View message

Провідний науковий співробітник відділу теорії та історії соціології Інституту соціології НАН України доктор соціологічних наук Олександр Шульга в ефірі програми «Турборанок. Донбас» радіостанції «Громадське радіо» прокоментував оприлюднені нещодавно результати соціологічних опитувань, проведених Київським міжнародним інститутом соціології (тривало з 1 по 12 грудня 2019 року, вибірка становила 2043 особи, статистична похибка не перевищує 3,3%) та російським Левада-Центром (23-29 січня 2020 року, вибірка – 1603 особи, похибка – 1,5-3,4%).

Доктор соціологічних наук Олександр Шульга (скріншот відеозапису радіопередачі)

Наприклад, як показують ці дослідження, до росіян погано ставляться 39% українців, тоді як росіян, котрі ставляться погано до українців, – 47%. «Подібні опитування проводяться не вперше, і, загалом, дуже часто виходило так, що росіяни ставилися до українців дещо гірше, ніж українці до росіян, – пояснює науковець. – Хоча на початку каденції Володимира Зеленського росіян, які ставляться до українців добре, було 56%, але за майже рік його президентства ця цифра суттєво зменшилася».

Згідно з опитуванням Левада-Центру, 42% росіян ставляться до України добре або дуже добре. Про що це свідчить – розтлумачує гість радіостудії: «Все-таки і наше, і їхнє суспільства – дуже патерналістські. Скоріш за все, відповідаючи на це запитання, росіяни розрізняли українців і державу Україна. За такого підходу немає нічого дивного у високому рівні позитивного ставлення до українців як народу, котрий, мовляв, «не впливає на владу» (тобто «народ хороший, влада погана»; як варіант: «винен Кремль, а не росіяни»). Але, аналізуючи дані опитувань, слід також мати на увазі, що громадська думка у двох країнах формується під впливом різних чинників: якщо Росію можна порівняти з оркестром, в якому всі грають в унісон, то у нас панує какофонія. До того ж, росіяни більшою мірою є продуктом свого інформаційного середовища – на українську громадську думку впливати значно важче».

Водночас, як стверджує Олександр Шульга, останніми роками ставлення українців до росіян і Росії в деяких аспектах зазнало значних змін: «2013 року, ще до акцій протесту на Майдані та анексії Криму, близько половини наших респондентів саме Росію та країни СНД вважали головними стратегічними партнерами України на найближчі 5 років (для порівняння: Європейський Союз – майже 30%, США – всього кілька відсотків). Між українцями та росіянами також була найменша етнічна дистанція: понад 50% опитаних були готові бачити представників цього етносу своїми сусідами, колегами, друзями та членами родини. І, попри те, що за Боґардусовою шкалою соціальної віддаленості росіяни для українців досі залишаються найближчими (хоч уже і не так явно й безальтернативно, як раніше), в цілому готовність бачити їх у найближчих колах спілкування знизилася майже на 20%.

Суттєво змінились і геополітичні орієнтації українців: якщо у 2012-2013 роках їх (орієнтації) можна було охарактеризувати як геополітичну амбівалентність, або, грубо кажучи, геополітичну шизофренію (бо відносна більшість респондентів схилялась одночасно до інтеграції в ЄС та СНД), то зараз превалює західний вектор – євроінтеграція. Він залишається для українців бажаним навіть незважаючи на відсутність відчутного прогресу в цьому напрямі. Крім того, у нас вищий, ніж у росіян, рівень готовності до міждержавних (українсько-російських) відносин із закритими кордонами та візовим режимом: іще від 2014-2015 років ця цифра коливалась у межах 40-42%, в періоди загострення протистояння – сягала 45%. Зараз вона дещо зменшилась, оскільки відбулася рутинізація насильства і, на превеликий жаль, втрати на фронті вже нікого не дивують.

Загалом, надалі зміна ставлення українців до Росії залежатиме, в першу чергу, від поведінки самої Росії, від того, чи погіршуватиметься ситуація на фронті – чи відновляться бойові дії та чи застосовуватимуться нові методи ведення гібридної війни».

На думку вченого, 5% українців, які висловилися на підтримку об’єднання двох країн, – насправді не така й велика кількість, як може здаватися: «На підконтрольній Україні частині Донбасу (включно з «сірою» зоною) нещодавно проводилось опитування, під час якого у респондентів, зокрема, цікавились, які джерела інформації вони обирають, аби дізнаватися про події у своєму регіоні та в Україні в цілому. Так от, від 16 до 20% з цією метою постійно дивляться російське телебачення. Загалом, частка наших співгромадян, які дізнаються про події в Україні з російських ЗМІ, згідно з релевантними дослідженнями, становить 10% і невдовзі може зрости внаслідок кодування супутникового сигналу українських телеканалів. Тим часом російські телеканали залишаються у відкритому доступі, адже їхньою головною метою є зовсім не матеріальний прибуток. Що відбудеться насправді – побачимо вже за пів року, коли ринок розставить усе по місцях і ця проблема набуде особливої актуальності».

«У 2012-2013 роках найбільшу довіру українці виявляли до Церкви, армії та ЗМІ (на противагу Президентові, Парламенту й правоохоронним органам, яким, радше, не довіряли, ніж довіряли), проте після подій 2013-2014 років ставлення до ЗМІ різко погіршилось, і, до речі, попередній рівень довіри не відновився досі. За даними одного із соціологічних опитувань, переселенці з Криму та громадяни, які мешкають на територіях, прилеглих до лінії розмежування на Сході, не довіряють одному джерелу інформації: вони дивляться українські та російській телеканали, а потім телефонують родичам, які залишилися на окупованих територіях. З іншого боку, не варто нехтувати особливостями російських ЗМІ, які роблять їх привабливими для споживача. Скажімо, якщо на українському телебаченні «не все так однозначно» і представлено багатоголосся думок, діаметрально протилежні позиції (що, власне, і є виявом демократії та свободи слова), то, вмикаючи російське телебачення, ви занурюєтесь у «теплу ванну»: там чітко розмежовано «чорне» і «біле», все струнко і зрозуміло», – говорить Олександр Шульга.