Як наші предки відзначали свята в часи пандемій? Які маловідомі поминальні традиції побутували ще у другій половині ХХ столітті? Що дарували й досі дарують на хрестини? Як вшановували сільських пастухів на Петра й Павла? Про це й інше в авторській рубриці «Своя сорочка», котра щобудня виходить в ефірі радіостанції «Львівська хвиля», розповіла старший науковий співробітник відділу етнології сучасності Інституту народознавства НАН України кандидат історичних наук Леся Горошко-Погорецька. Пропонуємо вашій увазі найцікавіше з вибраних випусків цієї рубрики за квітень–серпень 2020 року.
 Сергій Васильківський. «Козацький двір» (джерело: puer-press.org.ua) |
Святковий форс-мажор
«Цьогоріч і весь період Великого посту, й Великдень виявились екстраординарними. Особливо зважаючи на те, що мірилом будь-якої ситуації для нас є наш власний досвід. Але навіть традиція освячення пасок має тривалу історію, на яку припало чимало війн, епідемій і стихійних лих. І в цих умовах люди якось мали давати собі раду. Наведу два приклади, котрі мені вдалося відшукати.
На одній із замальовок українського етнографа та художника Юрія Павлόвича зображено освячення пасок у селі під час повені: між селянами, які на човнах припливли до церкви, так само на човні плаває священник і кропить їхній нехитрий скарб. На мою думку, це мало чим відрізняється від того, як цієї весни у багатьох селах священники ходили вулицями та кропили розставлені попід парканами великодні кошики.
 Юрій Павлович. «Освячення паски на воді (весняна повінь)» (джерело: ethnography.org.ua) |
У письменника Степана Кушика є оповідання зі схожим сюжетом: вранці на Великдень чоловік прокидається у затопленому селі. Перед ним постає дилема – пливти на службу до церкви чи рятувати односельців, яких повінь вигнала з хат на дахи. Головний герой вирішує, що людські життя важливіші за релігійні ритуали, розговляється несвяченою паскою і вирушає на допомогу.
Отже, традиція – як набір повторюваних дій – через непередбачувані обставини може змінюватися. Головне – робити все з любов’ю».
 Володимир Орловський. «Повінь» (джерело: artmuseum.kh.ua) |
Великоднє «маланкування»
«Колись у деяких куточках України існувала традиція, котрої цього року через карантин годі було б дотриматися, – така обрядова травестія, як великодні переби́ранки, тобто перевдягання (на Покутті їх іще називали файдиря́ми), подібні до новорічного маланкування, котре досі залишається в живому побутуванні, а також елементів весільного обряду (передусім виведення «фалшивої молодої»). Хлопці та дівчата перевдягались у різних персонажів – бабу й діда, а також, як казали лемки, на «джєдів та джєдовок» (жебраків і жебрачок) тощо і ходили по хатах розважати односельців. До наших днів точних згадок про це не збереглося, та оскільки йшлося переважно про одягання жіночого вбрання, то припускають, що учасниками таких забав були здебільшого парубки».
 Наталія Папірна. «Український танець» (джерело: ukrainkatanya.blogspot.com) |
Між святами і буднями
«Після Великодня люди не одразу ставали до звичної роботи – важко працювати заборонялося ще й упродовж провідного тижня (наставав по закінченні Світлої седмиці – Великоднього тижня), коли поминали померлих. Аби не порушити спокою небіжчиків, про всяк випадок, не робили майже нічого, навіть віника до рук не брали, адже прибрати в оселі слід було ще напередодні свят. Період такого вимушеного «безробіття» подекуди міг тривати до двох тижнів і довше. Хоча, наприклад, на Богородчанщині [Богородчанський район Івано-Франківської області] дозволялось оглянути посіви в полі та прополоти просо, скільки стане того лану, – ясна річ, самими руками, без жодного сільськогосподарського реманенту».
 Костянтин Трутовський. «Великдень в Україні» (джерело: ethnography.org.ua) |
«Похорон» хати
«Більшість українців, напевно, ніколи не чули про таку провідну традицію, як оплакування хати, або ж голосіння за хатою. Якщо абстрагуватися від обрядовості, можна уявити чимало життєвих ситуацій, в яких власник відчуває цілком природний жаль за втраченим житлом: до найпоширеніших – пожеж і стихійних лих – у ХХ столітті додалися репресії, депортації, демаркації кордонів, а також створення водосховищ, унаслідок чого було затоплено величезні терени з десятками сіл.
