14 червня 2022 учасники Загальних зборів Відділення літератури, мови та мистецтвознавства НАН України заслухали доповідь провідного наукового співробітника відділу етнології сучасності Інституту народознавства НАН України доктора соціологічних наук Оксани Іванкової-Стецюк «Українці в єднанні: соціальні практики крізь призму візуальної культури». Доповідь підготовлено за матеріалами дворічного (2020–2021 рр.) міждисциплінарного наукового проєкту «Традиційні та культурно-мистецькі практики як чинник інтеграції українців: історико-соціальний контекст».
 Обкладинка майбутнього книжкового видання за результатами дослідження. Автор – Андрій Лесів (Інститут народознавства НАН України) |
Роботу виконала група науковців Інституту народознавства НАН України: доктор соціологічних наук Оксана Іванкова-Стецюк (науковий керівник теми), доктор історичних наук Ярослав Тарас, кандидат історичних наук Тетяна Файник, кандидат мистецтвознавства Софія Король, доктор історичних наук (кандидат мистецтвознавства) Мар’яна Левицька, кандидат мистецтвознавства Оксана Герій – у співпраці із заступником директора з наукової роботи Інституту кандидатом мистецтвознавства Ганною Врочинською.
Фрагменти презентації доповіді
Представлене дослідження має виразну соціальну скерованість. Воно зорієнтоване на прирощення наукового знання щодо соціальних практик, які, маючи глибоке коріння та будучи органічними для українців, наділені високим інтеграційним потенціалом. Розуміння інтеграційного потенціалу української культури – необхідна професійна компетенція сучасних фахівців, які працюють (або ж готуються працювати) у сфері культури, освіти, соціальної допомоги, державного управління й політики, а також у «третьому секторі».
Зважаючи на посилення візуалізації сучасного життя, у межах дослідження науковці активно унаочнювали результату свого пошуку. Тож доповідь супроводжувалася презентацією з використанням багатьох світлин для ілюстрації дослідницьких кейсів.
У виступі доповідачка зосередилася на окремих важливих результатах дослідження, структурувавши їх за трьома блоками (розділами).
Перший блок, над яким працювали Тетяна Файник і Ярослав Тарас, присвячувався практикам громадотворення – як у розрізі традиційної української культури, так і в урбаністичному середовищі.
Насамперед на конкретних матеріалах було продемонстровано, наскільки потужний інтеграційний потенціал мали соціальні практики українців і як саме в контексті їхньої реалізації гуртувалися люди в українських громадах. При цьому міцніли й самі громади, а їхні структура й функції урізноманітнювалися. Особливо це стосувалося громад, в середовищах яких «виростали» лідери громадської думки, здатні транслювати цінності культури і працювати на збереження й кристалізацію української ідентичності. Такою є постать Василя Нагірного – яскравого представника української інтелігенції, який активно розвивав ідею необхідності осягнення історичної та культурної повноти буття української спільноти і мав активну соціальну позицію, сприяв формуванню структур взаємопідтримки в українських середовищах.
 Будинок страхової компанії «Дністер» (Львів), створений за проєктом Василя Нагірного й Івана Левинського.Товариство було засновано 1892 року для взаємного убезпечення власників майна від вогню, крадіжок, повені й інших стихійних лих. Це був один із найважливіших життєвих подвигів Василя Нагірного (1848–1921), українського митця та громадського діяча. Його створення надавало українцям певності, що завдяки єдності вони можуть бути впевнені у майбутньому і досягати життєвого успіху |
Ще одне важливе питання, порушене в доповіді, – це ідентифікація громадських просторів міст, які віддавна постають карбом ідентифікації території. Позаяк тривалий час в Україні була поширена так звана радянська доктрина громадського простору міста, через яку влада утверджувала свою легітимність архітектурно-містобудівними засобами, «сакралізовані» радянською владою об’єкти досі сприймаються частиною населення України як «свої». Ситуація поступово змінюється: відбувається (ре)маркування громадських просторів міст, наповнення їх новими/оновленими смислами.
 Проспект Свободи у Львові.Громадський простір, який перейменовувався 10 разів. Є яскравим прикладом формування й карбування австрійських, польських, німецьких, радянських ідеологем. Сьогодні – найважливіший і найпрестижніший громадський простір Львова та Заходу України. Місце віч, різдвяних, великодніх свят, книжкових ярмарків, вшанування річниць важливих подій |
Другий блок, над яким працювали Мар’яна Левицька й Оксана Герій, присвячувався аналізові практик благодійності й меценатства в їхній інтеграції з мистецькими ініціативами і практик мистецької просвіти у діяльності громадських товариств українців.
