View message

«У всі часи жінки становили половину людства чи навіть більше. Історичний досвід людства наполовину є жіночим історичним досвідом. Що нам про нього відомо? Надзвичайно мало або майже нічого. Це означає, що наше знання про минуле дуже часткове, а отже – неадекватне. Одна з проблем феміністичних студій в історії – проблема доступності писемних джерел, які висвітлювали б саме жіночий досвід, джерел, в яких, сказати б, звучать жіночі голоси», – стверджує історик і антрополог, дослідниця жіночої історії, виконувачка обов’язків завідувача відділу соціальної антропології Інституту народознавства НАН України доктор історичних наук Оксана Кісь. Про це та інше вчена розповіла у програмі «Без брому» мультимедійної онлайн-платформи «Локальна історія». До вашої уваги – головні тези цього інтерв’ю.

Оксана Кісь (фото: Прессклуб Львів)

Радянський емансипаційний проєкт

«Первісно щорічне відзначення 8 березня мало на меті акцентувати на вимогах рівноправності для жінок. На початку ХХ століття, 1909 року, у США пройшли великі страйки працівниць текстильної та швейної промисловості, котрі вимагали, зокрема, поліпшення умов праці, а також інших прав. 1910 року в Копенгагені відбулася друга всесвітня конференція жінок-соціалісток, на якій Клара Цеткін виступила з пропозицією щорічно в останню неділю лютого відзначати Міжнародний день боротьби за права жінок. Це не була її власна ідея – вона її запозичила в американських протестувальниць. Закликали привертати увагу до необхідності надання жінкам таких актуальних і відсутніх у них на той час прав, як виборчі права, право на освіту, професійну діяльність і рівну оплату праці, майнові та родинні права. Оскільки всі ці теми були болючими для більшості тогочасних жінок, ідею охоче підхопили.

У Києві Міжнародний день боротьби за права жінок уперше відзначили ще 1914 року. Лютнева, або ж так звана буржуазна, революція в Російській імперії розпочалася, фактично, з масових жіночих мітингів і страйків у Петрограді, на які жінки вийшли під гаслом «Хліба і миру!». Інша річ, що цими протестами скористалися більшовики і після встановлення радянської влади вони фактично привласнили це свято. Відбувалася поступова деполітизація 8 березня – від ідеї боротьби за права жінок до концепту «свята весни, вічної жіночності, кохання». Відзначення жіночого дня поступово витіснили з публічної сфери у приватно-родинну. По суті, це була еволюція до протилежного, до повного вихолощення первісного смислу.

Спершу більшовики запровадили просторовий контроль – жіночі зібрання з вулиць було перенесено до закритих приміщень, що одразу позначилося на кількості учасниць. Далі відбулося його фактичне одержавлення: з керівних партійних органів на місця почали «спускати» сценарії відзначення свята, його було формалізовано, перетворено на офіціоз. Якщо протягом якогось часу жінки-активістки на подібних зібраннях іще намагались порушувати актуальні проблеми й потреби жіноцтва, то у 1930-х роках вони вже рапортувати про свої досягнення у соцзмаганнях, засвідчувати лояльність до Комуністичній партії, вдячність їй за надані права та можливості. Приблизно з 1950-х – 1960-х років, із початком «холодної війни», ідею рівноправності радянських жінок стали використовувати для пропаганди радянського способу життя на міжнародній арені. Таким чином, свято 8 березня було одержавлено і 1965 року оголошено вихідним днем. Поступово воно взагалі перетворилося на домашнє, родинне, майже зникнувши зі сфери публічності. За таких умов уже не випадало говорити про якісь права жінок-пролетарок. У 1970-х – 1980-х роках радянська версія Міжнародного дня боротьби за права жінок була подібна, радше, до чогось середнього між Днем матері та Днем Святого Валентина: жінок вшановували й обдаровували передусім як матерів, у дитячих садочках влаштовували тематичні ранки з віршиками на честь мам, хлопчики-школярики на честь 8 березня мали готувати для своїх однокласниць підсніжники і маленькі подаруночки.