 Юрій Павлович. «Плач по чоловіку» (джерело: ethnography.org.ua) |
Отже, господарі, які з тих чи інших причин мусили виїхати зі своєї домівки, часто збудованої ще за діда-прадіда, побивалися за нею, неначе за покійником. І до нас дійшли записи цих голосінь. «Ой, хато моя, рідна хато, ми тебе будували, доглядали, білили, а тепер невідь-куди виїжджаємо, тебе залишаємо…» – такі слова зазвичай містила традиційна формула прощання з оселею.
Винятково цікаву згадку записала моя київська колега Ірина Коваль-Фучило [кандидат філологічних наук, старший науковий співробітник відділу української та зарубіжної фольклористики Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології імені М.Т. Рильського НАН України]: перш ніж зібрати пожитки й виїхати перед затопленням села, мешканці побілили свою хату, призначену для знесення. Навіщо? Вони зробили те, що зазвичай чинять із покійником, обмиваючи його перед відпровадженням «на той світ». Уявіть, наскільки українці були закорінені у свої традиції, що навіть у таких оказіональних (незвичних) умовах дотримувались обрядів».
 Сергій Світославський. «Літньої ночі при повному місяці» (джерело: pinterest.com) |
«…на другую весну»
««Червона рута» Володимира Івасюка – пісенна візитівка України, відома в усьому світі. Рута, зокрема, є рослинним символом Буковини, тому чому ж куплет закликає дівчину не шукати цю квітку вечорами? А річ у тім, що вінок із рутою у весільних піснях символізує дівування. Посіявши руту в своєму городчику, дівчина давала парубкам знак, що іще не нагулялася, не роздивилася навсібіч і не збирається заміж. Парубкам це зазвичай було не до душі, про що йдеться у деяких народних піснях, зосібна: «Перестань, дівчинонько, руту підливати. / Ой, чи й же я перестану тяженько вздихати…» Отже, не шукати рути закликали дівчину «на порі», котрій час уже було ставати до шлюбу».
 Костянтин Трутовський. «Біля тину» (джерело: uamodna.com) |
Борода не біда, а навпаки
«В архаїчних уявленнях наших предків борода була передусім ознакою мужності, втіленням великої сили, росту, плодючості, а також атрибутом бога (богів). Тож не випадково святі на іконах також зображуються з бородою, нечиста сила натомість уявлялася безволосою (звідси й вислів «дідька лисого!»). Бороданями є всі фольклорні (зокрема казкові) дідусі-мудреці, наприклад Ох. Саме тому фразеологізм «ухопити когось за бороду» (варіанти: «вхопити/тримати Бога за бороду», «вхопити щастя за бороду») означає досягти успіху, отримати бажане».
 Олександр Охапкін. «Різдво. Святе сімейство» (джерело: razom.media) |
Подарунок на хрестини
«Серед звичаїв, які залишаються популярними і в наш час, – дарування крижми. Відповідно до етнографічних джерел, крижмою (інші назви – «хрещик», «плащик», «увíвоч», «окри́вець») традиційно вважалося біле домоткане полотно завдовжки 1,5–3 м, яке хрещена мати мала принести на хрестини. Символічно це був найперший одяг новонародженої дитини, який міг використовуватися досить довго – згодом його різали на пелюшки або шили з нього сорочечку чи сукенку. Вважалося, що хресний чи хресна, які не подарували дитині крижму, спокутуватимуть цей гріх упродовж усього свого життя.
З часом звичаї змінились, і нині роль крижми можуть відігравати придбані в магазині дитяча ковдрочка, покривальце чи коцик (пледик), іноді навіть оздоблені вишивкою чи перев’язані кольоровою стрічкою, тобто будь-яка річ, придатна для сповивання немовляти. Крім того, крижму похресникові/похресниці може дарувати не лише хрещена мати, а й хрещений батько. Її не годиться віддавати в іншу родину, повертати, продавати, викидати – ця річ належить лиш одній дитині».
 Тарас Шевченко. «Селянська родина» (джерело: uk.wikipedia.org) |
Вмилостивлення погоди
«На початку Петрівки (Петрового посту) дотримувались обряду закликання літа. Виконувався він так: найстаршу в селі жінку саджали на велику гілку з листям (або на клéчання, котре збереглося від Зелених свят) і цими імпровізованими саньми тягли через усе село до корчми. У місці призначення пошанована в такий спосіб бабуся мала купити могорича і пригостити ним учасників дійства. Вважалося, що в образі цієї бабусі до села символічно завозиться літо, а отже, відбувається поступовий перехід від весняної до літньої обрядовості».
 Іван Горобчук. «А чи пам’ятаєш ти, діду?..» (джерело: vocnt.org.ua) |
Пастуші гостини
«Закінчується Петрів піст на Петра й Павла. У Карпатах цього дня також вшановували пастухів. Нині цей звичай уже втрачено, а ще років 30 тому діти-пастушки збиралися «петрувати».
