 |
Автор нарису оповідає історію створення Музею-садиби Катерини Білокур: «Заклад було створено 1977 року, через 16 років після смерті мисткині. До цього в хаті Білокурів мешкали уродженці Богданівки, котрі емігрували з Франції. Після їхнього хазяйнування рідний будинок художниці перетворився на напівзруйновану халупу. Відновлювати хату мисткині і створювати в ній музей допомагали визначні діячі української культури, зокрема Микола Бажан, Ніна Матвієнко, Олесь Гончар, Іван Драч, Олександр Непорожній, Ганна Самарська. Пам’ятник Катерині Білокур у дворі музею зробив її племінник — Іван Григорович, котрому тітка матеріально допомагала під час навчання. Катерина Білокур сподівалася, що Іван Григорович стане художником. (…) У хату художниці ведуть невеличкі сіни, на стіні яких нанесено слова Олеся Гончара про значення творчості Катерини Білокур, обрамлені птахами й квітами роботи Ганни Самарської — улюбленої учениці художниці, також богданівської уродженки. Вона ж розписала й піч у кімнаті, що являє собою своєрідну вітальню мисткині».
 |
Автор описує життєвий шлях становлення художниці: «Широке визнання прийшло до мисткині несподівано. Вона почула пісню «Чи я в лузі не калина була...» у виконанні Оксани Петрусенко і була вражена талантом прими, написала їй листа, до якого долучила свій малюнок калини. Дівчина не знала адреси співачки й підписала конверт просто: «Київ, академічний театр, Оксані Петрусенко» (звісно, що пунктуаційних знаків не було, бо дівчина й гадки не мала, де їх ставити). Лист Петрусенко отримала — уже в цьому відчутний Божий промисел! Співачка була в захваті від малюнка невідомої їй селянки і, порадившись із приятелями — Василем Касіяном та Павлом Тичиною, попросила знайти талановиту дописувачку. Роботами Катерини зацікавилися. 1940 року її картини експонувалися в Полтаві (саме до Полтавської області належала тоді Богданівка), де здобули грандіозну славу. Невдовзі художницю преміюють поїздкою до Москви, де вона знайомиться з оригіналами творів Третьяковської галереї та Музею образотворчих мистецтв ім. О. С. Пушкіна. Уже 1941-го жінка, котру односельці донедавна вважали, м’яко кажучи, дивакуватою, мала б стати народною художницею України. Проте Друга світова війна вступила на терени Радянського Союзу, цивільні справи відійшли на другий план. У Богданівці під час війни, до речі, було два табори військовополонених. Брат Катерини, Павло, із фронту не повернувся. У перші роки німецько-радянської війни у художниці на нервовому ґрунті відмовляють ноги: вона дізналася про пожежу в полтавському музеї народного мистецтва і подумала, що всі її картини, які в ньому зберігалися, теж знищив вогонь. На щастя, побоювання художниці цього разу виявилися марними. Уже після війни, 1954 року дві картини Катерини Білокур «Цар-Колос» і «Берізка» були втрачені після тріумфальної для неї виставки в Парижі, де її твори дістали захоплену оцінку Пабло Пікассо, який взагалі-то вкрай рідко робив компліменти художникам-сучасникам. За втрачені картини держава дала мисткині мізерну компенсацію... Залишилися репродукції цих робіт, вони, зокрема, увійшли до єдиного прижиттєвого альбому художниці, що побачив світ 1959 року».
Із повним текстом нарису (створити який автору допомагали завідувачка Музею-садиби Катерини Білокур у Богданівці Ольга Шаповал і науковий співробітник цього закладу Ольга Шеремет) можна ознайомитися за посиланням:
https://day.kyiv.ua/uk/article/poshta-dnya/kriz-terny-do-zirok-kateryna-bilokur
За інформацією газети «День»