 |
Автор статті зауважує: «100 років тому "в усіх ротах, ескадронах, батареях та командах" було прочитано, а згодом у радянській пресі оприлюднено наказ очільника військового відомства радянської Росії Лева Троцького із закликом до червоноармійців "не підкоряти, а звільняти" Україну. Сучасники подій оцінювали цей наказ як один із вирішальних у перемозі в Україні червоних на зламі 1919 та 1920-го. Нині ж він маловідомий широкому загалу, та й історики про нього не завжди згадують. А варто б. До цього часу серед патріотично налаштованих українців переважають погляди на Троцького як чи не найбільшого українофоба серед управлінських "башт" Кремля. Здавалося б, для такого ставлення є вагомі передумови. Від фактів нікуди не дітися: Троцький у 1919-му і справді став одним із промоутерів об'єднання радянської України з Росією, був прихильником жорстко централізованої армії. Але... Без централізації військового управління у більш-менш тривалій перспективі успіху у війні досягти неможливо. Недарма ж щось подібне – підпорядкування добробатів єдиному командуванню - відбувалося і в Україні під час нинішньої війни з Росією. Тобто така поведінка Троцького закономірна для керівника військового відомства. Так, справді, Троцький із зміцненням радянської влади намагався позбутися "партизанщини". Але він не лише наполягав на ліквідації "махновщини", а й затято критикував частину керівників УСРР. Зокрема, напружені стосунки були у Троцького з близьким до Сталіна наркомом внутрішніх справ УСРР Климентом Ворошиловим. І далі вони не покращилися. Власне, саме у цьому конфлікті, але вже вищого рівня, тобто не з Ворошиловим, а зі Сталіним, ймовірно, і криється головна причина сучасного ставлення до Троцького як головного кремлівського українофоба. Адже саме з подачі Сталіна "троцькістів" звинувачували у нехтуванні національно-культурними правами українського народу. Почалося це після відходу Леніна від влади у 1923-му і продовжувалося включно до 1937-го, коли вже навіть термін "великодержавний шовінізм" публічно не вживався. Нині основним запереченням українофобства Троцького означається його позиція кінця 1930-х, коли він висловився на користь незалежної від Кремля робітниче-селянської України».
Далі у статті Геннадій Єфіменко описує події 1919 року: виступ Троцького з великою промовою на «об'єднавчому» засіданні ВУЦВК 19-го травня, розгляд позиції «групи Попова» 20 листопада на розширеному засіданні політбюро ЦК РКП(б), відповідь на лист Попова наркома військових справ РСФРР у вигляді тез «Українська армія. Українські повстанці та інше /з приводу доповіді товариша Попова/», оголошення 2 грудня 1919 року публічного «Наказу Голови Реввійсьради Республіки тов. Троцького червоним військам, що вступають у межі України» та ін.
Історик підсумовує: «Наказ Троцького зумовив симпатії не лише впливових політиків Наддніпрянщини, а й представників Української Галицької армії, що сприяло її переходу на бік червоних у лютому 1920-го. Щоправда, опанувати Галичиною, незважаючи на вагомі успіхи липня-серпня 1920-го, червоним таки не вдалося. Але школа червоних старшин з українською мовою викладання справді була створена. Та й сам Троцький став захисником прав України, щоправда, радянської. Як перед першим формальним визнанням Росією незалежності радянської України наприкінці 1920-го, так і під час створення СРСР у 1923-му, він грав на боці УСРР. Але то вже інша історія, про яку, втім як і про наказ кінця 1919 року, рідко хто розповідає. Щоправда, є винятки. Натомість "правилом" залишається оцінка Троцького як головного українофоба Кремля. Чимало мірою на таку оцінку впливає поширеність приписаної Троцькому і нетерпимої до України та українців агітаційної фальшивки "Інструкція агітаторам-комуністам на Україні". Вона свого часу була навіть в шкільних підручниках з історії України. Але й це минає».
За інформацією тижневика «Деловая столица»