View message

Ксенія Гулак читає лекцію «Як відрізнити надійні джерела інформації від ненадійних» (Київ, 13 квітня 2019 року). Фото: Пресслужба НАН України

«Інформацією є будь-які знання, отримані суб’єктом при сприйнятті нових даних за допомогою органів чуття (зору, слуху, нюху, смаку, дотику), – пояснила лекторка. – Нові дані поділяються на дві категорії – суб’єктивну інформацію, джерелом якої є сам суб’єкт сприйняття, та фактологічну, що надходить із зовнішніх джерел (від інших людей, засобів масової інформації тощо). До другої категорії належать, зокрема, й результати наукових досліджень.

Нині існує велике різноманіття джерел інформації – електронні (Інтернет-сайти) і друковані (книги, газети, журнали тощо), телебачення та радіо, інші люди. Особливої ваги останнім часом набувають соціальні мережі. Помилково вважати, що, наприклад, усе написане в книзі є правдою, а опубліковане в соцмережі – ні, тож кожен конкретний випадок слід розглядати окремо. Джерело фактологічної інформації може вважатись якісним, якщо воно надає інформацію, по-перше, достовірну (тобто не вигадану, а таку, що відображає навколишній світ таким, яким він є, без помилок), а по-друге, актуальну (тобто таку, що відповідає сучасним уявленням про світ).

Джерело: slideshare.net

Для виявлення потенційно неякісних джерел, контент (уміст) яких викликає сумніви, користуються спеціальним алгоритмом. Звичайно, він має обмеження та не завжди дає правильний на 100% результат, але цей інструмент доволі простий і доступний будь-якому споживачеві інформації.

По-перше, визначте призначення джерела. Якщо джерело ставить собі за мету розважити користувача, то навряд чи воно має достатньо ресурсів (фінансів, персоналу, часу), щоб дозволити собі регулярно спілкуватися з експертами. Наприклад, якщо популярний блогер публікує по кількасот новин на день, поділіть його приблизний робочий час на кількість оприлюднених повідомлень, і отримаєте середнє значення часу, витраченого на підготовку одного повідомлення, та зрозумієте, чи фізично можливо перевірити достовірність кожного з них. Інша річ – якщо на блогера працює штат фактчекерів (перевіряльників інформації), які й виконуватимуть цю роботу: в такому разі якість інформації буде, скоріш за все, значно вищою. На жаль, журналісти, які звертаються по коментар до науковців, зазвичай вкрай обмежені у часі. Я, звісно, навіть за 15 хвилин намагатимусь пояснити, чому, скажімо, ГМО корисні чи шкідливі, але журналіст, який не має змоги приділити більше часу складній темі, навряд чи зможе адекватно її сприйняти, а потім ще й донести до своєї аудиторії.

Джерело: repubblica.it

Співвідношення між кількістю та якістю інформації нагадує стратегії розмноження у різних тварин. Риби і комахи дають величезну кількість потомства, з якої, однак, виживає не так багато особин. Натомість у багатьох вищих тварин, наприклад слонів, народжується лиш одне дитинча, яке має значно вищі шанси на виживання, оскільки батьки ретельно й довго про нього піклуються. Отже, якщо журналісти намагаються опрацювати та перевірити кожну новину, а за потреби ще й провести розслідування і поцікавитися думкою фахівців – опублікована в результаті їхніх зусиль інформація з високим ступенем імовірності буде якісною та вартою довіри.

По-друге, шукайте першоджерело інформації. Наприклад, повідомлення про результати наукових досліджень має містити посилання на відповідну наукову публікацію, а новина про висловлювання політика – посилання на його інтерв’ю чи на офіційну інформацію від його пресслужби. На жаль, українські ЗМІ часто нехтують цим принципом.

По-третє, звертайте увагу на профіль джерела інформації. Як свідчить практика, задля розширення аудиторії, а отже, й збільшення прибутків від розміщення реклами, чимало джерел оприлюднюють повідомлення, які виходять за межі їхньої тематичної спеціалізації, зокрема й дані, що претендують на пояснення світу, його наукових основ і принципів функціонування. Так, скажімо, у розважальному глянці з’являються статті про еволюцію тварин. Можна обґрунтовано припустити, що редакція такого видання навряд чи завдавала собі труду розмовою з фахівцем, адже журнал і так продаватиметься, то навіщо виконувати додаткову роботу, якщо це ніяк не позначиться на прибутку? Отже, таким джерелам не варто довіряти, якщо сумнівний матеріал не стосується їхньої безпосередньої тематики: наприклад, має викликати подив стаття з конкретними порадами щодо терапії певних захворювань, розміщена в автомобільному виданні (самолікування загалом є небезпечним, тому при виникненні тих чи інших симптомів, які можуть мати найрізноманітніші причини, слід обов’язково звернутися до лікаря, який здійснить належний медичний огляд, поставить діагноз, а можливо, й спрямує на додаткове обстеження); водночас, стаття цього ж видання про відмінності двигунів в автомобілях різних марок і моделей, скоріш за все, заслуговуватиме на довіру.

