 |
Павло Гриценко пояснює, чому для українців мовне питання досі є настільки актуальним, хоча українська писемність була вже у ХІV столітті: «Причина в тому, що тривалий час існувала ситуація, коли говорити про українську мову на повний голос забороняли, коли не було держави, а була «держава» УРСР — було напівзаборонено. Де провели більшість часу наші дисиденти? І чи не найбільше їх було саме зі сходу, з Донеччини, з Луганщини — Олекса Тихий, Василь Стус, Іван Дзюба. Їхній український дух було погамовано, і вони відчували, що народ фактично бездержавний і безмовний. Відновлення України як держави значною мірою було поєднане з питаннями мови. Українська нація виростала і продовжує виростати саме завдяки осмисленню ролі української мови. Через мову йшли до національної свідомості, до національної пам’яті, до осмислення своїх коренів. Було згадано про ХІV століття, а я кажу більше: у текстах ХІ століття уже є риси української мови, нині нам притаманні, і ми ними користуємося. І збереглися пам’ятки, які це доводять».
Науковець також пояснює якими питаннями займається Інститут української мови НАН України: «Сама ідея створення Інституту української мови теж виросла на хвилі утвердження Незалежності. Коли в 1918 році закладали Академію наук, тоді Вернадський, росіянин за походженням, який став її першим президентом, дуже чітко артикулював політичне завдання: в Україні має бути Академія наук, і першим за значенням там має бути історико-філологічне відділення. Бо треба дати мову, треба повернути історичну пам’ять і навколо цього формувати національну еліту. І тоді розпочалася робота прообразу Інституту української мови. У 1930-ті роки все це зникло і інститут закрили, щоб української й не звучало. Був Інститут мовознавства. А в 1991 році відбулося роз’єднання: залишився Інститут мовознавства зі своїми завданнями, і виокремився Інститут української мови. Дуже добра ідея, але її не реалізовано до кінця, ніколи Інститут не був укомплектований. Зізнаюся вам, що ми, науковці, маємо великий гріх перед суспільством. І сьогодні в архівах ще лежать стоси писемних пам’яток, яких ніколи ніхто не досліджував. Мало яка європейська країна має пам’ятки, які не оцифровано, не опубліковано у паперовому варіанті й не досліджено. Фактично моїм колегам за кордоном часто немає вже що робити, і вони не знають, як придумати якусь тему, щоб зайнятися нею і це було наукоподібне. А тут отакенні стоси лежать. Немає коштів».
Окрім відсутності фінансування Павло Гриценко відзначає нестачу фахівців, особливо у сфері «мертвих» мов, тобто латини і давньогрецької, пояснюючи, для чого необхідно їх вивчати і чому це є надзвичайно важливим: «А для того, щоб себе нарешті відчути частково спадкоємцем світової цивілізації. Чому в 1930-ті роки, коли у двері стукав Голодомор, наші провідні поети, вчені сідали і перекладали античних і європейських авторів? Вони знаходили паралелі між українським буттям і тими народами. Вони залишилися в історії — греки, латиняни, римляни — тому, що про них знають. І щоб ми залишилися в історії, про нас мають знати. А про нас знатимуть, якщо ми свою спадщину дослідимо. Доля була до нас прихильною: які війни прокотилися по Україні, а пам’ятки ці збереглися! Але сьогодні ми не маємо ні фінансування, щоб їх досліджувати, ні кадрів. Маємо по-новому їх виховувати. І головне — немає комунікації. Є мовознавці і керівництво держави, які так далеко на Олімпі, що нас не чують. А я хотів би, щоб вони збагнули: можна побудувати прекрасні автобани, можна досягти високого ВВП і дуже цьому радіти. Але якщо ми заберемо в людини мову, здатність комунікувати, здатність розуміти те, що закладено в мові…».
