У черговій добірці випусків авторської рубрики «Своя сорочка» на радіостанції «Львівська хвиля» (за травень–червень 2021 року) старший науковий співробітник відділу етнології сучасності Інституту народознавства НАН України (Львів) кандидат історичних наук Леся Горошко-Погорецька розповідає про деякі весільні звичаї українців, особливості вдовування у традиційному українському селі та косовицю рослинності, не бажаної у сільському господарстві.
Краса, що вимагає жертв
«У давнину дівчата-наречені, як і їхні сучасниці, переймалися весільною зачіскою. Інша річ, що вони не мали такого вибору, як нині, а проте в кожній місцевості побутували притаманні їй локальні різновиди головних уборів. Один із найскладніших за конструкцією – ключівський весільний вінок, котрий мав вигляд великої квітчастої корони з пір’я і побутував лише в кількох селах – Великому Ключеві, Малому Ключеві та кількох довколишніх. Причому вбирала його не тільки молода, а й дружки. Виготовити цей вінок було непросто – це довга й напружена робота. Крім того, лічені жінки в селі вміли його правильно прикріпити, щоб він протримався впродовж трьох днів весілля, бо ж щодня заново вплітати було би доволі марудно. Тому всі ці три дні молода мусила спати напівстоячи – в діжці й обкладена подушками».
 Дівчина у ключівському весільному вінку (фото з Facebook-сторінки Національного музею народного мистецтва Гуцульщини та Покуття: https://www.facebook.com/hutsul.museum/) |
 Майстриня народних вінків Параска Кушляк зі своїм виробом (фото: rukotvory.com.ua) |
Як мед, то й ложкою
«Коли молоді приходили від шлюбу [поверталися з вінчання у церкві. – тут і далі примітки Пресслужби НАН України], мати молодої мала почастувати їх медом, «аби їм разом було солодко» й «аби липли одне до одного, як бджоли до меду» (до речі, в народній традиції мед дуже часто використовувався як символ солодкого життя). Вслід за молодими медом годували дружбів, дружок, гостей і всіх навколо. Тепер мед, звісно, не є рідкісним смаколиком, а раніше його вживали не щодня.
Почастувавши всіх медом, на Рівненщині, наприклад, трощили ложки, з яких ним годували. Щоб заготувати нові ложки на майбутні весілля, майстри чекали найближчої весни. Вважалося, що будуть білими і не почервоніють лише вироби, виготовлені з деревини, зрубаної на Палажки (17 травня). Недаремно на буковинській Гуцульщині (Путильщина, Чернівецька область), травень називали білим».
Завітати і привітати
«За традицією, прийшовши на весілля, гості не лише частуються та розважаються, а й вітають і обдаровують молодят. У різних локальних традиціях це відбувається в різні моменти свята. Зазвичай у містах, де весілля має урізаний вигляд, це стається на самому початку. Молодий може складати гроші й подарунки до кишень, але що робити, коли дарів забагато? Народна традиція пропонує цілу палітру варіантів.
Один із них – тарілка з хусткою: поскладавши весільні подарунки, хустку зав’язували вузликом і ховали в надійне місце. На Гуцульщині, наприклад, дотепер у музеях зберігаються величезні різьблені дерев’яні миски – повниці, які отримали назву від однойменного обряду, за якого годилося накласти для молодих повнісінько грошей (подекуди обряд весільного обдаровування молодих мав іншу назву – «завитання»: тобто гості, що завітали на весілля, мали привітати молодих дарами). Нині ці миски використовуються нечасто, але назва обряду побутує досі. У покутській традиції існував іще один цікавий сховок для весільних дарів: подарунки молодятам збирали до лантуха, а гроші зав’язували у торбинку і віддавали матері – як подяку за вигодовування. Звісно, потримавши це у себе якийсь час, мати потім повертала все молодим. У селі Струпків на Коломийщині [Івано-Франківська область] молода передавала весільні подарунки своїй матері (цей обряд називався «плата за цицю»), а потім співали пісню з такими словами: «Отам, отам, коло Яна, / викопана яма. / За цицьом ти [тобі] заплатила, / вже не моя мама». Вважалося, що в такий спосіб дитина символічно розраховувалася з родиною».
 Костянтин Трутовський. «Весілля в українському селі» (1882). Джерело: ethnography.org.ua |
По правді кажучи
«Вислів «за великим рахунком» примандрував до української мови з німецької. Подейкували, колись давно у Гамбурзі відбувалися спеціальні змагання циркових борців, на яких судді з’ясовували справжній клас професійної боротьби учасників, оскільки на звичайних циркових змаганнях видовищні бої нерідко закінчувалися заздалегідь домовленим результатом. Тож останні встановлювали кваліфікацію борця «за звичайним рахунком», а перші – «за гамбурзьким рахунком» (або ж «за великим рахунком»). Отже, кожен міряє своєю міркою, але твердження, підкріплене словами «за великим рахунком», претендує на те, щоби бути правдою».
Обжинки бур’янів
«У давнину вважалося, що в Суху п’ятницю – п’ятницю напередодні Зелених свят – можна було легко позбутися будь-якої небажаної рослинності на полі і в городі: якщо, доки ніхто не бачить, викосити, зрубати, вирвати її голяка, вона вже більше ніколи не проросте на тому ж місці («ані лист не пустить, ані не розів’ється»). Моя колега Олена Серебрякова [наукова співробітниця відділу етнології сучасності Інституту народознавства НАН України, кандидат історичних наук] записала в селі Запереділля на Міжгірщині [Закарпаття] оповідь про цей ритуал: двоє братів у ніч проти Сухої п’ятниці косили на своєму полі зайву папороть, та, коли вже майже закінчили роботу, зустріли жінку, яка йшла вдосвіта збирати зілля. За легендою, все, викошене до моменту цієї зустрічі, більше не росло, але частина поля так і лишилася вкрита папороттю».
Удовиця-удова, сама собі голова
«У класичних творах української літератури, що вивчаються в середній школі, нерідко зустрічається образ самотньої молодої вдови, про яку в селі ходить непевна слава – мовляв, вона здатна наврочити або причарувати. Про це складено й чимало народних пісень: «Не позволю вдову брати, / вдова вміє чарувати, / чарувала мужа свого, / причарує сина мого», «Хто бере удовоньку – зсушить йому головоньку» і таке інше. Звідки ж походять ці упередження? Як пише дослідниця жіночої історії Оксана Кісь [завідувачка відділу соціальної антропології Інституту народознавства НАН України, доктор історичних наук], за українським звичаєвим правом, удова, отримавши спадок по чоловікові (звісно, якщо чоловік мав, що їй залишити), ставала доволі незалежною матеріально і завдяки цьому набувала права участі у зборах громади, а отже, й права голосу при виборах громадської старшини. Вдова також мала право вдруге вийти заміж. Крім того, матеріально незалежна жінка могла обрати собі молодшого чоловіка і навіть дозволяла собі трохи попихати ним, піднімати на нього руку. У такий спосіб порушувалися підвалини патріархального суспільства: жінка починала конкурувати з чоловіками, а інші жінки намагалися змістити її з позицій, які вона посіла. Навіть необґрунтовані звинувачення у відьомстві, чаклуванні посували молоду вдову на маргінес».
 Костянтин Маковський. «Українська селянка» (1883). Джерело: ethnography.org.ua |
За інформацією Інституту народознавства НАН України
та Пресслужби НАН України