По-четверте, стиль викладення матеріалу не є надійним критерієм його якості. У соцмережах, наприклад, існують деякі групи, що позиціонуються як науково-популярні, наповнюються наукоподібним контентом (зокрема, з використанням «серйозної» термінології), проте на підтвердження своїх повідомлень не посилаються на першоджерела.

По-п’яте, необхідно звертати увагу і на те, чи не приховує та чи інша інформація конфлікту інтересів. Конфліктом інтересів називається ситуація, в якій людина може отримати особисту вигоду від своїх дій або рішень в офіційному статусі. Типовими прикладами конфлікту інтересів є непотизм і політична заангажованість. Скажімо, не варто беззастережно довіряти повідомленням медіа, які стосуються його власника (власників), адже в цьому випадку воно є зацікавленою і залежною стороною.

Джерело: blogs.iadb.org

Звичайно, потрібно розуміти, що навіть якісні джерела можуть припускатися помилок, а в неякісних теж вряди-годи з’являється правдива інформація. Тому один прикрий випадок – іще не привід змінювати свою думку про те чи інше джерело. Якщо певне джерело зарекомендувало себе неякісним і не вартим довіри – відмовтеся від споживання поширюваної ним інформації. Так ви допоможете зупинити розповсюдження фейків, чимало з яких, імовірно, не зможете розпізнати самотужки, бо вони, наприклад, потребують спеціального розслідування. У 2016 році група львівських студентів-журналістів провела медіа-експеримент з метою перевірити працівників національних ЗМІ на профпридатність. В інформаційному просторі з’явилося повідомлення про те, що у Львові нібито зніматимуть один із сезонів популярного австрійського серіалу «Комісар Рекс» (про поліцейського собаку). Для надання цій новині більшої переконливості навіть було створено двомовні (українською та німецькою мовами) та доволі якісні, на перший погляд, сайт і сторінку в соціальній мережі Facebook. За тиждень з’ясувалося, що «новина» є цілеспрямованою дезінформацією, а українські ЗМІ, на жаль, провалили цей тест, оскільки фейк встигли поширити низка новинних ресурсів, які не завдали собі клопоту отриманням офіційного коментаря від правовласників серіалу. Отже, факт наявності сайту сам по собі, як виявляється, теж не є достатньою підставою для того, щоб довіряти інформації, яка на ньому поширюється, – створити сайт зараз зовсім не складно і відносно недорого.

Джерело: medium.com

Як поширюються фейки? По-перше, шляхом масових повторів. Особливо легко це відбувається у соціальних мережах, користувачі яких споживають інформацію, перебуваючи в так званих соціальних бульбашках (або ж ехо-кімнатах). Іншими словами, соцмережі стали ідеальними віртуальними інкубаторами для швидкого розповсюдження неправдивих повідомлень, оскільки їхні користувачі обмежують своє тамтешнє коло спілкування однодумцями, людьми з подібним світоглядом. Тож якщо хтось один розміщує у своєму профілі (акаунті) повідомлення, здатне отримати значний суспільний резонанс, – інші користувачі (фоловери (підписники) або френди (друзі)) переважно охоче підхоплюють новину і поширюють її далі. Крім того, люди, як правило, не схильні довіряти навіть достовірній інформації, якщо вона суперечить їхньому світогляду, – психологічний комфорт часто важить більше, ніж правда. Помічено, наприклад, що чимало американців більш правих політичних поглядів (подекуди зі схильністю до расизму) продовжують вірити в неамериканське походження Барака Обами – попри те, що ця вигадка неодноразово спростовувалася: офіційно оприлюднене свідоцтво про народження колишнього президента США підтверджує, що він справді народився в Гонолулу, штат Гаваї. Як не дивно, спростування фейку все одно спрацьовує як його повтор. До того ж, користувачі значно активніше перепубліковують фейки, ніж спростування.

