Тамара Гундорова розказує чому обрала філологію, а саме літературознавство, про дух часу свого студентського періоду (початок 70-х років) та поїздку на мовно-ознайомлювальну практику до Польщі.
Авторка цікаво пояснює, чому першим досвідом серйозного літературознавства для неї стає Франко, адже перша монографія Тамари Гундорової, що стала результатом аспірантських років і вийшла у світу 1985-му, присвячена саме його творчості: «Я хотіла писати про Мирного або Нечуя-Левицького – про тих письменників, кого, як східнячка, відчувала нутром, чия стилістика лягала на ритми мого життя, мого існування, моєї ментальності. Певний час тема роботи була не визначена. Одного разу в Інституті мене перепинив тодішній директор Микола Шамота і сказав: «Так, а я вас не знаю. Хто ви? Я хотів би з вами познайомитися. Зайдіть до мене разом зі своїм керівником». Не знаю, чи це так було заведено з усіма аспірантами, але ми з Борисом Андрійовичем пішли на авдієнцію. (...) Отож, він запитав мене про тему роботи, про що я б хотіла писати. Коли я сказала йому, що мене цікавить тема інтеліґенції і те, як вона розроблена в літературі, він сказав: «Ви знаєте, візьміть Франка. Він для вас буде цікавим». Я заніміла. Франко мене лякав передусім своєю величчю, своїми текстами, своїм стилем, який був геть іншим, не таким, до якого я звикла і який мені імпонував. Я пригадую, як ми вийшли з керівником у коридор, і він сказав: «Ну все, тема сформульована – “Інтеліґенція і народ в повістях Івана Франка”». Ось так я отримала цю тему. Добре, що інтеліґенцію хоча б залишив у назві. Я почала знайомитися з темою, читати все, що могла, – все, що могла роздобути. Перечитувала Франка, вживалася у нього, аби зрозуміти. Література для мене жива. Текст – це жива істота, організм, до якого ти підключаєшся і або вловлюєш його ритми, його внутрішнє життя, – або ні».
Учена також розповідає про своє стажування в Австралії, переосмислення франківської теми, про українсько-американський симпозіум 1989 року у Гарварді, знайомство з Марком Павлишиним, Омеляном Пріцаком, Іваном Фізером, Мирославою Знаєнко і багатьма іншими вченими.
Тамара Гундорова дає поради молодим українським ученим: «Мені здається, що зараз молоді науковці мають надзвичайно багато можливостей, їм відкриті шляхи в усі сфери і в усі кінці світу. Це велике щастя. Вони знають мови, їм не треба позбуватися спадку радянського літературознавства, вони можуть бути «посередині» між домом і закордоном. На моє переконання, майбутнього для української науки немає без інтеграції у світовий процес. Це не означає, що треба сліпо слідувати чужими шляхами, це означає, що їх треба знати, щоб вибрати свій власний шлях. Українська тематика заграє, якщо знати, що і як говорять про схожі речі в Японії, Німеччині чи Індії. Але мені жаль, коли наші талановиті науковці від’їжджають за кордон, зневірившись вдома. Вони оголюють наші фронти. Мені б хотілося, щоб вони поверталися додому, започатковували тут центри і лабораторії, розпочинали нові видання, впроваджували нові підходи і допомагали переборювати потоки імітації, яка поглинає нашу українську науку. Реформування наукової сфери в Україні – важка і невдячна справа, хоча певні зміни вже наяву. Дуже бракує асоціації науковців, яка б взяла на себе функцію відновлення інституту наукової репутації, і самі науковці могли б визначати правила на своєму полі. А мої поради молодшим колегам-науковцям можна звести до одного побажання: якщо ви можете жити без науки, облиште і не займайтеся нею. Є безліч інших цікавих занять. Наука любить відданих».
Ознайомитися з повним текстом інтерв’ю За інформацією порталу «Україна модерна»