 |
Тетяна Євсєєва відзначає: «Узяти участь у міжнародному науковому симпозіумі «Епоха Голодомору у мовній та концептуальній картинах світу» (7—8 червня 2019 р., Київ) мене спонукала увага оргкомітету до розвитку міждисциплінарних студій з цієї проблематики. Окрім того, що оргкомітет має повне право обрати тематику форумів на власний розсуд, такі студії давно на часі. Це якісно новий — методологічно, тематично і фактографічно — напрям не лише голодоморних студій, а й досліджень усієї комуністичної цивілізації та наслідків її побудови для українців як політичної нації. Доповіді колег — істориків, літературознавців, філософів — та плідні дискусії дали чимало матеріалу до роздумів та спонукали до написання серії статей з висвітленням мого дослідницького бачення шляхів і засобів, застосованих більшовиками, для перетворення Третього Рима на Третій Інтернаціонал. Зокрема, у царині боротьби з релігією, нищення церкви та залучення натомість літератури і літераторів до процесу створення для спролетаризованого і зденаціоналізованого суспільства політичних переконань, «історичних» спогадів, «пролетарської» культури та філософії і стилю повсякдення «будівника комунізму». Ба більше, симпозіум став нагодою запропонувати колегам до обговорення мій власний абсолютно новий концептуальний підхід до вивчення та аналізу радянського комуносоціалізму — розглядати його ще і як рукотворну цивілізацію-підроблених-Завітів».
Автор статті розгортає цю думку: «Що, на мій погляд, слід розуміти під цивілізацією-підроблених-Завітів? Реалізацію успадкованого від літератури і богослов’я «Серебряного века» — звісно, так, як його зрозуміли більшовики, — Завіту-Культури-Революції, який мав прийти на зміну епосі Старого і Нового Завітів. Ніцшеанську ідею «надлюдини» російська література зрозуміла як можливість створити собі нового бога — Революцію. Поети та прозаїки «Серебряного века» від початку 1900-х рр. відчули оце ніцшеанське «Бог умер» як «богооставленність». Перебуваючи під впливом традиції російського апофатичного богослов’я і будучи відстороненими від політичного чину, вони узялися до літературного конструювання бога (богостроительства) та Нового Євангелія. Після 1905—1907 рр. стало зрозуміло, що новий бог — це революція, створена з ніцшеанських «семи демонів». Світові він виявиться з Росії, в іпостасі жорстокого виродка, ідіота, чиїм творінням («надлюдиною») постане шахрай і паразит. До початку Першої світової війни (1914—1918 рр.) рукотворний бог-Революція в іпостасі ідіота та «надлюдина» в іпостасі шахрая і злодія, а також образ митця, що беземоційно постає над добром і злом, перетворилися на основні сюжети російського роману. Детальний аналіз російської та української літератур цього періоду, а також часів комуністичного будівництва — тема окремої розмови. У контексті заявленої теми зазначу лише таке. У 1918 р. комуністична революція остаточно вигнала з політики ідею Бога, а особистість «розжалувала» до маси. Комуністична цивілізація в межах СРСР творилася з претензією на здатність до саморозвитку блискавично — з 1917-го по 1939 р. Методами продукування законодавчих/підзаконних актів, застосування всеохопного державного терору, пропаганди, виховання, освіти та творенням специфічної культури (театр, плакат, література). Відкинувши Старий і Новий Завіти, Закон та Милосердя, комунізм приніс Завіт-Культури-Революції, за яким Революція створила «нову людину», «надлюдину» з новою філософією та стилем життя, творчості, звичайного робочого процесу».
