 |
Автор статті окреслює політичні настрої, відносини Академії та влади тих часів: «Коли у лютому 1919-го Київ захопили більшовицькі війська, здавалось, що нова влада всіляко підтримуватиме створену за кілька місяців перед тим Українську академію наук (УАН). Достатньо було очільникам Академії президенту Володимиру Вернадському та неодмінному секретарю Агатангелу Кримському зустрітись із наркомом освіти УСРР Володимиром Затонським, як в Академії нарешті з'явилось власне приміщення, що і за Гетьманату, і за Директорії їй було багато разів обіцяне, проте так і не надане. Очікували і на надання головному українському науковому центру фінансування згідно з досить-таки швидко ухваленим владою академічним кошторисом. На початку свого урядування більшовицькі очільники у внутрішні справи Академії особливо не втручались. УАН обирала академіками тих осіб, яких вважала за потрібне, створювала ті установи, які вважала необхідними, без будь-якого узгодження із владою затверджувала на посадах своїх наукових співробітників та оплачувала їхню роботу. Втім, на позір прихильне ставлення радянської влади до УАН як до інституції від початку контрастувало з її ставленням до академічних працівників як приватних осіб. Вчені, які стали до праці в Академії, до революції мали пристойні доходи, тож ототожнювались із ворожою пролетаріату буржуазією, обходження з якою як з класовим ворогом було відповідним. Без церемоній та зайвих розмов до зазвичай великих й ошатних квартир науковців на постій ставали червоноармійці. Постій часто супроводжувався насильством, грабунками та знищенням майна, а також домашніх бібліотек і лабораторій. Мали місце накладання контрибуцій та реквізиції житла. Щоб якось убезпечитись, УАН майже одразу після приходу більшовиків почала просити у влади спеціальні документи - так звані «охоронні листи». Звертань за «охоронними листами» з місяця в місяць ставало все більше, і на початку червня 1919-го Рада народних комісарів УСРР була змушена навіть видати спеціальний декрет про «охоронні грамоти» для академіків. Декрет визначав типовий зміст цього документу, що мав бути складений двома мовами - українською та російською. У академіків та директорів академічних установ заборонялось реквізувати житло, бібліотеки та наукове приладдя. Право видавати «охоронні грамоти» переходило до керівництва УАН, і Академія негайно цим правом скористалась, виписуючи «охоронні листи» багатьом академічним працівникам. Проте науковці привертали увагу більшовиків не лише через привабливу приватну власність, яку можна було реквізувати. Серед співробітників УАН було чимало громадських, політичних та державних діячів - колишніх членів Української Центральної Ради (УЦР), Генерального секретаріату УНР, Кабінету міністрів Гетьманату та Директорії УНР. Більшовики ставились до них однозначно вороже. Арешти вчених саме через їхню політичну діяльність у минулому були непоодинокими».
 Охоронний лист, виданий Володимиру Науменку 10 червня 1919-го. Зберігається в архівно-кримінальній справі В.П.Науменка у Галузевому державному архіві СБУ |
Оксана Юркова пише про пеші арешти 1919 року: «Чи не першим вже на початку березня 1919-го був арештований співробітник академічної Комісії для складання біографічного словника діячів України Петро Стебницький, колишній член УЦР, міністр освіти в одному із урядів за часів Гетьманату. Академія не залишилась осторонь і одразу після арешту вченого за рішенням Спільного зібрання звернулась із «клопотанням» до наркома освіти про «одзволення» Петра Стебницького. Коли 25 березня 1919-го чекісти арештували академіка Сергія Єфремова, також колишнього члена УЦР, генерального секретаря міжнаціональних справ Генерального секретаріату УЦР-УНР, Академія діяла вже за шаблоном. Вже наступного дня після арешту за рішенням Спільного зібрання до наркома освіти було направлене «клопотання» щодо звільнення Єфремова за підписом президента та неодмінного секретаря УАН. Складене воно було за тією ж формою, як і у справі Стебницького. На додачу, за кілька днів до Затонського вирушила делегація у складі трьох академіків - Володимира Вернадського, Дмитра Багалія та Федора Тарановського. А ще за кілька днів листа наркому від свого імені написав Вернадський як президент УАН. Кількаразові наполегливі клопотання виявились успішними. Вже 5 квітня академікам стало відомо, що і Стебницького, і Єфремова чекісти звільнили. Однак практично одразу в УАН дізнались про іншого арештованого співробітника - інженера-технолога Ернеста Гарфа... Далі все пішло по колу. Арешти, клопотання (і не лише за співробітників Академії, а й за інших вчених), візити до владних кабінетів із проханнями звільнити науковців, охоронні листи, нові арешти... Червоний терор набирав обертів. В ніч з 7 на 8 липня чекістами був арештований співробітник Першого (Історико-філологічного) відділу УАН літературознавець Володимир Павлович Науменко».
Вчена окреслює і саму постать Володимира Науменка: «Науменко належав до відомих всьому Києву діячів та мав виняткову репутацію. Знаний педагог-новатор, викладач словесності у київських гімназіях, колегії Павла Галагана, Володимирському кадетському корпусі, засновник і директор приватної гімназії, очільник Київського товариства грамотності, довголітній редактор знаменитого часопису «Киевская старина», Науменко також брав активну участь у київських «Старій громаді» та «Просвіті», був співзасновником Українського наукового товариства у Києві. У 1902-му він здійснив безпрецедентний крок - придбав ділянку землі із могилою Тараса Шевченка, взявши на себе турботи і захист місця останнього спочинку Кобзаря. У березні 1917-го, коли головою Української Центральної Ради заочно обрали Михайла Грушевського, Науменко виконував обов'язки голови до повернення Грушевського до Києва. Далі була робота помічником попечителя (а потім і попечителем) Київської шкільної округи, у комітеті при міністерстві віросповідань Української Держави. 14 листопада 1918-го Володимир Науменко був призначений міністром народної освіти та мистецтв Ради міністрів Української Держави. На цій посаді працював лише місяць».