Джерело: medium.com

По-друге, сприйнятливість користувачів соцмереж до неправдивої інформації пояснюється їхніми «аналітичними лінощами». Річ у тім, що стрічка оновлень користувача соцмережі дуже неоднорідна за вмістом: у ній нові публікації від родичів, друзів, знайомих, колег чергуються з постами розважальних і новинних пабліків та рекламою. За умов, коли інформація, яка потребує серйозного осмислення, з’являється поруч із постами, на які просто приємно подивитися, людині буває непросто задіяти критичне мислення. Аби бодай частково знівелювати цей ефект, Facebook, наприклад, автоматично додає до публікацій-посилань опцію, що дає можливість більше дізнатися про сторінку, лінк на яку поширює джерело, та його її історію, зокрема, про те, чи змінювала вона назву і чи об’єднувалася з іншими Інтернет-ресурсами (важливість відстеження історії зумовлена тим, що по досягненні певної кількості підписників деякі джерела різко змінювали заявлену тематику своїх публікацій). З’явилися також інструктажі, які допомагають розпізнати бота. А зовсім нещодавно у цій соцмережі було запроваджено алгоритм, спрямований проти фейковмісних постів-посилань.

По-третє, фейки, як уже зазначалося, часто прикидаються правдивими новинами, наслідуючи їхній стиль. Їм у цьому неабияк допомагає відповідний візуальний супровід – графіки, схеми, діаграми, фотографії, які отримані за допомогою наукового й медичного обладнання та у великій кількості розміщені у вільному Інтернет-доступі.

Джерело: es.linkedin.com

Слід зауважити, що існує й цілеспрямоване поширення фейків, – ним займаються численні групи користувачів соцмереж – так звані боти. 2018 року було здійснено дослідження, яке мало на меті встановити ознаки постів (дописів), що містять неправдиву інформацію, у профілях ботів. Дослідники дійшли висновку, що однією з головних ознак фейкового допису є його кардинальна відмінність від попередніх і наступних дописів за наповненням, стилем, емоційним забарвленням. Зазвичай в акаунті бота нейтрально-позитивні повідомлення чергуються з дезінформацією, доповненою виявами негативних емоцій – обурення, гніву тощо, – завдяки чому саме дезінформація привертає основну увагу.

Якими відомими якісними джерелами можна користуватися? Якщо вас цікавить достовірна інформація про світ навколо, його наукова картина, то по неї слід звертатися передусім до наукових видань. Найактуальніша наукова інформація представлена зараз здебільшого англійською мовою як міжнародною мовою науки. Серед величезної кількості джерел за всіма темами досліджень вас зорієнтують, у першу чергу, пошукові системи Google Academy та ScienceDirect, з-поміж наукових робіт біомедичного спрямування – ресурс PubMed, за фізичною тематикою – сайт arXiv.org. Наукові статті вважаються золотим стандартом якісної інформації завдяки своєрідному попередньому «іспитові» у процесі рецензування (peer review). Коротко поясню, як це відбувається. Наукові журнали дуже часто є настільки вузькоспеціалізованими, що навіть редактор може не бути фахівцем з тем усіх досліджень, які претендують на опублікування. Тож, уперше отримуючи ту чи іншу статтю, редактор шукає двох-трьох (як правило) рецензентів, які спеціалізуються саме на тій галузі, якої вона стосується. Перевіряючи правильність описаних у статті досліджень та їхніх результатів, рецензенти на умовах анонімності влаштовують авторам випробування, подібне до екзаменаційного (часом їх навіть можна порівняти з прокурорами на суді): наприклад, докладно й прискіпливо цікавляться, як проводився експеримент і які засоби в ньому задіювалися, а іноді й просять його повторити – частково чи повністю. Тому процес рецензування може тривати кілька місяців, а іноді – рік і довше. Але наукова стаття публікується тільки тоді, коли всі рецензенти дадуть на це свою згоду.

Джерело: scribd.com

Якщо власне наукові джерела виявляться заскладними для сприйняття – шукайте якісні наукові огляди: вони написані як розділ із підручника, проте, на відміну від підручника, який дуже швидко застаріває, представляють актуальну інформацію. Згодяться також енциклопедії та спеціалізовані підручники, написані фахівцями. Бажано, щоб вони містили переліки фахової літератури.