На думку вченої, концепт радянської «надлюдини» містить в собі суперечливість: «Замість стати творцем і дати самому собі «своє добро і зло, самому бути своїм суддею і месником свого закону» радянська «надлюдина» мала бути абсолютно підконтрольною владі. Тобто позбавленою всієї приватної власності (від нерухомості та житла до авторських прав на інтелектуальний продукт чи мистецький витвір) та нормальних сімейних стосунків, а працювати мусила там і стільки, де цього потребувала держава. Незгодних позбавляли роботи, житла і ув’язнювали до концтабору (ҐУЛАҐу), застосовуючи покарання трудом, поєднане з «перековкой сознания». На невиправно незгодних чекали засоби впливу медичного та медично-педагогічного характеру, тобто започатковане у 1921 р. Феліксом Дзержинським за підтримки Володимира Лєніна примусове «лікування» у психіатричних лікарнях. Спеціальні статті з’явилися в Кримінальних кодексах РСФРР та УСРР відповідно у 1926 та 1927 рр».
Автор також відзначає значущість травматичного досвіду Голодомору: «Аналіз взаємовпливу історії радянського повсякдення на літературний процес і навпаки протягом усієї комуністичної епохи, окрім віддзеркалення форм еволюції радянської «надлюдини», дає змогу оприявити ще і вплив травматичного досвіду Голодомору на збереження українців як нації у ХХ ст. та перспективи національного розвитку у столітті ХХІ. У героях і сюжетах знакових для ХХІ ст. романів — Леонід Кононович «Тема для медитації», Сергій Сингаївський «Дорога на Асмару», Володимир Сердюк «Мистецтво вмирання» — віддзеркалено травматичний досвід Голодомору, його вплив на вітальність українців як нації. Травма — наслідок шокуючих подій, які змінюють основи життя людини. Травматичний досвід репресій і Голодомору в Україні більшовики використали як «нульовий» цикл, основу і вектор руху, який об’єднує суму розрізнених дій. З одного боку, широкий спектр репресій мав залякати населення і спонукати до практично безоплатної, інтенсивної, на межі можливого праці, а з другого — створювався подібний до культу християнських святих культ «героїв революції» та «піонерів-героїв». У 1932—1933 рр. у пресі з’явилися статті про «піонерів — дозорців колгоспного врожаю», з 1934 р. — повноцінний культ вшанування пам’яті піонерів. Таким чином, спільнота «програмувалася» на ототожнення себе з реальним або уявним загиблим «героєм, мучеником», його родичами, свідками (реальними чи потенційними), з їхнім болем, консолідувалася цим «спільним болем», репресуючи в такий спосіб пам’ять про реальні події та особисті втрати там, де не вдається блокувати інформацію. Травма одночасно набувала статусу події, що змінила життя, та процесу, і починала в реальному часі моделювати ставлення до минулого, сприйняття сьогодення і майбутнього, вписуватися у повсякдення, ставати стилем життя, біографією та ідентичністю. Сучасним письменникам вдалося блискуче «обжити простір німоти», сформований не лише шоковим станом жертв геноциду, а й кількома десятиліттями ретельного блокування інформації з боку влади для світу та всередині України, створенням для соціуму культури горя по-радянськи та русифікацією українців. Характерні особливості радянської «надлюдини», яку партія створювала застосуванням геноциду Голодом, спосіб і наслідки впливу посттравматичного стресового розладу (далі — ПТСР) на життя кількох поколінь, процес виходу з нього проявляється у метасюжетах сучасного українського роману всебічно і майже з історіографічною достовірністю. Літературне «озвучування» досвіду травми зробило можливим подолання згубних поколіннєвих проявів ПТСР».
Тетяна Євсєєва здійснює аналіз трьох романів – Л. Кононович «Тема для медитації» (2004), С. Сингаївського «Дорога на Асмару» (2016), В. Сердюк «Мистецтво вмирання» (2019), в яких універсальною основою є «метасюжети, пов’язані з «проговоренням» досвіду Голодомору в Україні, подолання травматичних наслідків, відбудова і комфортне облаштування власного дому, а ширше — всієї України. Відтепер вони працюють в українському та світовому культурному просторі, допомагаючи нам «відновити розбиті форми з самих себе», а світові будучи пересторогою, щоб «ніколи знову»».
Із повним текстом статті можна ознайомитись за посиланням:
http://www.golos.com.ua/article/318979
За інформацією газети Верховної Ради України «Голос України»