Науковець також коментує закон «Про мову» 2019 року: «Навіть якби ми дуже захотіли, щоб була тільки одна мова, цього хотіння ніколи не достатньо. Мова — це така субстанція, якій ти ніколи не можеш надати конечної форми, це гіпердинамічна система. Але потрібно проводити зважену, мудру політику і чітко пояснювати, що мова — це узагальнений термін — розпадається на сегменти. Є літературна, елітарна. Є розмовна, діалектна, просторіччя, побутова. І ось кожен із цих рівнів мови мусимо розуміти, жоден із законів не може заборонити його використовувати. Але ви маєте розуміти ці різні поверхи. Є найвищий рівень елітарності, і якщо ви прагнете цієї вищості, ви прагнутимете оволодіти цією мовою. І позбуватися того, нижчого, залучати елемент внутрішнього критицизму, думання в мові».
Павло Гриценко висловлюється і щодо законопроекту «Дематюкація мови»: «Потрібен закон, який би визначив певні межі. Але законопроєкт, що зареєстровано у Верховній Раді нещодавно… Видно, були добрі наміри, але він швидко і не відомо, на якому коліні (правому чи лівому) написаний. Там ніде не сказано, якої мови це стосується. І такого терміну, як «дематюкація» (і «матюкація»), немає у правничій термінології й у жодному словнику. Це новотвір пані Богомолець».
Як за допомогою української мови обєднати всіх і які перепони є на цьому шляху: «Якщо ми хочемо, щоб українська мова об’єднала всіх, ми маємо її навчити! Створити передумови, щоб діти різних національностей були залучені. Маємо показати їм: це той шлях, який ви маєте пройти, і вам відкриється те, чого ви зараз навіть не уявляєте. А що сьогодні маємо? Болгарські діти на півдні Одеської області до української мови не долучені. Втрачаючи своє болгарське, вони набувають російськомовності. Частина румунського і молдовського населення охоплена українською мовою і більш-менш навіть складає ЗНО. Але угорське населення — це катастрофа. Тому що ми, по-перше, дозволили Угорщині знищити ті українські громади, які були там з ХІХ століття, з побудованими в складчину школами, церквами. Відбулося винародовлення, жорстока асиміляція, закріплена в конституції Угорщини. У такий спосіб вони розділили громади на русинів і українців. І оскільки ця громада вже не має необхідної кількості громадян і дітей, які йдуть до школи, то вона фінансово не підтримує ні русинів, ні українців, бо їх уже ніби немає. Зате вкладають величезні кошти в Україні. Але не в Україну, а тільки в угорську громаду Закарпаття. По-перше, урядовцям і науковцям необхідно сісти і вислухати одне одного. По-друге, не робити імітації діяльності, бо від імітації нічого не народжується. Маємо суцільні імітації: якась програма, якийсь новий департамент. Але хто в цьому департаменті зможе надати відповідь на всі ті питання? А ми можемо надати. І пропонуємо такий круглий стіл. Якщо мене почують пан Президент, пан Прем’єр-міністр нинішній чи майбутній, я готовий 24 години на добу працювати. У нас є цілісна програма, яку можна реалізувати. Не декларація, не імітація, а крок за кроком. Ви боїтеся, що це дорого коштуватиме? Насправді ви витрачаєте в десятки разів більше на імітацію, ніж треба було б витратити на науку. Слід чітко визначити шляхи, як іти до українськомовної України, українськомовного середовища. Мова потребує праці розуму і серця. Я переконаний: не буде в Україні найближчим часом мовної проблеми, якщо ми зможемо обговорити це питання, скласти чіткий план дій і дотримуватися його. І за 5—7 років змінимо Україну у плані культурно-мовному і ментальному до невпізнання. Цього усім бажаю!».
Із повним текстом інтерв’ю можна ознайомитись за посиланням:
https://ukurier.gov.ua/uk/articles/direktor-institutu-ukrayinskoyi-movi-pavlo-gricenk/
За інформацією газети Кабінету Міністрів України «Урядовий кур'єр»