 |
Автор статті окреслює політичну ситуацію того періоду: «Політичні та воєнні обставини кінця 1918-го - першої половини 1919-го складалися для української державності вкрай несприятливо. Ідеологічні розбіжності, взаємна недовіра не дозволили прихильникам гетьмана Павла Скоропадського та соціалістам Директорії об'єднати військові зусилля у боротьбі за Україну. У січні 1919-го під впливом більшовицької агітації українське військо тануло, Директорія під натиском червоних іхтамнєтов мусила залишити Київ та продовжувати боротьбу за державність, закріпившись у Кам'янці-Подільському. Перед активними діячами УНР постав вибір: або залишитися у Києві, або виїхати за кордон з численними дипломатичними місіями. Над цим задумався і тимчасовий комісар Комісаріату культів УНР (а перед тим - міністр Ісповідань в уряді гетьмана Павла Скоропадського) Олександр Лотоцький. Окупація червоними Києва у лютому 1918-го нагадувала, що залишатися в Україні ризиковано. Повагавшись, вирішили виїхати і Лотоцькі. Дипломатичні вакансії швидко вичерпалися, однак Директорія в останню мить вирішила вислати новий склад Посольства до Царгороду, де український посол Михайло Суковкін після падіння гетьманського уряду перейшов на відверто проросійські позиції і занедбав свої посадові обов'язки. Ця місія була для України надважливою. По війні 1914-1918 рр. Туреччина стала об'єктом прискіпливої уваги Антанти. У жовтні 1918-го турецьку столицю Стамбул зайняло англійське військо, місто кілька років називалося Константинополем. Звідси відкривалися шляхи до країн Близького Сходу, координувалися дипломатичні та військові заходи, пов'язані з Балканами, Півднем Європи та Україною. У Константинополі українські урядовці сподівалися знайти розв'язання проблеми автокефалії церкви в Україні».
 |
Автор описує поїздку дипломатичної місії Олександра Лотоцького, яка вирушила з Києва наприкінці січня 1919-го. «Неймовірними зусиллями Олександр Лотоцький у травні-червні домігся визнання його повноважень з боку уряду Туреччини і представництв Антанти. Повністю зосередитися на захисті інтересів держави Посольство змогло аж у липні. Уряд УНР дипломатичними засобами намагався організувати протидію більшовицькій окупації України».
Автор статті описує і налагодження стосунків з Вселенським престолом Посольства УНР: «По смерті патріарха Германа V катедра була вакантною, з жовтня 1918-го її посідав місцеблюститель (locumtenens) митрополит Прусійський Доротей (Маммеліс). Ще 15 січня 1919-го радник Посольства Олександр Кобилянський подав прохання до Вселенської патріархії про визнання автокефалії УПЦ відповідно до закону Директорії УНР від 1 січня 1919-го. (…) Однак, дипломатичні зусилля у цій царині були приреченими. І не лише тому, що греки остерігалися «відродження пошматованого російського велетня, та тяжкої помсти за порушення його інтересів». Позначилося й те, що уряд Директорії не контролював української території, а також повна відсутність підтримки української автокефалії з боку проросійського єпископату та сумно відомий грудневий арешт ієрархів у Києві. До липня 1919-го, проїхавши майже всі православні країни Європи, у Константинополі опинилися митрополит Одеський Платон, професор КДА Федір Титов, архієпископ Кишинівський Анастасій, київський вікарний єпископ Никодим, архієпископ Олексій, та самі арештанти – «мученики» – єпископ Євлогій та митрополит Київський Антоній. Навіть залишившись без своїх катедр, вони скрізь поводилися на чужій канонічній території як повноправні єпархіальні архієреї та принагідно дискредитували українську владу. Так, у листі до митрополита Афінського владика Платон оповідав, що «з бороди та голови митрополита Антонія, з наказу української влади, вищіпано по одному волоску усю рослинність, аби тим сплюгавити православну його ієрархічну гідність до вигляду католицького ксьондза». Користуючись присутністю добровольців, проросійські владики аналогічним чином тиснули на Фанар аж до повернення на Батьківщину у серпні 1919-го, а їх авторитет, підкріплений рішеннями Всеукраїнського собору 1918-го зберегти єдність з РПЦ, був вищим від будь-яких нот і рефератів українських дипломатів. Отже, з таких знайомих нам сьогодні розповідей про «українські звірства» розпочалася столітня боротьба з Москвою за автокефалію біля самого Вселенського престолу».
Із повним текстом статті можна ознайомитись за посиланням:
http://www.dsnews.ua/nasha_revolyutsiya_1917/-vishchipano-usyu-rostinnist-yak-ukrayintsi-v-konstantinopoli-26072019200000
За інформацією Інституту історії України НАН України