28 вересня 2023 року на засіданні вченої ради Інституту мовознавства імені O.O.Потебні НАН України головний науковий співробітник відділу слов’янських мов цієї академічної установи академік Григорій Півторак виголосив доповідь «Деякі методологічні проблеми дослідження історії української мови в епоху раннього Середньовіччя». До вашої уваги – головні тези його виступу.
Рання історія української мови мала три еволюційні етапи, протягом яких сформувались її основні особливості.
Перший – сприйняття і засвоєння праслов’янської спадщини, насамперед лексики і значної частини морфологічної системи, успадкованих від праслов’янської мови (VІ–VІІ ст. н. е.).
Другий – поява мовних особливостей, що виникли в дописемний період формування української мови (VІІІ–Х ст.).
Третій – це нові, переважно фонетичні риси, зумовлені занепадом редукованих о та е, які на письмі позначалися відповідно твердим і м’яким знаками (кінець ХІ – перша половина ХІІ ст.).
Для дослідників перший і третій етапи більш-менш зрозумілі. Найтаємничішим і найважчим залишається середній етап від початку VIІІ ст. н.е. до появи писемності в ХІ–ХІІ ст. Це понад чотири століття, протягом яких тривало формування окремих слов’янських мов, але про глотогенез східних слов’ян ми не маємо жодних достовірних джерел.
Порівняльно-історичний метод дослідження дуже важливий, але мало придатний для реконструкції історії якоїсь конкретної мови чи групи мов за відсутності писемних пам’яток. Тому ранню історію української мови досліджують досить поверхово, без історичного підґрунтя.
Виходячи з непрямих даних, що збереглися в українському фольклорі, в писемних пам’ятках і з аналогічних явищ в інших мовах, можна припустити, що протоукраїнці користувалися повсякденною живою розмовною мовою з істотними діалектними відмінностями, мали розмаїті види фольклору, своєрідну мову звичаєвого права, язичницьких обрядів, випрацювані прийоми і традиції публічного мовлення на всенародних зібраннях і все те, в чому відбивався язичницький світогляд.
Традиції фольклору і насамперед усних давньоруських (а по суті протоукраїнських) переказів, які відобразилися пізніше в літописах і билинах, формувалися ще в ІV–VІ ст. н. е. і розквітли за часів Київської Русі. Але самі ці фольклорні твори до нас не дійшли і про їхні фонетичні та граматичні риси достовірних відомостей ми не маємо.
Ситуація з писемними джерелами дещо поліпшилася після хрещення Русі, коли разом з християнством бурхливими потоками попливла до нас і різноманітна література: богослужбові книги, Старий і Новий Заповіти в перекладах старослов’янською мовою, апокрифічна література, світські твори, зокрема белетристика. Згодом на місцевому ґрунті з’явилися твори юридично-ділової писемності, руські літописи тощо.
Але вартість цих пам’яток як джерел лінгвістичних досліджень значно знижується тим, що мова їхня не відповідає тогочасному народному мовленню. У цих пам’ятках традиційне письмо, староболгарська лексика, книжно-церковне коло понять затуляють від нас живу народну стихію південно-руської мови того часу. Не набагато більше свідчень дають і пам’ятки давньокиївської світської писемності. І над нею помітно тяжіли консервативні форми письма і традиційна орфографія.
Уся ця церковна та світська література існувала в численних копіях і списках. Переписувачі іноді припускалися помилок – як механічних, так і орфографічних, зумовлених переважно впливом їхніх місцевих говірок. У той час це вважалося нетерпимим браком, а для нас такі помилки стали важливим допоміжним джерелом реконструкції тодішнього діалектного мовлення. Якщо вони повторюються і в пізніших писемних пам’ятках, тоді їх можна вважати найдавнішими відображеннями певних рис живої народної мови.
Такий підхід до мовного аналізу давньої писемності деякі вчені сприймають неоднозначно. Вони довіряють лише пам’яткам з яскраво вираженими рисами української мови, і час їх фіксації вважають і часом їх появи. У нас такі пам’ятки з’явились аж у ХІV ст. у зв’язку з наданням державного статусу руській мові у Великому князівстві Литовському, до складу якого входило й чимало українських земель. Через це й виникло хибне уявлення, буцімто історія української мови починається від ХІV ст. А якби державною мовою в Литовському князівстві була не руська мова? Тоді виразні українські риси знаходили б, мабуть, аж у полемічній літературі ХVІ ст., і вважалося б, що до цього часу української мови не було.
Особливості народної мови протоукраїнців і ранніх українців найкраще відбивалися в їхньому усному мовленні та в усній народній творчості. Вона не збереглася через те, що не була зафіксована – навіть після введення християнства, появи писемно-літературної мови й світської літератури цією мовою.
