У статті, що її опублікувало інтернет-видання «Українська правда», головний науковий співробітник відділу проблем діяльності і стратегії розвитку НАН України Інституту досліджень науково-технічного потенціалу та історії науки ім. Г.М.Доброва НАН України доктор економічних наук Олександр Попович аналізує оприлюднені цього літа три документи із пропозиціями щодо реформування українських сфер науки, освіти й інновацій (ідеться про візійний документ реформ для відновлення України «Бачення України 2030: соціально-гуманітарна сфера», пропозиції Наукового комітету Національної ради України з питань розвитку науки і технологій щодо реформування сфери наукових досліджень, а також «Візію майбутнього освіти і науки України» від Міністерства освіти і науки України) та пропонує кроки, вкрай потрібні для розвитку науки в нашій країні. Про фінансування науки:
«Першим кроком до цього відродження [відновлення наукового потенціалу] могло б бути широко розрекламоване подвоєння частки ВВП, яка виділяється на наукові дослідження і розробки, яке обов’язково має супроводжуватись проведенням масштабних інформаційних і науково-популярних кампаній, які роз’яснили б, що на нинішньому етапі розвитку нашої цивілізації у світі відбулося небувале посилення впливу науки на життя людства. Що і економічна конкуренція, і навіть війни в сучасному світі все більшою мірою перетворюються в змагання технологій, рівень яких безпосередньо залежить від розвитку науки. <…>
Звичайно, сам вираз «подвоєння фінансування» викликає у багатьох мало не шокову реакцію, особливо в умовах небувалого дефіциту бюджету під час війни і зумовлених нею руйнувань та непередбачених витрат. Але якщо ми хочемо процвітання нашої країни, то треба, щоб все наше суспільство усвідомило: у сучасному світі про це годі й мріяти без інноваційного розвитку економіки, а отже – без випереджаючого розвитку науки.
При всіх труднощах післявоєнне відновлення України потребуватиме серйозних змін у структурі державного бюджету з метою забезпечення посиленої підтримки пріоритетних напрямів розвитку. Можна не сумніватись, що ці маневри охоплять вагому частку бюджету. Наука має займати чільне місце серед цих пріоритетів, але при цьому не претендує на надто значну частку національного доходу. Сьогодні витрати держави на наукові дослідження і розробки складають не більше 0,15% ВВП. «Маневр» їх подвоєння до 0,3% ВВП (тобто до рівня, більш ніж у п’ятеро меншого від того що передбачено Законом України «Про наукову і науково-технічну діяльність» (1,7% ВВП) навряд чи можна розглядати як серйозне перевантаження бюджетної програми, але це має бути надзвичайно важлива інвестиція в майбутнє країни. Якщо ж поставити завдання хоча б протягом 4 років вийти на рівень бюджетного фінансування науки, який передбачено нашим давно прийнятим законом, то це не тільки забезпечило б нарощування наукового потенціалу більш високими темпами, але й заклало б фундамент інноваційного розвитку економіки країни».
Про самоврядність наукових організацій в Україні та світі:
«Суперечність між потребою свободи наукової творчості для забезпечення найбільшої результативності досліджень і необхідністю їх фінансової підтримки державою виникла вже тоді, коли сам розвиток науки почав вимагати перетворення дослідницької діяльності в професійну.
Ще в 1700 році у виступі при відкритті Берлінської академії Готфрід Вільгельм Лейбніц звернув увагу на те, що розвиток науки вже досяг тієї стадії, коли всерйоз займатися нею вже не можна «між іншим», як свого роду хобі, працювати в ній необхідно, цілком присвятивши себе тільки їй.
Саме для того, щоб дати вченому таку можливість, і створюється академія, кошти на функціонування якої виділяє державна влада. Тож Лейбніц дякував ерцгерцогу за те, що той зрозумів це і підтримав створення академії. Хочеться підкреслити: Лейбніц вже тоді розглядав академію наук не просто як форму спілкування дослідників, а перш за все як спосіб надати їм можливість професійно і систематично працювати в науці, не відволікаючись на заробляння грошей в інших сферах діяльності. Хоча він прекрасно знав, що на той час вже 40 років існувало Королівське товариство в Лондоні, яке опікувалося в першу чергу саме організацією спілкування дослідників.
Ці дві лінії в розвитку академій наук співіснують і сьогодні. Всі академії наук Європи фінансово підтримуються відповідними державами, але не всі з них безпосередньо організують наукові дослідження і мають для цього науково-дослідні інститути.
З 29 академій наук Східної Європи 22 мають науково-дослідні організації, а з 19 академій наук Західної Європи їх мають лише 8. Відповідно, і рівень державного фінансування у різних академіях різний: в академіях, що не мають науково-дослідних установ – це кошти на видавничу діяльність, проведення конференцій і симпозіумів, формування і діяльність бібліотек, а в академіях, що організують дослідження, до цього додаються також кошти для забезпечення діяльності науково-дослідних інститутів. Саме такою, реально організуючою дослідження бачив українську академію її перший президент В.І. Вернадський.
Цікаво, що навіть у країнах, де було знайдено інші, не академічні інституції для безпосередньої організації наукових досліджень, їхня еволюція призвела до створення структур, дуже подібних до академії. Так, наприклад, Товариство ім. Макса Планка, яке займається фундаментальними дослідженнями в Німеччині, не називається академією наук, але за формами управління, внутрішньою організацією воно дуже подібне до академії, зокрема – до НАН України.
Багато в чому схожі на академічні і форми організації НДДКР в німецькому Товаристві ім. Фраунтгофера, яке спрямовує свої зусилля на прикладні дослідження і розробки. Отже суперечність між державним статусом і самоврядністю наукових організацій – не специфіка українських академій, це світова реальність. Скрізь шукають, знаходять і вдосконалюють шляхи і форми розв’язання протиріч, які в ній виникають, але намагаються робити це обережно, щоб не зашкодити живому організму науки. Там, де цього не дотримуються, потім дуже жалкують (Росія, Казахстан та ін.)».