 Микола Пимоненко. «Брід» (джерело: ukrcenter.com) |
Молодші забивали в землю остриву́ну – патик, кілок, навколо якого формувалася копиця, але замість сіна біля нього накладали багато хмизу. Таку велику копицю з хмизу на кожному кутку села намагалися зробити якомога вищою – у цьому полягав момент змагальності. Перед заходом сонця менші діти запалювали свою невеличку ватерку (вогнище, яке ще називали «дурáчкою»), подаючи знак старшим, що можна розпочинати святкування (хоча самé святкування відбувалось у менших і старших нарізно). Дівчата сходилися, всідалися долі, починали співати і чекали на хлопців. Велику ватру («петри́ще») запалював найстарший парубок, і хмиз у неї підкидався аж до світанку. Палати мало так, аби видно було з усіх інших кутків села. Іноді для петрування ставилися невеликі дерев’яні хатки, до яких дівчата навіть зносили образи́ (ікони) й рушники. Малеча ж пригощалася десь попід кущами та корчами».
 Генріх Семирадський. «Ніч на Івана Купала» (джерело: ukrsvit.org) |
Бенкет після чуми
«15 липня позначає не тільки «екватор» літа – цього дня на Турківщині [Турківський район Львівської області], а саме в селі Лосинéць відзначають так званий «холеричний празник» («холерне свято»). Наприкінці XVIII століття в цій місцевості лютувала епідемія холери, одне з найбільших сіл Турківщини – Ясéнка-Стецьόва (висновок про кількість його населення можна зробити бодай на тій підставі, що там діяли аж три (!) храми) – вимерло повністю. Епідемічна ситуація в сусідньому Лосинці була трохи ліпшою, але й там щодня помирала в середньому одна родина і спалювалась одна хата (щоб стримати поширення інфекції). 15 липня 1777 року стало першим днем, коли у Лосинці не спалили жодної хати – і в людей зажевріла надія на те, що хвороба почала відступати. Відтоді цей день відзначається в особливий спосіб».
 Юрій Журка. «До села» (джерело: kozakorium.com) |
Як упасти, то з високої смереки!
«4 серпня, на Марії Магдалини, годилося тримати руки «заперезаними до всілякої роботи» (тобто не працювати взагалі), щоб уберегтися «від граду, від тучі» й інших лих і напастей. Тож молодь цього дня розважалася. Забави могли бути дуже специфічними, як, наприклад, у буковинських гуцулів, котрі «сідлали дуба з ялини». Для цього парубки шукали смереку, що росте біля дуба, по черзі видиралися на неї високо-високо, перелазили на верхівку дуба, тричі свистіли й стрибали додолу, де побратими мали впіймати сміливця. Звичайно, це дуже небезпечна розвага і чимало хлопців калічилися через неї на все життя. Втнути таке зважувались, аби визначити з-поміж парубків найстаршого на куті – «радника», який матиме право найвищого голосу, зокрема й право розбороняти інших».
 Олександр Павленко. «Чур і Смерека» (джерело: sverediuk.com.ua) |
Сам(а) собі священник
«У давнину вдавалися до різних способів убезпечення неохрещеного немовляти. Та якщо сучасні мами нерідко вірять, що похрестити новонародженого потрібно, аби його не «врекли» («зурочили»), то в давнину так робили, щоб дитина, померши «без хреста», не перетворилася на якийсь різновид нечистої сили – потерча, нявку, звихника.
 Микола Івасюк. «Мати» (джерело: pinterest.com) |
Тому, перш ніж за якийсь час хрестити немовля у церкві, над ним проводили обряд, який називався «півхрест», або ж «хрещення з води». Мати чи бабка-повитуха мали «змолитвити» дитину, покропивши її свяченою водою, яку зберігали за образами або по яку спеціально йшли до церкви (якщо знайти свяченої води не вдавалося, для «півхреста» брали першу-ліпшу чисту воду, попередньо тричі «пересипавши» її крізь друшляк; принаймні про таку практику мені розповідали на Рахівщині [Закарпаття]), та давши їй ім’я. Зазвичай проказували таке: «Кедь єсь хлопець – будь Іваньо, кедь єсь дівка – будь Марія», – але в цю формулу можна було підставляти й інші імена. Відтак немовля, навіть з точки зору Церкви, вважалося частково хрещеним. Ба більше, у деяких регіонах України подібні ритуали, що передували повноцінному хрещенню, могли здійснювати й самі священники».
 Архип Куїнджі. «Вечір в Україні» (джерело: uk.wikipedia.org) |