Що заважає українському суспільству розвиватись і ставати цивілізованішим? Як українців змінили й продовжують змінювати соціальні та політичні потрясіння? Який несподіваний позитивний ефект може дати криза, спричинена пандемією коронавірусної інфекції? Про це й інше в ефірі програми «Новий вечір» радіостанції «Радіо НВ» розповів провідний науковий співробітник відділу історії та теорії соціології Інституту соціології НАН України доктор соціологічних наук Олександр Шульга.
«Українське суспільство складається з активної та пасивної частин, – говорить учений. – Не можна сказати однозначно, чого хочуть активні громадяни, адже вони дуже різноспрямовані у своїх прагненнях. А от пасивні особливі соціальною інфантильністю – небажанням брати на себе відповідальність, схильністю до патерналізму («сильної руки»). Вони не хочуть складних рішень, не хочуть визнавати власної вини та недопрацювань. Звичайно, не все суспільство у нас таке, але його більшість. Проте – давно відомий феномен – коли наші люди їдуть до Європи, то дивовижним чином перетворюються на цілком законослухняних. У європейських країнах такий ефект здавна досягається, з одного боку, завдяки невідворотності покарання, з іншого – через тривалі суспільні традиції. Тобто йдеться не тільки про належне виконання службових обов’язків правоохоронними органами і судовою системою, а й про громадянську свідомість населення, яка в Україні не сформувалась остаточно. Напевно, варто почекати ще 30 років, доки це відбудеться.
 Джерело: shutterstock.com |
Наша повсюдна безвідповідальність тісно пов’язана з браком довіри в суспільстві. З року в рік у межах регулярного соціологічного моніторингу, який проводить наш Інститут, ми запитуємо людей, чи згодні вони, що якщо особа може ошукати когось, знаючи, що їй за це нічого не буде, то так і вчинить. Більшість респондентів відповідають ствердно. І хоч останніми роками в українців поступово формується довіра один до одного та до офіційних інституцій, а проте радикальних зрушень не сталось, оскільки відсутні передумови для цього. Річ у тім, що у нас панує какократія – влада найгірших, і негативні приклади значно переважують позитивні як у житті, так і в масмедіа. На тлі щоденних новин про те, що «все погано» та «всі крадуть і обманюють» чимало наших співгромадян замислюються, чи повинні вони себе обмежувати в таких діях. Що, фактично, руйнує підґрунтя для продуктивної суспільної кооперації. Про це свідчить, зокрема, низький рівень громадянської активності: за результатами попередніх соціологічних моніторингів, понад 80% респондентів не були членами жодних громадських організацій та об’єднань. Більшість українців також вважають, що не мають можливості впливати на владу після виборів.
 Джерело: medium.com |
Та, попри це, ми все ж змінюємось. Нас змінює (когось більше, когось – менше) будь-яка подія загальнонаціонального масштабу – і майдани, і війна, і пандемія. Радикальні зміни не спостерігаються, тому що в Україні не було справжніх революцій, а були революційні події (і при переході від СРСР до Незалежності, і під час масових акцій протесту), з тих чи інших причин не доведені до кінця. Тому щоразу все поверталося на круги своя. Залишається сподіватися, що ми не ходимо по одному й тому ж колу, а рухаємося по спіралі, щоразу піднімаючись на новий щабель. Зрештою, це тривалий процес.
Пандемія і карантин теж вплинули на нас, як, утім, і будь-що, що становить загрозу для життя. Та якщо спершу українці відчували страх, пов’язаний із ризиком загибелі, то вже невдовзі відбулася рутинізація небезпеки (до речі, раніше у нас так само рутинізувалися насильство і людські втрати на Сході). З епідеміологічної точки зору, це, радше, додатково ускладнює ситуацію, проте це було неминуче, бо люди не можуть постійно жити у стресі. Після жорсткого весняного локдауну громадян уже значно важче змусити дотримуватися карантинних обмежень. Не в останню чергу, через невдалі меседжі і, загалом, недолугу офіційну комунікацію, яка, між іншим, теж негативно позначається на довірі. На жаль, це не поодинокі випадки.
Між війною на Донбасі та пандемією можна провести ще одну аналогію: і та, й інша посприяла діджиталіації населення, передусім літніх громадян. Наприклад, у 2014–2016 роках на тимчасово непідконтрольних територіях стрімко зросла кількість людей цієї вікової категорії, які почали користуватись Інтернетом. Адже вони, по-перше, не хотіли втрачати зв’язок зі своїми рідними та близькими по інший бік лінії розмежування, а по-друге, шукали додаткову інформації, щоб розібратися, що відбувається. Тепер же діджиталізація охопила всю Україну – і знов онлайн-сфера істотно розширилася значною мірою за рахунок старшого покоління. Якщо раніше близько 15-20% нашого населення не користувались Інтернетом, то тепер, вочевидь, відбувся грандіозний стрибок. Гадаю, це явище матиме тривалі наслідки, а може, й закріпиться назавжди.
 Джерело: preferhome.com |
Крім того, пандемія показала нам, що дистанційно можна виконувати великий обсяг роботи без шкоди для справи, а також навчатися. Тож, напевно, не потрібно так багато офісів, а перенесення зібрань і заходів на онлайн-платформи тільки полегшить людям життя, бо не доведеться діставатися через усе місто, створюючи тисняву у громадському транспорті та корки на дорогах. Велика кількість витрат виявилися непотрібними, а це означає, що пандемія змусить бізнес оптимізуватись, і я зараз кажу не про звільнення працівників.
У цілому, слід зауважити, українське суспільство було до пандемії більш готовим, порівняно з багатьма європейськими суспільствами (звісно, йдеться не про нашу медицину). Нас загартувало не одне десятиліття перманентної кризи – ми звикли, що нікому не можна довіряти, а покладатися варто тільки на власні сили й ресурси. Тому сприймаємо коронавірусну хворобу лише як один із багатьох викликів – до неї були лиха і після неї будуть».