 |
Автор зазначає: «Коли Крим став частиною УРСР, ця подія не викликала збурень ні в російському суспільстві, ні серед населення півострова. Тоді вважалось, що українська державність — примарне явище. У розпорядженні московського центру перебувала вся велика промисловість України, так само як інші об’єкти «загальносоюзного» значення, військові й цивільні. Коли президія АН УРСР порушила питання про перепідпорядкування їй розташованих у Криму інститутів АН СРСР, у Москві таку пропозицію негайно відхилили. По-іншому склалася ситуація в першій половині 1990-х років, коли Україна здобула реальну незалежність. Зберігаючи «братні» відносини з українським керівництвом, бо залишалася надія повернути республіку під свій політичний контроль, уряд Бориса Єльцина робив усе від нього залежне, щоб не втратити попередніх позицій у Криму та якомога повніше ізолювати його від Києва. Ми й тепер не уявляємо собі реальних масштабів тих зусиль, бо вони приховані в недоступних для українських дослідників архівах. Проте, як свідчить короткочасна історія «Республіки Крим», досить і того, що лежить на поверхні».
Історик пише про відтворення Кримської АРСР, претензії російського парламенту на Крим і Севастополь, зустріч двох президентів у Масандрі, встановлення посади президента «Республіки Крим».
Станіслав Кульчицький пояснює яким чином відбулась стабілізація ситуації в Криму: «Під час робочої зустрічі президентів України та Росії у квітні 1994 року, на якій укотре обговорювалися проблеми Чорноморського флоту, була досягнута принципова домовленість про укладення договору про дружбу і співпрацю між двома країнами. Розроблення договору відбувалося важко, оскільки українська сторона домагалася головного: взаємного визнання кордонів, що історично склалися. Росія мусила визнати, що Крим належить Україні. Підписання документа з урочистою назвою «Договір про дружбу, співробітництво і партнерство» стало можливим тільки у 1997-му. По-перше, українська сторона пішла назустріч російській у справі розв’язання проблем Чорноморського флоту. По-друге, російські державні діячі зрозуміли, що висування територіальних претензій до сусідньої країни або демонстративне ігнорування визнання її кордонів державними могло мати тільки один результат — переорієнтацію України на Захід. Незважаючи на протести з боку Росії, Польща, Угорщина та Чехія в березні 1997 року стали членами НАТО. Цілком гласно тривала підготовка до укладення «Хартії про особливе партнерство між Україною та НАТО». Україна не була готова стати повноцінним членом Альянсу з військового погляду. Однак у разі цілковитого ігнорування її національних інтересів Росією цей документ міг набути форми, яка не відрізнялася б від повноцінного членства. Тому 30–31 травня 1997-го Єльцин здійснив державний візит до Києва й підписав згаданий договір, ст. 2 якого проголошувала: «Високі Договірні Сторони відповідно до положень Статуту ООН і зобов’язань по Заключному акту Наради з безпеки і співробітництва в Європі поважають територіальну цілісність одна одної і підтверджують непорушність існуючих між ними кордонів». Короткочасне існування «Республіки Крим» показало, що російські правлячі кола не спромоглися анексувати цю територію України, спираючись на підтримку більшої частини її населення, яке було дезорієнтоване примарними перспективами кращого життя в межах Російської Федерації. Анексія півострова виявилася можливою тільки у формі прямого силового втручання з порушенням усталених норм міжнародного права. Уряд Єльцина не був готовий до такого сценарію, бо передбачав невідворотні ускладнення у відносинах із цивілізованим світом».
За інформацією журналу «Український тиждень»