 |
Автор статті відзначає: «Серцевину земельного фонду України становлять землі сільськогосподарського призначення. Вони є базисом продовольчої безпеки країни і об'єктом особливої уваги всіх зацікавлених суб'єктів, включаючи іноземних. Нині перед Україною постало питання скасування мораторію на купівлю-продаж землі. (…) Теорія земельної ренти як квінтесенція аграрної проблематики є найскладнішою частиною теоретичної системи капіталізму. Вона включає в себе вирішення питань про джерела, способи та суб'єкти привласнення абсолютної, монопольної, диференційної ренти за місцеположенням, природною та економічною родючістю. Рента лежить в основі визначення ціни землі та є одним із базових елементів усієї системи ціноутворення, адже вартість продуктів харчування входить у вартість робочої сили, яка є складовою всіх цін. На жаль, ці теоретичні питання не розробляються належним чином в Україні, а практика йде своїм не завжди раціональним шляхом. Повсякденні уявлення про аграрні відносини, як правило, є викривленими і стають основою для практичних рішень, що є неадекватними ситуації та ведуть не до тих цілей, які декларуються. Тому важливо спиратися на наукові підходи, що мають відповідну теоретичну основу. Перш за все необхідно розрізняти економічний і юридичний зміст власності на землю. Економічний зміст власності розкривається через усю систему економічних відносин з приводу використання землі як засобу виробництва: реальний процес з'єднання працівника з землею, форму праці, створення нової вартості, її поділ на заробітну плату, прибуток і ренту, або утворення доходу фермерського господарства, способи привласнення цих частин вартості суб'єктами сільськогосподарського виробництва. Юридичний зміст власності на землю розкривається через вольові відносини між людьми з приводу цього об'єкта, перш за все через права володіння, користування і розпорядження. І хоча у фундаментальній структурі суспільних відносин правові форми залежать від економічних і відображають їх, в актуальній структурі вони передують економічним відносинам, створюючи їм простір для розвитку або гальмуючи його. Тому вони можуть бути використані для спрямування розвитку в тому чи іншому напрямі. Юридичне поняття приватної власності полягає в тому, що суб'єкт має повне право володіти, користуватися, розпоряджатися об'єктом своєї власності (…). У ст.319 Цивільного кодексу України записано, що «власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд». Земля за своєю природою не допускає такого підходу до об'єкта власності. Її не можна знищити, орні землі не можуть бути використані без негативних наслідків за іншим призначенням. Це означає, що приватної власності на землю у повному значенні взагалі не може бути. Вона може існувати тільки з певними обмеженнями. Юридично такі обмеження представлені, наприклад, такими категоріями, як сервітут, суперфіцій, емфітевзис та ін.».
Андрій Гриценко пропонує наступні тези для урегулювання земельного питання: «Аграрне виробництво має свої об'єктивні економічні закони, які необхідно враховувати, вирішуючи питання раціонального використання землі. Це потребує дотримання певних принципів і норм:
– потрібно дотримуватися умов збереження родючості ґрунтів, що забезпечується системою сівозмін та іншими заходами і регулюється на законодавчому рівні;
– земля повинна передаватися у різних формах реалізації прав власності тільки тим суб'єктам, які мають безпосередній стосунок до сільськогосподарського виробництва;
– юридичні особи можуть набувати права на землю сільськогосподарського призначення тільки у тому разі, якщо їх засновниками є суб'єкти, які безпосередньо зайняті сільськогосподарським виробництвом;
– розмір земельних ділянок, на які набуваються певні права власності, визначається, виходячи із завдань забезпечення раціонального й ефективного використання земель (відповідь на це питання дає аграрна наука, враховуючи особливості країни);
– не повинно існувати власників, які отримують земельну ренту, не беручи ніякої участі у сільськогосподарському виробництві, тобто абсолютна і монопольна рента має привласнюватися державою;
– купівля-продаж земельних ділянок може здійснюватися разом із зобов'язаннями та обмеженнями щодо використання земель;
– іноземні громадяни можуть набувати права на земельні ділянки разом з усіма зобов'язаннями лише у тому разі, якщо на ці ділянки відсутній попит з боку громадян України;
– повинен існувати державний інститут, який здійснює контроль за дотриманням законодавства на ринку прав власності та забезпеченням раціонального використання сільськогосподарських земель;
– враховуючи складність і особливості ціноутворення на ринку сільськогосподарських продуктів, повинна існувати фінансово-кредитна установа, яка займається фінансовими умовами здійснення аграрної діяльності;
– кінцевим власником землі є держава як представник суспільства як цілого. Вона має право у разі нагальної суспільної потреби вилучити земельні ділянки із приватної власності, компенсуючи власникам її ринкову вартість.
Ринок землі (це таке ж ірраціональне поняття, як і обіг землі, бо реально в обігу перебуває не земля, а права щодо неї) може нормально запрацювати лише після попереднього забезпечення викладених вище умов. Недотримання навіть тільки першого принципу призведе уже через покоління до повного виснаження земель. Недотримання другого пункту відкриє можливість нераціонального і спекулятивного використання земель і т.ін. Співставлення цих теоретичних положень, отриманих шляхом урахування особливостей привласнення такого об'єкта, як земля, виявляє їх відповідність практиці успішних в аграрній сфері країн. Є країни з переважанням приватної або державної власності. В кожній країні свій землеустрій, але завжди є вимоги до раціонального використання земель і регулювання аграрних відносин, до кваліфікації працівників, у деяких випадках навіть до їх моральності тощо. Лише поєднуючи теоретичний підхід з узагальненням світового практичного досвіду (як позитивного, так і негативного), можна знайти адекватний для України шлях вирішення докорінного аграрного питання. Поспіх, притаманний нинішнім політизованим підходам, може мати катастрофічні наслідки не тільки для української аграрної сфери, а й загалом для держави».
За інформацією тижневика «Дзеркало тижня»