За принципами, що віддалено нагадують рецензування наукових статей, формуються статті найпопулярнішої у світі Інтернет-енциклопедії «Вікіпедія». Хоча, треба сказати, вона дещо краща, ніж користувачі зазвичай очікують, але значно гірша, ніж могла би бути. І ось чому. З одного боку, «Вікіпедія» містить відкриту інформацію, тобто кожен зареєстрований користувач (і ви ніколи не дізнаєтеся, ким він є, а дуже часто це не фахівці) може редагувати її, як заманеться, в тому числі й спеціально публікувати неправду (такі дії отримали назву віківандалізму). З іншого боку, в будь-якому з мовних розділів «Вікіпедії» є власні адміністратори та редактори, які намагаються відстежувати всі нові правки, внесені до статей, і видаляти фейки. Хай там як, але, користуючись «Вікіпедією», завжди можна убезпечитися від дезінформації завдяки обов’язковій вимозі додавати до статей лінки-підтвердження, тобто якщо сама стаття не викликає довіри – завжди можна за посиланням ознайомитися з першоджерелом. Але існує і виняток із цього загального правила: «Вікіпедія» містить один надзвичайно якісно зроблений розділ – англомовний медичний проєкт, в якому задіяні фактчекери на зарплатні. За надійністю цей розділ не поступається визнаним медичним енциклопедіям та іншим популярним довідковим виданням.

При пошуку достовірних новин у соціальних мережах Facebook і Twitter допоможуть кілька важливих інструментів. Передусім офіційно підтверджені сторінки осіб та Інтернет-представництв організацій. Їх можна впізнати за спеціальною позначкою – білою «галочкою» на тлі блакитного (або синього) кружечка.

Якісні джерела інформації цінують свою репутацію і не публікують повідомлень із «крикливими», або так званими клікбейтними заголовками – «клік-наживки», які спонукають якомога більшу кількість користувачів натиснути на посилання, – адже це невигідно у довгостроковій перспективі. «Клік-наживками» зловживають видання, прибутки яких прямо залежать від кількості переглядів сторінки і, відповідно, розміщеної на ній рекламі. Наприклад, у квітні 2019 року один із українських сайтів із посиланням на сайт загальнонаціонального друкованого видання поширив новину з «сенсаційним» заголовком: «Вчені довели, що кішки здатні розуміти людську мову». В результаті нетривалого пошуку вдалося виявити першоджерело – наукову статтю в «Scientific Reports» (журнал видавничої групи «Nature»), назва якої відрізнялась і за формою, і за суттю: «Домашні коти здатні відрізнити власне ім’я від інших слів». Тобто автори цієї публікації досліджували поведінку не всіх, а лише домашніх котів, і дійшли висновку, що вони розпізнають звучання найчастіше повторюваного слово серед решти слів людської мови, а не здатні розуміти людську мову загалом. Отже, якщо ви натрапили на інформацію, яка викликає сумнів, – шукайте її підтвердження в інших джерелах. Наприклад, 2014 року в одному з блогів було опубліковано досі живучий фейк про те, що в Данії тільки платники податків мають право голосувати на виборах. Одразу впадає в око, що таке твердження суперечить загальновідомому високому рівневі захисту прав і свобод у цій країні. І справді, сайт Фолькетингу – парламенту Королівства Данії – інформує, що виборчим правом володіє будь-який підданий віком від 18 років, який проживає на території королівства і є дієздатним. Загалом, чимало фейків можна перевірити досить легко і швидко. Ясна річ, жодне джерело не застраховане від помилок, але важливо, чи воно оприлюднює спростування, чи приносить вибачення аудиторії за неякісний контент.

Джерело: medium.com

Останнім часом особливе занепокоєння експертного середовища викликає поява так званих глибинних фейків («deep fakes») – цілком штучно створених відеозаписів, змонтованих на основі комп’ютерного аналізу реальних фотографій та відеозаписів за участі певної людини та додавання зімітованого голосового супроводу. Один із доступних для кожного способів розпізнавання фейків (але виключно створених за допомогою фотографій): фальшивий мовець не кліпає очима, а також у нього відсутні очевидні ознаки дихання. Загалом же, звичайним глядачам і слухачам практично неможливо ідентифікувати таку підробку – це до снаги тільки спеціалістам.

Отже, засоби фальшування інформації постійно розвиваються й урізноманітнюються, проте вдосконалюються і засоби боротьби з неправдивою інформацією, в тому числі розроблені завдяки науковим дослідженням».

*     *     *

Корисні посилання