View message

Автор статті зазначає: «Широка степова смуга, що відмежовувала лісисті українські землі від Чорного та Азовського морів, суттєво впливала на нашу історію. Відсутність природних бар’єрів та неозорий степ постійно створювали для України цивілізаційні виклики. Починаючи від кімерійців, території тут займали щоразу інші кочові народи: скіфи, сармати, печеніги, торки, берендеї, ковуї, половці, татари. Протистояння азійській стихії перетворилося на неодмінний атрибут українського життя, потужно впливаючи на всі його сфери: світобачення, антропологічний тип, культурний код, ментальність українців, стосунки із сусідами. Доля визначила Україні прикривати Європу й випити гірку чашу до дна. Сусідство на заході з Польщею, а на сході з Московією страшенно обтяжувало її розвиток. Свого часу таку роль України добре усвідомлювали на Заході. Наприклад, у другій половині XVIII століття для австрійця Йоганна-Христіана Енгеля, одного з найпроникливіших тодішніх концептуалістів східноєвропейської історії, Україна – це не інакше, як “стіна, що відділяє культурну Європу від дикої Азії” та “твердиня проти татар і росіян”. (...) Найвідомішими у світовій історії фронтирами були Північнокитайський (між китайською цивілізацією та кочівниками), фронтири утворені міграцією європейців в Австралії, Південній Африці, Північній та Латинській Америці, Великий кордон Європи. Частиною останнього і був український степ. Цей Великий кордон тягнувся від Піренейського півострова через Балкани і східноєвропейський степ до Каспійського моря та був межею між Сходом і Заходом, християнським та мусульманським світами. (...) Як частина Великого кордону Європи, український Степовий кордон був органічною складовою межі між Сходом і Заходом. Він символізував перехід зони лісів у лісостеп та степ. То був і релігійний кордон між християнським і мусульманським світами, а також зона багатовікової політичної та військової конфронтації».

Віктор Брехуненко пояснює значення Степового кордону: «У XV–XVIII столітті події у степовому підчерев’ї України голосно відлунювали у європейському просторі. Чи не найпоказовіше свідчить про це та увага, з якою до них ставилися в Габсбурзькій імперії, Венеції, Ватикані. Якраз тоді в Україні з’явилася найефективніша від часів Київської Русі зброя супроти степових конкурентів – козацтво. (...) За своєю суттю Степовий кордон не міг виконати тієї ролі, яка належала “заморським” фронтирам і передусім на Американському континенті. Якщо Новий світ та Південна Африка дійсно стали джерелом велетенського та хронологічно тривалого збагачення Західної Європи, яке каталізувало модернізацію останньої у капіталістичному напрямі, то українському аналогові судилася інша доля. На ньому не існувало природних багатств, які за своїм впливом на первісні мотиви освоєння степу можна було б поставити на один кін з коштовними металами Бразилії, хутром Сибіру та Квебеку. Вигоди від тутешніх господарських промислів були, але освоєння Степового кордону не стало джерелом накопичення ресурсів. Зиск від торгівлі, промислів, пізніше рільництва не дав того колосального та тривалого економічного ефекту, який мало відкриття “заморських” Кордонів. Степовий кордон був насамперед оборонною лінією європейської цивілізації перед наступом азійської стихії і вимагав колосальних видатків на оборону. Висока питома вага оборони в структурі заходів з опанування Степового кордону не до порівняння з тими зусиллями, які докладали підкорювачі, наприклад, Австралії чи Нового світу. Натомість на цьому ґрунті простежується спорідненість із Північнокитайським та Південноафриканським кордонами, де майбутні переможці часто мусили вдаватися до оборонних дій, а в Китаї навіть вибудували відому Велику стіну. (...) Головна риса Степового кордону в тому, що українцям довелося мати справу з порівняльними за політичною та військовою спроможністю соціальними структурами, організованими в держави. За цією ознакою він нагадував балканську ділянку, де теж змагалися цілком співвідносні потуги – Османська та Габсбурзька імперії».

Автор статті підсумовує: «Зародження українського козацтва та його версія опанування українського степу поклали край розширенню зони впливів татар і ногайців, а згодом привела до набуття над ними вирішальної переваги. Виникнувши на прикордонні, а потім і заснувавши осідки на вістрі Степового кордону (Запорозька Січ та навколишні місцини), козацтво відкраювало від нічийного степу своєрідну буферну зону, яку починало залюднювати, прокладаючи шлях іншим. Обшир незалюднених земель, який відрізали козаки, став придатнішим для української колонізації. Сформувалися ніби дві лінії наступу: козацька й залюднення, яке відбувалося тепер уже в козацькому тилу. Під козацьким прикриттям опанована зона розширювалася, а самі козаки з часом проникали й до узбережжя Азовського та Чорного морів. Рівновага на Степовому кордоні поступово та природно зміщувалася в український бік. Доба Гетьманщини стала переломною, підсумувавши попередні українські зусилля, вістря яких від початку XV століття перебувало в руках козаків. Проте давня мрія обох українських еліт – князівсько-шляхетської та козацької – реалізувалась у шкідливий для української перспективи спосіб. Ослаблення у XVIII століття Гетьманщини, Війська Запорозького Низового та Речі Посполитої неочікувано вивели на перші ролі Російську імперію. І вона зуміла скористатися з нагоди, привласнивши майже всі плоди багатовікових українських змагань за степ. Іронія долі полягає у тому, що вершки від багатовікових українських зусиль зняла потуга, яка використала усе це для того, щоб тугіше стиснути Україну у своїх лабетах».

За інформацією Інституту української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України