Усе це, до речі, чудово простежується у візуальних засобах пропаганди, в першу чергу – святкових листівках, які тиражувались у Радянському Союзі практично до самого кінця його існування. На листівках і плакатах 1930-х років зображували суворих, дуже маскулінних (бо на початках радянської влади панував курс на розмивання відмінностей між статями і, відповідно, позбавлення жінок жіночих рис як «буржуазних атрибутів») трудівниць за заводськими верстатами, оскільки перша ідеологічна новація щодо цього дня полягала в підміні ґендерної ідеї класовою: ішлося не про боротьбу за права усіх жінок, а лише про права жінок-трудівниць, представниць робочого класу. У 1940-ві роки центральним образом радянських листівок до 8 березня стала жінка-мати, з 1950-1960-х років – домінує образ вільної, щасливої, повноправної радянської жінки, оточеної родиною чи співгромадянами. Це дуже жіночна постать – усміхнена, вбрана в сукню, із зачіскою. Від 1970-х років центральний жіночий персонаж постійно омолоджувався і навіть інфантилізувався: на листівках малювали спершу дівчаток шкільного віку, згодом – дошкільнят, героїв мультфільмів (переважно тварин). Зрештою, живі істоти зникли з листівок зовсім – залишилася тільки весна (бруньки, квіточки, струмочки), тож 8 березня в радянській інтерпретації втратило статус дня солідарності жінок у боротьбі за їхні права і було редуковане до «свята весни», яке не мало жодних політичних конотацій і взагалі стосунку до суспільства.

У чому полягала лицемірність радянського проєкту емансипації? Декларуючи ширші права для жінок, радянська влада не забезпечувала їм реальних можливостей для самореалізації. У межах свого усноісторичного проєкту про Україну ХХ століття в пам’яті жінок я запитувала респонденток про те, що зі свого радянського досвіду вони вважають позитивним. Жінки із Заходу, Сходу та Півдня України одноголосно назвали доступ до освіти, яка відкривала перед ними перспективи професійного зростання, кар’єрного просування, загалом – саморозвитку та самореалізації за межами дому. Водночас, більшість із них у подальшому стикалися з так званим ефектом «скляної стелі», зумовленим неформальними патріархальними стереотипами, тож частка жінок на керівних посадах була незначною.

Усі дослідниці історії жінок в СРСР сходяться на тому, що радянський емансипаційний проєкт не вдалося втілити в життя. Спочатку радянська влада робила спроби перебудувати ґендерні відносини в сім’ї, щоб винести виконання побутових функцій за її межі (у громадські кухні, їдальні, пральні, ясла, дитячі садки, літні табори) і, як тоді казали, «звільнити жінку від кухонного рабства» для більш продуктивної праці – професійної та політичної діяльності тощо. Однак уже в 1930-х роках країні забракло на це ресурсів з огляду на пріоритетність інших цілей, зокрема мілітаризацію економіки». Тож сімейні та побутові обов’язки (турбота про дітей, хворих, стариків та дім) знову опинилися головно на плечах радянських жінок.

Радянська жінка: ідеал і реалії

«Радянський ідеал жінки не мав нічого спільного з реальністю. Але щоб спонукати жінок його наслідувати, в усіх ЗМІ тиражувалися зразково-показові, героїзовані приклади. Одним із них була трактористка Паша Ангеліна, модель поведінки якої лежала поза межами можливого для звичайних колгоспниць, котрі у 1930-х роках ще жали серпами. І хоч рівень механізації в сільському господарстві зростав, але він не покривав усіх потреб. Крім того, саме в цей час на рівні державної пропаганди та в суспільному житті відбувся відкат до патріархальної моделі сім’ї: жінку не так націлювали на участь у громадській, політичній, професійній діяльності, продуктивній праці, як знову нагадували їй про материнські ролі, адже після численних репресій і Голодомору демографічна ситуація в СРСР була дуже сумною. Тож станом на 1940-ві роки центральним жіночим образом державної пропаганди стала «радянська супержінка», яка успішно поєднувала материнську роль з іншими професійними та громадськими ролями – вона мала одночасно бути доброю матір’ю та сумлінною працівницею і громадською активісткою (чи то у профспілці, чи в організації з охорони довкілля, чи у Червоному Хресті). Ідеалізувався образ матері-героїні.

Окрема цікава тема – легітимізація образу жінки-воїна, який, знов-таки, постав у контексті мілітаризації радянського суспільства на початку 1930-х років. На той час активно розвивалися громадські організації, що вишколювали молодь у парамілітарному ключі (ОСОАВІХІМ, попередник ДОСААФ). Туди запрошували й дівчат-комсомолок. І багато молодих жінок щиро повірили, що захист батьківщини зі зброєю в руках є також і жіночою справою, частиною нормативної радянської жіночності.

