View message

Як змінився проєкт «Дні науки» за час свого існування? Наскільки реально створити в Україні успішні науково-популярні медіа? Навіщо учені займаються популяризацією досліджень? Нарешті, в якому стані нині перебуває вітчизняна наукова сфера? На ці запитання в ефірі блоку програм «Новий ранок» радіостанцій «Радіо НВ» і «Громадське радіо» відповів молодий учений-фізик, відомий український блоґер і популяризатор науки, старший науковий співробітник відділу фізичної електроніки Інституту фізики НАН України кандидат фізико-математичних наук Антон Сененко.

«Ідея проведення таких науково-популярних заходів виникла 2013 року в учених Інституту фізіології імені О.О. Богомольця НАН України, котрі поставили собі за мету продемонструвати широкій громадськості, що наука в Україні є, і довести, чому вона потрібна. Щоразу здається, що краще вже не може бути, але організатори і лектори з демонстраторами постійно роблять неможливе, – стверджує Антон Сененко. – Я відвідую «Дні науки» [нагадаємо, останні заходи цього науково-популярного проєкту, започаткованого молодими вченими НАН України, відбулися 9-10 листопада 2019 року] суто як глядач і можу констатувати, що за 6 років існування цього проєкту кількість переросла в якість. Іще 3-4 роки тому деякі лекції – через перевантаженість формулами та спеціальною термінологією – були, відверто кажучи, розраховані, радше, на таких само фахівців, ніж на пересічних громадян, і особисто для мене найзрозумілішими з програми заходів виявлялися хімічні досліди та демонстрації з допомогою мікроскопа. Сьогодні науковці вже навчилися розповідати про свою роботу доступно, цікаво й виважено, а також спокійно і впевнено, не хвилюючись перед публікою. Та найважливіше – не примітивізуючи. Крім того, вони завжди намагаються залишити загадку для слухачів, аби спонукати їх самостійно розібратися в темі (хоча б поґуґлити і почитати Вікіпедію). Для популяризатора одночасно бути цікавим і надмірно не спрощувати проблеми – справа доволі важка, бо він ризикує наразитися або на критику колег, або на невдоволення аудиторії. Образно висловлюючись, це все одно, що їхати на палаючому велосипеді.

Популяризація, фактично, є засобом реалізації просвітницької функції науки. Вона дає змогу підтримувати критичне мислення і певний мінімальний рівень розуміння складності навколишнього світу й особливостей його розвитку. Відвідувачі «Днів науки» завжди дякують організаторам і учасникам за те, що дізналися, що в Україні, крім політики та шоубізу, існує щось прекрасне, захопливе й розумне. Аби переконатися, що так воно і є, достатньо побачити, з яким задоволенням діти дивляться у мікроскоп, як щиро дивуються хімічним реакціям, спостерігають за явищами електромагнетизму й левітації за наднизьких температур. Власне, такі заходи – перший крок із залучення до науки дітей, яких це заняття потенційно здатне зацікавити. Причому настільки, що вони далі захотять «копати глибше» – уже у спеціальних інженерних і недільних школах, гуртках, на курсах тощо.

Географія «Днів науки» щороку змінюється, незмінним залишається тільки Київ, з якого почалась історія проєкту. До того ж, у столиці сконцентровано найбільшу кількість наукових установ – практично весь національний інтелектуальний потенціал. У регіонах популяризувати науку значно складніше. Проте, звичайно, трапляються й винятки. Скажімо, у Житомирі працює чудовий Музей космонавтики імені С.П. Корольова, який, на мою думку, нічим не поступається аналогічному павільйонові Міжнародного салону авіації та космонавтики у французькому Ле Бурже. Цієї осені партнером «Днів науки» в Івано-Франківську вже не вперше виступило Наукове містечко «Нова енергія», котре діє на базі Івано-Франківського національного технічного університету нафти і газу. Дуже тішить, що такі ініціативи існують не тільки в Києві.

Приємно вражений тим, що цього разу «Дні науки» підтримало Міністерство освіти і науки України. Перший заступник Міністра Юрій Полюхович навіть узяв участь у заходах проєкту, прочитавши на локації Київського національного університету імені Тараса Шевченка лекцію про писемність майя, фахівцем з якої він є. Гадаю, для багатьох було відкриттям дізнатися, що першим писемність майя розшифрував українець за походженням – уродженець Харкова Юрій Кнорозов, який свого часу довго працював у Південній Америці.

