помічали, знецінювали, не визнавали, витісняли на маргінес.
З одного боку, безумовно, важливо відкривати імена видатних українок. Але з іншого – варто усвідомлювати, що вони не репрезентують досвіду абсолютної більшості українського жіноцтва. Тому не менш важливо вивчати історію повсякдення та масових практик інших, пересічних жінок. Я свого часу досліджувала жіночий досвід Голодомору і з подивом виявила, що жіночі стратегії пристосування, виживання і спротиву в умовах тотального голоду в ізольованих селах, цілковитої безправності та недоступності ресурсів не зводилися до ролі жертви, до позиції об’єктів насильства. Чимало жінок не приймали покірно свою долю, а намагалися впоратися з ситуацією, подолати її. Це дає змогу інакше поглянути на Голодомор – не просто як на досвід нації-жертви, що постраждала від геноциду. Це також історія низового спротиву, який годі помітити, якщо не розглянути повсякденні жіночі практики. У цьому я і вбачаю сенс подібних досліджень: вони дають нам змогу трохи краще зрозуміти, чому ми такі, якими є, що нас привело до нашого сьогоднішнього стану – які поведінкові патерни, стереотипи свідомості, цінності, котрі ми вважаємо значущими, сформувалися власне під впливом і в межах такого досвіду. Навіть щоденні побутові звичаї і звички – як от вкрай шанобливе ставлення до хліба – можуть мати подібне історичне коріння.
Отже, якщо дивитися на історію глобально, на макрорівні, в цифрах, то бачимо події, явища, інституції, процеси. Але щоб зрозуміти суспільство, потрібно аналізувати саме рівень життя звичайних людей та їхньої поведінки, їхніх повсякденних практик. Українська історична наука тривалий час була переважно політично-інституційною історією і цей тренд усе ще зберігається: у сучасній українській історіографії досі домінують дослідження, що стосуються великих політично забарвлених тем. Процес антропологізації історії (повернення її до людини) у вітчизняній науці лише розпочинається – на рівні історії повсякдення й історичної антропології. І вивчення жіночої історії, як і локальної історії (або ж мікроісторії), цьому сприяє. Тепер потрібні час і зусилля, щоб напрацювати новий матеріал і щоб новий дослідницький підхід став звичною частиною нашого історіографічного дискурсу».
Аудіозапис радіопередачі доступний за посиланням: http://www.nrcu.gov.ua/schedule/play-archive.html?periodItemID=2257325.