З історико-соціальної перспективи було продемонстровано, як через реалізацію культурно-мистецьких благодійних ініціатив зміщувались зміщення акценти у благодійній діяльності – від форм подолання бідності й жебрацтва до суспільних форм діяльності (просвітництва, формування естетичних смаків, саморозвитку особи тощо). Цей тренд української культури, що бере початок у Новому часі, є актуальним у практиках соціального служіння в Україні.
 Вінценти Каспшицький – «Художня виставка у Варшаві 1828 р.». Мистецька виставка 1847 року у Львові на користь «Інституту убогих» тривала у залах бібліотеки Оссолінських і мала подібний вигляд |
Ще один вимір буття українців, який потребує уваги в наші дні, стосується ідентифікаційних практик, пов’язаних із підтримкою національного виробника у соціумі, який зазнає агресивного інокультурного впливу. В такому контексті важливим є знання й розуміння української традиції просування національного візуального мистецького продукту. Її витоки лежать на зламі ХІХ і ХХ століть. Йдеться про: 1) підвищення естетичного смаку різних соціальних груп; 2) виховання у них сприйняття нових мистецьких ідей; 3) формування свідомого вибору мистецького твору, базованого або на кращому знанні специфіки його творення чи сприйняття, або на акцентуванні патріотичних почуттів.
 Вдало знайдені одним митцем форми чи мотиви поширювались і пропагувались за допомогою наслідування їх у графічному оформленні масових періодичних видань, як у цьому випадку:різьблена лава в церкві Серця Христового монастиря отців Василіян у Жовкві за проєктом Едгара Ковача (1901 р.) і з тим самим мотивом орнаментальна віньєтка сторінки «Календаря Місіонаря», виданого у друкарні отців Василіян у Жовкві (1907 р.) |
Третій блок, над яким працювали Софія Король, Ганна Врочинська й Оксана Іванкова-Стецюк, присвячено презентації матеріалів про практики реалізації соціально-мистецьких ініціатив та інші творчі практики в українському контексті.
На конкретних матеріалах кінця ХІХ – початку ХХ ст. показано, що актуалізація практик реалізації виставкових ініціатив і колекціонування була й залишається важливим чинником усвідомлення суб’єктності української культури та її ціннісно-естетичного потенціалу. «Етнографічний» аспект цієї діяльності підкреслює її демократичний і націєтворчий характер.
 Члени організаційного комітету Етнографічної виставки у Тернополі 5–6 липня 1887 р.Зліва направо: Олександр Барвінський – громадсько-політичний діяч, історик, педагог, посол до австрійського парламенту; Володислав Федорович – український галицький магнат, меценат української культури, науки і громадського життя, ініціатор проведення Етнографічної виставки 1887 р. з нагоди відвідин краю архикнязем Рудольфом Габсбургом; Володислав Боберський – директор учительської семінарії; Леопольд-Юстин-Максиміліан Козібродський, власник маєтку у Глібові |
Продемонстровано також, як актуалізація творчих практик зумовлює активізацію громадського культурного життя й інтеграцію українства на ґрунті творення нових культурних ініціатив.
 Практики соціокультурної реабілітації та реінтеграції учасників бойових дій мають давню традицію в Україні.На фото: кравецька майстерня (1923 р.) на вул. Софії (тепер – Івана Франка, 109) у Львові, де свого часу був дім товариства «Дністер». Після польсько-української війни для інвалідів Української галицької армії тут організували ремісничі навчання |
Відтак, логічною для українського сьогодення постає активізація співпраці митців, науковців і громадських організацій у реалізації соціально-мистецьких ініціатив, націлених на інтеграцію громад у вирішенні гострих питань, у форматі фотоголосових проєктів (PhotoVoice Project). Такі ініціативи видаються актуальними й надалі.
 Виставковий стенд – один із багатьох на фотовиставці «НаДія. Родина. Спільнота» (кураторка й авторка ідеї – Оксана Іванкова-Стецюк).Ця соціально-мистецька ініціатива була реалізована 2019 року у співпраці Інституту народознавства НАН України з Міжнародним благодійним фондом «Карітас України» і Національним музеєм народного мистецтва Гуцульщини та Покуття імені Й. Кобринського. Проєкт покликаний привернути увагу до проблем вимушених переселенців під час військового конфлікту на Сході України |
Як показало дослідження, інтеграція українців – складний соціокультурний процес, основними каталізаторами якого є соціальні практики. Вони передбачають синтез різноманітних мистецьких і соціальних ініціатив – з урахуванням викликів того чи того етапу процесу націєтворення й розвитку громадянського суспільства.
За інформацією Інституту народознавства НАН України