«Дні науки» – цілком волонтерський проєкт, часткову підтримку якому надає соціально відповідальний бізнес. Але спонсорів усе ще бракує. Водночас, організаторам спільно з колегами-друзями із проєкту «Наукові пікніки в Україні» вдалося виграти фінансування з Громадського бюджету Києва. Це сталося завдяки тому, що кияни віддали свої голоси, серед іншого, і цим важливим ініціативам. Тобто українське суспільство вже сформувало запит на отримання нових знань у такому просвітницько-розважальному форматі. Про це свідчить також те, що приватні кошти для створення аудіокниг, які видавництво «Наш Формат» шукає за допомогою краудфандингу, найшвидше знаходяться саме на науково-популярну літературу. Хоча самостійне комерційне наукове-популярне медіа на кшталт «Discovery» в Україні, як на мене, наразі неможливе, бо неминуче стане збитковим через незначну поки що аудиторію».

«Кожен популяризатор науки має власну історію, – продовжує Антон Сененко. – Скажімо, я став популяризатором і блоґером не тільки тому, що просто хотів поділитися зі світом цікавими результатами досліджень. Мене допекло, коли народні депутати почали писати, ніби наука Україні не потрібна, ніби наша держава надто бідна, щоб витрачати гроші на дослідження, а вчені насправді нічого корисного не роблять – лише, за словами одного з колишніх прем’єр-міністрів, «продукують стоси паперу». І це мали нахабство писати невігласи, які не обтяжили себе тим, аби розібратись у темі, не розуміють, яких розробок потребує наша армія, і навіть не орієнтуються, звідки в розетках струм. Водночас, чомусь справжні українські вчені, перетинаючи кордон, одразу «зростають у ціні»: їхні зарплати з умовних 6 тис. грн піднімаються, в середньому, до 2 тис. євро.

Недофінансування науки в Україні – сумна і вже досить тривала історія. По суті, нашу науку нищать. Учені, звичайно, намагаються долучатися до процесів із реформування сфери своєї діяльності, зокрема до написання законів. Так було підготовлено нову редакцію Закону України «Про наукову і науково-технічну діяльність», схвалену Парламентом наприкінці 2015 року. Згодом було створено Національну раду України з питань розвитку науки і технологій, очолювану Прем’єр-міністром України, невдовзі має повноцінно запрацювати Національний фонд досліджень України, котрий утілює найкращий світовий досвід із грантового фінансування науки – чесного, прозорого, здійснюваного на конкурентних засадах. На нещодавньому засіданні Національної ради України з питань розвитку науки і технологій очільник Уряду Олексій Гончарук підкреслив, що держава зобов’язана приділяти науці увагу, зберігати наукові школи, підтримувати молодих учених. Він також поставив завдання щодо оцінки наукової системи та просування реформи наукової сфери.

Але до кінця цієї реформи доживуть, очевидно, не всі, бо якщо грошей нема, то їх нема. Поки ми обговорюватимемо, який вигляд повинна мати корова, забуваючи її погодувати, вона загине. Така доля може спіткати й українську науку. У цьому й полягає особливий цинізм нинішньої ситуації, бо фінансування науки продовжує зменшуватися. Тоді як, відповідно до чинного законодавства, мало б, навпаки, зростати. Згаданий Закон встановлює обсяг бюджетного фінансування науки на рівні 1,7% ВВП, реально ж він принаймні вдесятеро менший і цього року склав 0,16% ВВП. У Законі також встановлено, що заробітна платня молодого вченого повинна вдвічі перевищувати середню зарплатню у промисловості, чого теж досі немає.

Тому не дивно, що за цих умов чимало учених від’їжджає за кордон. Кількість наукової молоді скорочується взагалі шаленими темпами: наприклад, за останні 5 років у Національній академії наук України їх поменшало майже на тисячу. Ще одна приголомшлива цифра: за офіційною статистикою, від 1991 року українських науковців стало менше у 5 разів! До слова, із 2009 року фінансування НАН України зросло на 113%, тоді як фінансування Генеральної прокуратури – аж на 692%! Чи почала Генпрокуратура працювати ефективніше, не відомо, але що дорожче – це точно. Отакі у держави пріоритети.

Проблема в тому, що, по-перше, Українська держава так і не спромоглася сформулювати свій запит до науковців, а, по-друге, навіть досі, на шостому році війни (з початком якої стало очевидно, що ми технологічно відстаємо від супротивника і потребуємо нових технологій), у нашої влади переважно відсутнє розуміння того, що без науки неможливо побудувати інноваційну економіку».