Припускають, що якась язичницька народна творчість могла бути писемно зафіксована, але не збереглася через недовговічність найдавніших матеріалів для письма, ворожість православної церкви до всього язичницького і дохристиянського і, нарешті, через монголо-татарську навалу, яка люто нищила все, що можна. Звісно, все це могло бути, але основна причина полягала в іншому. Річ у тім, що писемність, грамотність, книжність, писемно-літературна мова – все це було надбанням християнства. А Русь, запровадивши його, не стала від того справжньою християнською державою, і суспільна свідомість не сприймала нову релігію ще впродовж трьох століть.
Чому ж так сталося?
Коли Володимир, виконуючи домовленості з імператором Василієм ІІ, оголосив, що Русь відмовляється від язичницької фальшивої віри і приймає віру істинну християнську, то для киян це стало не просто несподіванкою, а справжнім шоком. Нову віру спочатку сприймали або байдуже, або як якесь дивацтво, і більшість населення дивилося на християн з добродушним гумором. До прийняття християнства Русь була морально і духовно не готова, тому воно спричинило обурення і злісний опір.
Офіційно прийнявши християнство, Русь стала хіба що напівхристиянською державою, бо утверджувалося воно повільно й болісно, як і все, що впроваджується силою, а не переконанням. Ситуація могла би бути інакшою, якби воно вводилося поступово, з роз’ясненням його переваг і духовної необхідності.
Не сприймаючи християнства, язичники відмовлялись і від його цінностей – вищої моральності, грамотності та книжності, його духовної культури загалом. Тому вони втратили історичний шанс писемно зафіксувати свою розмаїту й цікаву усну народну творчість – билини, слова, казки, легенди, обрядові та побутові пісні і таке інше, що могло б стати багатим і невичерпним джерелом для дослідження історії українського мовлення раннього і зрілого Середньовіччя.
Наприкінці ХІІ ст., тобто за 200 років після офіційного прийняття християнства, з’являється знамените «Слово о полку Ігоревім» (по-українському — «Слово про Ігорів похід»). Чи є в ньому щось християнське? Нічогісінько! Стовідсотково язичницький твір з усіма язичницькими богами (крім головного Перуна), але твір явно український за загальною тональністю, образністю, стилістикою, фольклорними мотивами, людяністю, ніжністю і всім тим, що відрізняє його від московської духовної культури, яка тоді ще ледве спиналася на ноги.
Після «Слова про Ігорів похід» язичництво на Русі не здавало своїх позицій ще одне століття, і лише в середині ХІІІ ст. християнство поступово стало провідною конфесією. У наступні століття християнська віра міцно увійшла в побут найширших верств українців і вони стали активними захисниками православ’я від католицької агресії. Повною мірою це проявилось у ХVІ ст. і далі. Полемічна література дала багатий матеріал і для істориків української мови, але то була вже інша епоха, яка виходить за межі цієї доповіді.
Висновки та пропозиції:
1. Для поповнення й удосконалення наукової бази подальших досліджень історії української мови необхідно відновити навчальний курс історії України з найдавніших часів у всіх гуманітарних вишах України.
2. Досліджуючи історію української мови доісторичного та раннього історичного періодів, не можна обмежуватися лише свідченнями писемних пам’яток і сучасними діалектологічними матеріалами, а слід залучати також і досягнення інших суспільних наук, насамперед археології та історії.
3. Методологічно неприпустимо датувати появу української мови аж ХІV ст. Її історія, як і інших слов’янських мов, розпочалася від кінця V – початку VІ ст. н.е., тобто відразу після розпаду праслов’янської етномовної спільності. На первісному етапі українська мова ще мала чимало праслов’янських рис, які або були нею успадковані, або зазнавали трансформацій чи занепали в наступні періоди. Проте генетично це була таки українська мова, а не якась міфічна чи то спільносхіднослов’янська, чи то давньоруська, для виникнення яких не було ні видимих причин, ні реальних умов. Українська мова, як і живі істоти, також мала своє дитинство, свою юність і поступово досягнула своєї зрілості.
4. Досліджуючи архаїчні суто мовознавчі проблеми, слід інтерпретувати відповідні факти, явища і тенденції мовного розвитку в певні історичні періоди не за сучасними дослідникові критеріями й оцінками, а за науковим принципом історизму.
5. Оцінюючи історичні й мовні факти, події та явища, необхідно керуватися лише реальною і достовірною науковою базою, а не усталеними імперсько-шовіністичними стереотипами, політичною доцільністю та поточними ідеологічними настановами можновладців.
За інформацією Інституту мовознавства імені О.О.Потебні НАН України