Слід пам’ятати, що на фронтах Другої світової війни воювало близько 1 млн радянських жінок. Вони брали участь у війні не тільки в допоміжних, обслуговуючих для армії ролях санітарок чи медсестер, а й у бойових ролях льотчиць, кулеметниць, снайперок. Це були жінки з іншим досвідом, які вимагали до себе й іншого ставлення. Скажімо, після війни дуже змінилася творчість поетеси Юлії Друніної, для якої її ідентичність ветеранки була ключовою. Драма авторки полягала в тому, що суспільство не приймало цієї ідентичності».

Нейтралізація чоловіка

«Попри те, що у війні загинуло дуже багато чоловіків, про встановлення матріархату в СРСР не йшлося навіть на побутовому рівні. Плутати обов’язки з правами – це доволі поширена помилка: широке коло відповідальності зовсім не означає автоматично такий же рівень свободи, впливу, влади. Фактично, з кінця Другої світової війни, а точніше – з 1944 року, відколи почався культ радянського материнства й було запроваджено державні відзнаки і нагороди для багатодітних матерів (у тому числі звання матері-героїні), – можна говорити про так званий «контракт матері-працівниці». Цей термін позначає своєрідну угоду між Радянською державою та жінками: держава виступає гарантом соціальної підтримки для жінок-матерів, очікуючи натомість, що вони не лише народжуватимуть і виховуватимуть дітей, а й працюватимуть. У такий спосіб патерналістська та патріархальна держава сталінської моделі фактично підважила роль чоловіка як годувальника сім’ї, замінила собою його функції, перетворившись, по суті, на такого собі «всемогутнього батька», здатного як надавати, так і відбирати у жінки матеріальну підтримку, соціальний захист та інші блага – додаткові відпустки, різноманітні пільги тощо. Відтак, присутність чоловіка в сім’ї стала суто номінальною, а його відсутність – не критичною для сімейного добробуту.

Для тоталітарної держави було важливо забезпечити лояльність і незаангажованість чоловіків у різні політичні рухи – за рахунок професійної зайнятості (продуктивної праці) або військової служби. На мою думку, це мало негативні наслідки після розпаду СРСР, коли система соціального забезпечення зруйнувалась, а чоловіки виявилися не готовими перебрати на себе відповідальність за родину. Радянська чоловіча ідентичність була надзвичайно тісно пов’язана з професійним статусом, тому закриття багатьох підприємств і масове звільнення їхніх робітників вибило чоловікам ґрунт з-під ніг. Таке доволі серйозне психологічне випробування кризою маскулінності витримали далеко не всі: чимало чоловіків страждали на алкологізм або просто залишали свої родини у скрутні часи».

Жінки в екстремальних умовах: досвід виживання

«Я цікавлюся жіночим досвідом у різних історичних контекстах. На ідею заголовку книги [2017 року вийшла монографія Оксани Кісь «Українки в ГУЛАГу: вижити значить перемогти». – прим. Пресслужби НАН України] мене наштовхнуло інтерв’ю з селянкою Марією Шангутовою про її досвід перебування на примусових роботах у Німеччині під час Другої світової війни. Коли я записала її спогади, моя співрозмовниця запропонувала поспілкуватися за чаєм і розповіла про іншу частину свого життя: після повернення в СРСР цю жінку засудили до таборів ГУЛАГу як колаборантку, адже виявилося, що вона виїхала до Німеччини із власної волі – вслід за чоловіком, вивезеним примусово (пані Марія тоді була молодою вагітною жінкою і, цілком зрозуміло, не хотіла розлучатися з чоловіком). Але моя співрозмовниця говорила про свою важку життєву історію в дуже несподіваний для мене спосіб – не з позиції жертви і без розпачу. Вона говорила не стільки про те, як вона постраждала, скільки описувала те, як подолала ті випробування, як вижила у таборах. Вона розповідала не як жертва, а як переможниця. Відтоді я постійно поверталася до думки про те, наскільки наше уявлення про жінок-політв’язнів однобічне і як воно відрізняється від їхнього власного сприйняття пережитого.