Клопотання щодо звільнення вченого відбувалось класичним шляхом: «Щойно дізнавшись про арешт Науменка, 9 липня 1919-го УАН пішла вже звичним шляхом - звернулась до наркома освіти із клопотанням про звільнення. У листі не лише було підкреслено надзвичайно велике значення роботи, яку вів вже літній вчений (Науменкові на час арешту було 67 років), а й спеціально наголошено, що Науменко від початку роботи в Академії стояв «осторонь від усякої політики» і «присвятив усього себе культурно-науковій праці, розуміючи, що вона народові тепер особливо необхідна». Однак цього разу Академія із клопотанням спізнилась».
 Лист Української академії наук до Наркома освіти УСРР від 9 липня 1919-го із проханням звільнити Володимира Науменка. Зберігається у ЦДАВО України |
Далі події розвивались досить стрімко: «Архівно-кримінальна справа Володимира Науменка, що збереглась в архіві СБУ, а також свідчення очевидців, опубліковані у київській пресі восени 1919-го після приходу Добровольчої армії, дозволяють реконструювати події сторічної давнини. В ніч з 7 на 8 липня 1919-го у помешканні Науменка по вул. Караваєвській (нині вул. Льва Толстого), 23 згідно виданого напередодні ордеру Всеукраїнської ЧК був проведений обшук. Чекісти вилучили портфель із листуванням та документами, а також 15 тисяч рублів. Вчений був арештований. Близько третьої години ночі його привезли до будинку на вулиці Рози Люксембург, де розташувалась Всеукраїнська ЧК (нині вулиця Липська, до 1919-го - Катерининська), а вранці 8-го липня допитали. Допит, швидше за все, був недовгим: слова Науменка, зафіксовані розмашистим почерком чекіста, ледве займають півтори сторінки. Завершує протокол допиту речення «Ставлення до радянської влади негативне, але лояльне». Саме обвинувачення було коротким: «займав посаду міністра народної освіти при Гетьмані». Науменко провини не визнав. Вдень заарештованого вченого повернули до камери. Як згодом згадував один із тодішніх ув'язнених, Науменко був спокійний: слідчий, що проводив допит, запевнив чоловіка, що йому нічого не загрожує. Між тим все було вирішено. Того ж дня на засіданні Колегії Всеукраїнської ЧК присутні чекісти Лацис (голова ВУЧК), Яковлєв, Витвицький, Іванов за секретарювання Ніколаєва після доповіді Витвицького розглянули справу Володимира Науменка та ухвалили його розстріляти. Вирок мав бути виконаний впродовж 24 годин. Ввечері, коли арештовані пили чай, до камери зайшов чекіст Терехов та викликав відомого київського адвоката Сергія Горбунова. Через п'ять хвилин він викликав Володимира Науменка, а потім ще одинадцять осіб. За якийсь час почулись глухі постріли... Тіла розстріляних були відвезені на Лук'янівське кладовище: їх ховали у могилах, що напередодні були вириті чехами-заручниками. Про розстріл Володимира Науменка та інших відомих киян було оголошено у київських газетах у традиційних тоді рубриках про реквізиції та розстріли контрреволюціонерів 10 липня. Свої кричущі злочини радянська влада не приховувала і навіть хизувалась ними».
Смерть визначного науковця була знаковою в усіх сенсах – вчені Академії вже не сумнівались щодо агресивного ставлення до них влади: «В Академії звістка про вбивство Володимира Науменка справила сильне та гнітюче враження. Стало зрозумілим, що система «клопотань» себе вичерпала. Публічні засідання були мінімізовані. Деякі вчені, побоюючись за своє життя, почали переховуватись. Президент УАН Володимир Вернадський виїхав на біологічну станцію у Старосілля за 20 км від Києва. Лише після захоплення Києва Добровольчою армією 7 вересня 1919-го на Спільному засіданні УАН була пошанована пам'ять вбитого напередодні проф. Олександра Сперанського та розстріляного ВУЧК Володимира Науменка. Було ухвалено, що «коли пощастить одшукати тіло В. П. Науменка, Академія наук бере на себе організацію його похорону». Не пощастило... Досі місце останнього спочинку Володимира Павловича не встановлено. У вересні 1919-го київські газети зарясніли некрологами на смерть Володимира Науменка та спогадами про нього. 7 жовтня у Київському університеті відбулось спеціальне засідання Товариства Нестора Літописця, присвячене вбитому чекістами Володимиру Науменку. Виступали відомі вчені Митрофан Довнар-Запольський, Володимир Щербина, Микола Василенко, Євген Ківлицький та Андрій Лобода. Меморіальні заходи провели Київське педагогічне товариство та Київське товариство грамотності».
Тим не менш, вбивця Володимира Науменка був покараний, хоч і не за розстріл вчених: «9 жовтня кияни дізнались про арешт вбивці Володимира Науменка. Сталось це доволі несподівано. За пограбування кременецької скарбниці на 600 тисяч карбованців був затриманий повітовий комісар кременецького присутствія Терехов. Про його арешт повідомили у газетах. Службовець одного із банків, прочитавши про це, прийшов до поліції та заявив, що арештований злодій - той самий Терехов, що проводив розстріли у ВУЧК та розстріляв Науменка».
Із повним текстом статті можна ознайомитись за посиланням:
http://www.dsnews.ua/nasha_revolyutsiya_1917/ministr-narodnoyi-osviti-chomu-chekisti-rozstrilyali-volodimira-08072019200000
За інформацією Інституту історії України НАН України