 |
Оксана Кісь пояснила чому виник міф про матріархат: «Маю окрему розвідку — «Кого оберігає берегиня, або Матріархат як чоловічий винахід». Ідея матріархату в контексті теорій соціальної еволюції не належить українцям. Її автор — Йоганн Якоб Бахофен. Найповажніші українські інтелектуали кінця XIX — початку XX століття намагались пояснити, чим українці відрізняються від усіх інших слов’янських народів, насамперед, від росіян. Теорія українського матріархату дозволяла стверджувати або припускати, що українські жінки споконвіку користувалися правами, можливостями, повагою. Вони не були такі пригноблені, як в умовах російського домострою. Отже, українці не тільки інакші, але навіть кращі. Тому ідея матріархальності була близькою багатьом українським інтелектуалам того часу. І Михайлу Грушевському, і Федорові Вовку, і Іванові Франку. Ідея матріархальності українців відродилася у середині 80-х років на хвилі національного піднесення. Образом берегині ми завдячуємо письменникам Василю Скуратівському і Василю Рубанові, які мали великий пієтет до народної культури й писали свої художні твори, доволі креативно використовуючи українські фольклорно-етнографічні матеріали. Створений ними образ богині-берегині — просто художня вигадка. На той час українське суспільство було розгублене, бо ідеологічну марксистсько-ленінську рамку зняли, але нічого натомість не запропонували. Українські жінки не мали моделі для наслідування. Радянська супержінка втратила свою актуальність, а нічого нового на її місце не постало. У той момент берегиня виглядала дуже доброю альтернативою. Образ богині-берегині як взірця жіночності разом з ідеєю матріархату набув значної популярності та моментально пустив коріння. І на початку XX століття, і на межі 80-90-х років поява та відродження цих ідей в українській культурі чітко пов’язані з національною міфотворчістю. (...) Рожеві окуляри миттєво розбиваються на дрібні друзки, коли стикаються з суворою правдою жіночих досвідів. Коли всі ці живі люди, старенькі бабусі, не просто сидять в кабінеті і теоретизують, а розказують про реальних жінок, про себе, про тих, кого вони знають, у мене не було підстав їм не вірити. Я їм вірю більше, ніж книжкам. Починаєш усвідомлювати, що просто не маєш морального права повторювати ту брехню, яку досі сприймають як аксіому — а вона ж хибна!».
Учена розказала чи відчувала підтримку в науковому середовищі на початках, яку роль зіграв авторський курс «Вступ до гендерних студій» у розвитку гендерних досліджень, чому суспільство й далі нав’язує застарілі переконання. Щодо останнього антропологиня відзначила: «Існують гендерні стереотипи. Вони залишаються дієвими навіть тоді, коли змінюється саме законодавство і цілий триб життя. Ми давно вже живемо інакше, ніж жили українські жінки 150 років тому. Жінки стають прем’єрками і віце-спікерками Верховної ради, здобувають освіту і отримують нагороди за наукові відкриття, успішно опановують «чоловічі» професії, керують бізнесами… Жіноче життя вже давно не обертається лише у приватному просторі — довкола родини і побутових справ! Але все одно є настанова, що жінка зобов’язана готувати їсти і доглядати дітей. Це вже не про гендерний розподіл праці, як колись у традиційній селянській сім’ї, а про нічим не обґрунтовану гендерну ієрархію, про привілеї та дискримінацію. Коли мова йде про привілейовані групи, то вони не хочуть поступатися своїм «особливим статусом» і брати на себе додаткову відповідальність, обов’язки. Прийти з роботи й лягти на канапу в очікуванні вечері — це привілей. А прийти з роботи і стати до плити, щоб приготувати вечерю — це обов’язок. І мінятися обов’язками й привілеями — небагато охочих».
Ознайомитися з повним текстом інтерв’ю За інформацією інформаційного ресурсу «The Ukrainians»