Обкладинка книги «Українки в ГУЛАГу: вижити значить перемогти»

Жіночі стратегії виживання відрізнялися від чоловічих і, як на мене, ця різниця полягала в тому, що в екстремальних життєвих обставинах, коли права, можливості та ресурси особи були практично зведені до нуля, а житлові умови нічим не нагадували нормальне життя, жінки могли використати традиційну нормативну жіночність як унікальний ресурс для виживання. Про що мова? Українки, які опинялись у радянських таборах через звинувачення у співпраці з УПА, походили переважно із сільського середовища західних регіонів, тобто виховувалися в умовах традиційної культури. Їх націлювали передовсім на те, що необхідно опікуватися побутом, доглядати за всіма членами родини. Вони володіли багатьма практичними навичками (шиття, вишивання, в’язання, підтримування чистоти у приміщенні). Крім того, ці жінки були дуже релігійними. Опинившись у скрутних обставинах, вони відбудовували нормальний, звичний для себе світ, ґрунтуючись на тому, що вважали правильним для своєї ідентичності. Настанови нормативної жіночності спонукали їх не лише доглядати за своїм тілом та одягом, а й займатись іншими доцільними, на їхню думку, справами, зокрема, тими, що забезпечували емоційну розрядку (наприклад, співами, віршуванням). Та головне – те, що вони говорили одна з одною, розраджували, втішали і, в такий спосіб, допомагали одна одній долати відчай. Людина, яка втрачала надію, в таборах була приречена – вона опускала руки і переставала боротися за своє життя. Звичайна ж практика «жіночих балачок» із вербалізацією переживань, скаргами і визнанням власних слабкостей, фактично, відігравала роль сеансів групової психотерапії.

Проте найважливішим, напевно, елементом взаємодії між ув’язненими жінками стала так звана «етика турботи», яку свого часу досліджували в межах феміністського психоаналізу. Настанова піклуватися про інших, бути чутливим до потреб інших і дбати про їхній добробут була важливою складовою нормативної жіночності у традиційних культурах. У традиційній український родині, як правило, саме жінка виконувала «роботу з емоційної турботи». У розділених за статтю таборах ГУЛАГу жінки опинилися в ґендерно однорідному середовищі, де панувала взаємна турбота. Завдяки цьому там навіть утворювалися квазіродинні групи з 3-5 осіб, членки яких відчували міцний взаємозв’язок та взаємну відповідальність і могли розраховувати на допомогу у виживанні. Жінки підтримували одна одну в різні способи – ділились їжею та одягом, доглядали недужих, підтримували психологічно тощо. Ці жіночі мережі виживання, базовані на кооперації, партнерстві, горизонтальних зв’язках, були доволі ефективними. Натомість, як показали дослідження соціальних взаємодій у чоловічому середовищі нацистських концтаборів, там переважно панувала стратегія змагальництва, конкуренції, вибудовування ієрархії, що, як правило, не допомагало, а заважало їм витримувати часто нелюдські умови існування. Це помітили дослідники, які вивчали жіночий і чоловічий досвід Голокосту і виживання в гетто та концентраційних таборах. Було б цікаво порівняти це з досвідом українських чоловіків-політв’язнів у ГУЛАГу, але наразі таких досліджень нема.

Ресурсом для виживання деяких жінок у критичних умовах нерідко ставало жіноче тіло. З одного боку, у таборах воно могло створювати для ув’язненої жінки додаткові ризики, робити її більш вразливою та беззахисною перед загрозою сексуального насильства. З іншого боку, як і в усі часи та в усіх культурах в надзвичайних умовах, в ГУЛАГу жінка могла «обміняти» свою сексуальність на певні вигоди – їжу, одяг, кращі умови проживання, полегшені роботи. Проституція задля виживання для когось ставала способом порятунку у неволі. Однак сексуальне насильство з боку наділених владою, силою та ресурсами чоловіків не оминуло, вірогідно, жодну невільницю. Про це відомо з узагальнених розповідей, оскільки українки-політв’язні ніколи відкрито не зізнавались у тому, що їх було зґвалтовано. Російські дослідниці, котрі дещо глибше вивчали це питання, стверджують, що практично будь-яка ув’язнена могла стати (і неодноразово) жертвою сексуального насильства, серед іншого – й особливого жорстокого та групового зґвалтування. Але для переважної більшості жінок із таким досвідом ця тема є табуйованою, щодо неї панує певна «змова мовчання». Вочевидь, це спричинено її травматичністю, що цілком зрозуміло, але також і зумовлено схильністю нашого суспільства до victim blaming – стигматизації жертв.

