Про те, як українське суспільство змінилося за останні чотири роки, із нагоди Дня Гідності і Свободи (що відзначається щороку 21 листопада) розповів в ефірі інформаційної мережі UMN (Ukrainian Media Network) старший науковий співробітник відділу теорії та історії соціології Інституту соціології НАН України доктор соціологічних наук Олександр Шульга.
Суспільна трансформація – це постійний процес. Спостерігається вона і в Україні, хоч відбувається й не так швидко, як хотілося б, та супроводжується становленням громадянського суспільства, зокрема його інституціоналізацією, – говорить учений, наголошуючи, водночас, що вирішальну роль тут відіграють не тільки й не стільки формальні показники (на кшталт кількості громадських організацій), як готовність українців перебирати на себе відповідальність за все, що відбувається в їхній країні – передусім на локальному рівні, тобто в населеному пункті, на території якого вони проживають. На жаль, результати моніторингу, регулярно здійснюваного Інститутом соціології НАН України, свідчать, що в цьому аспекті зміни поки що досить незначні: так, лише 5–6% респондентів відповіли, що відчувають цілковиту власну відповідальність за стан справ у своєму населеному пункті, близько третини – відчувають часткову відповідальність, жодної відповідальності не відчувають 53–54% наших співгромадян. Цікаво, що соціологи практично не зафіксували суттєвих відмінностей між представниками різних вікових груп: «Здавалося б, молодь має бути більш відповідальною. Проте між відповідями громадян віком до 30 років, які народилися вже в незалежній Україні, та громадянами віком від 55 років, соціалізація та більша частина життя яких припала на часи СРСР, немає значної різниці». Все ще досить низьким є рівень політичної та правової свідомості й культури українців. Більшість наших співгромадян, до того ж, патерналістично налаштовані. Причому, що досить незвично, на тлі традиційної для нашої країни десакралізованості державної влади.
Відсутність – на даний момент – суттєвих суспільних змін не видається аж такою дивною, якщо проаналізувати розподіл відповідей респондентів на запитання щодо їхньої участі в акціях протесту кінця 2013 – початку 2014 рр., або ж у Євромайдані (не тільки в Києві, а й по всій території України). Активну участь у них брали не більше 6%, ще 7% – долучалися час від часу, 12% – надавали протестувальникам допомогу (грішми, одягом, продуктами харчування тощо), решта ж – а це абсолютна більшість – залишалися пасивними спостерігачами. З іншого боку, постійно зростає кількість українців із активною громадянською позицією. Хоч інституціонально це поки малопомітно, адже близько 80% опитаних не є учасниками жодної громадської чи політичної організації (йдеться не лише про партії, рухи за права людини, асоціації чи профспілки, а й навіть про клуби за інтересами). Варто відзначити і негативну тенденцію, а саме – появу ознак псевдогромадянського суспільства у вигляді деяких громадських рад при органах державної влади та місцевого самоврядування, які часто є маловпливовими та не виконують покладених на них функцій.
На цьому тлі вкрай низьким залишається рівень довіри українців до офіційних інституцій, жодна з яких (ані президент, ані парламент, ані уряд) не має позитивного балансу довіри (тобто для жодної з них рівень довіри не перевищує рівня недовіри) – на відміну від армії, церкви, волонтерів і науковців. Із 2013 року в довірі значно втратили ЗМІ. Лідерами ж залишаються найближчі кола спілкування – родина, друзі, сусіди, колеги по роботі. До речі, родині довіряють близько 90% опитаних.
Як зауважив О. Шульга, на основі фіксованих соціологічними дослідженнями протестних настроїв майже неможливо прогнозувати соціальні вибухи: достатньо активної меншості (бодай 2–3%), аби кардинально змінити політичний ландшафт країни і напрям суспільно-політичних процесів. Проте складно передбачити, який чинник може послугувати поштовхом до таких змін. Згідно з черговим опитуванням громадської думки, проведеним соціологами Академії в липні поточного року, кількість українців, готових – у разі необхідності – до радикальних акцій протесту (участі в парамілітарних об’єднаннях, блокування шляхів сполучення, захоплення адміністративних будівель, силових протистоянь тощо), є приблизно сталою (порівняно з відповідним показником 2013 року) – до 6%. 33% українців не згодні з твердженням, що краще терпіти порушення їхніх прав і за будь-яку ціну зберігати спокій. Трьома головними проблемами, що викликають найбільше побоювання та занепокоєння наших співгромадян, є війна, соціально-економічні негаразди та корупція.
Серед позитивних тенденцій – зростання кількості осіб, для яких українське громадянство переважає над іншими типами ідентичності. На запитання «Ким ви себе передусім вважаєте?» 57,2% опитаних обрали відповідь «громадянином України». За словами О. Шульги, порівняно з 2012–2013 рр. цей показник продемонстрував дуже великий стрибок. Паралельно зменшилася кількість прихильників регіональної та локальної ідентичностей. Представником у першу чергу свого етносу (нації) себе вважають лише 4% респондентів.
Відповіді на запитання «Якою мірою Ви пишаєтеся чи не пишаєтеся тим, що є громадянином України?» розподілилися таким чином: «дуже пишаюся» – 18,8% (проти 9,6% у 2013 році), «скоріше пишаюся» – 43,7% (проти 38,1%), «скоріше не пишаюся» – 10,8% (проти 15,5%), «зовсім не пишаюся» – 6% (проти 9,3%), «важко сказати» – 20,8% (проти 27,5%).
Змін зазнали й політичні вподобання: зокрема, посилилися позиції національно-демократичної течії (до 15–16%). Натомість суто націоналістична користується підтримкою 3% громадян (для порівняння: в 2013 році цей показник становив 1,5%).
Важливим для розуміння загального нинішнього стану українського суспільства є знання про почуття, що викликають в українців роздуми про майбутнє. Для 20,5% опитаних – це оптимізм, 11,5% – безвихідність, 8,9% – упевненість, 46,6% – надія, 12,1% – песимізм, 34,5% – тривога. Причому, як стверджує О. Шульга, найбільше відсоткове зростання спостерігалося для тривоги й надії (2013 року їхні показники складали 30,9% та 32,1% відповідно). Підстави для тривоги цілком очевидні, адже негативу в українському суспільстві не бракує. «Але втішно, що є й надія. І, головне, цей показник не зменшується. Зараз, здавалося б, усі втратили довіру – і влада, й опозиція, – а надія збереглася. Суспільство, як і окрема людина, не може жити без неї», – підкреслив учений.
Докладніше – у відеозаписі за посиланням: https://youtu.be/DYma_76a3ws.