Що стосується материнства за ґратами, то сценарії розгортання подій могли бути різними. Деякі жінки опинялися в ув’язненні вже вагітними або з немовлятами на руках. Новонароджених і немовлят розміщували у притабірних сиротинцях. Матері, як правило, мали обмежений доступ до них. По досягненні віку 1,5-2 років дитину спрямовували до звичайного дитбудинку або, рідше, передавали до родини, якщо та клопотала про опіку над нею. Інші жінки вагітніли вже в таборах – навіть попри те, що там зазвичай вживали всіх можливих заходів, аби унеможливити контакти між чоловіками та жінками й уникнути небажаних вагітностей та пов’язаних із ними додаткових витрат і клопотів. Порушення цих правил не просто траплялись, а й мали доволі масовий характер – почасти через зґвалтування та з огляду на відсутність засобів контрацепції. За спогадами колишніх ув’язнених, частина жінок, засуджених до позбавлення волі за кримінальні злочини, використовували материнство як спосіб полегшення свого перебування за ґратами, адже жінки на останніх місяцях вагітності звільнялися від найважчих видів роботи і трохи краще харчувались, а потім їх розміщували у спеціальних «бараках мамок». На материнство за ґратами свідомо наважувались і жінки іншої категорії – інтелігентні і вже далеко не юні: вони робили цей крок переважно з почуття самотності, яке прагнули подолати. Нерідко жінки, засуджені на 20-25 років позбавлення волі, розуміючи, що шанси дожити до звільнення і згодом стати матір’ю, мізерні, вирішували народжувати у тих обставинах, щоб бодай так пізнати радість материнства. Хоча згадують і про історії народження дітей від табірної любові.

У період грудного вигодовування породілля мала, як правило, більш-менш регулярний доступ до своєї дитини – кілька разів на добу (хоча правила гри могли різнитися залежно від місця розташування табору (в першу чергу, кліматичних умов та особи начальника). З припиненням лактації матір могли відіслати на загальні роботи навіть до іншого табору й суттєво обмежити її можливості навідувати дитину. Діти утримувались у спеціальних закладах – дитячих будинках або так званих «детгородках», – розташованих поза табірною зоною, але впритул до неї. По досягненні дворічного віку діти багатьох ув’язнених жінок губилися, нерідко – назавжди. І не всі історії про возз’єднання родини після багатьох років розлуки і пошуків мали щасливий кінець.

Отже, для частини жінок народження дитини в неволі ставало надзвичайно болючим, травматичним досвідом, для когось – єдиною втіхою, для решти – ресурсом виживання. Але для багатьох ув’язнених наявність дитини на волі та бажання колись її побачити спрацьовували як стимул, що мотивував продовжувати жити в абсолютно нелюдських умовах».

Комплекс набутої безпорадності

«Історія важлива, тому що вона дає розуміння того, чому ми є такими, якими ми є. І що краще ми себе розуміємо, то легше нам давати раду своїм слабким сторонам і оперувати сильними. Найбільш шкідливий спосіб інтерпретації нашого історичного минулого – віктимізація України, представлення її як жертви нездоланних історичних обставин, підступних сусідів-ворогів, лихих сил тощо. Коли ми сприймаємо себе як спадкоємців нації-жертви, це справді паралізує. У дослідженнях практик сімейного насильства існує поняття «набутої безпорадності»: людина, котра живе у насильницьких стосунках, з часом втрачає здатність протидіяти тому, хто чинить над нею насильство, перестає докладати зусиль, щоб розірвати такі стосунки. Їй здається, що вона не здатна, що не впорається, проте ця безпорадність є лише ілюзією. Одна з головних проблем України полягає в тому, що вона століттями, сказати б, перебувала в насильницьких відносинах, у яких щодо неї чинилися різні несправедливості. Тому українці як нація мають власний комплекс набутої безпорадності. Та доки жертва не повірить у себе і свої сили, доки не відчує себе спроможною розірвати замкнуте коло насильства, доти вона залишатиметься жертвою. Здобуття незалежності – це наш історичний шанс. Якщо ми його зараз не змарнуємо».

Оксана Кісь у програмі «Без брому» проєкту «Локальна історія» (фото: «Локальна історія»)