 Палац Бельведер, Варшава. Кінець 1920-их |
Автор статті зазначає: «У листі до військового міністра Володимира Сальського 30 березня 1920 року Голова Директорії писав: «Ми – Польща і Україна – повинні досягти цього порозуміння, щоб перед Москвою устояти. Посилання на історію польсько-українських непорозумінь в минулому для сучасного реального політика не є аргумент». Створення нової держави завжди має як внутрішні так і зовнішні чинники. Останні не менш важливі, ніж перші. Бо держава це й територія з чітко усталеними кордонами, на які мають погодитися, принаймні, сусідніми державами. Час Першої світової війни та її закінчення дає нам цілий шерег нових держав на руїнах старих. Архітекторами нових держав і кордонів були не лише суверенні народи, але й міжнародна дипломатія. Паризька мирна конференція Версальським мирним договором та ще кількома іншими освятила новий європейський порядок. (...) Як зазначав польський історик Влодзімеж Менджецький по закінченню Першої світової війни з'явилася можливість, але не безумовність відновлення польської державності: "новий статус був не просто результатом наших зусиль. Умовою його виникнення була також надзвичайно корисна система міжнародних сил". Отже, Польща як держава відбулася після Першої світової війни, зокрема, завдяки сприятливій зовнішньополітичній кон’юнктурі. Чому це не вдалося Українській Народній Республіці? Українці як нація на момент світової війни та революції були слабко модернізовані. Значною мірою вони жили в архаїчному світі, де політичні ідеї поширювались вкрай повільно. Ідея самостійної України була сформульована на початку ХХ століття. Але масового поширення вона не отримала навіть серед української політичної еліти. Ця еліта перебувала під впливом федералістських ідей та гасла національно-територіальної автономії. Після більшовицького перевороту та оголошення війни Україні стало зрозумілим, що стратегія автономії втратила будь-які шанси на реалізацію. Тільки тоді, у січні 1918 року, Центральна Рада оголосила Українську Народну Республіку самостійною незалежною державою. Важливим атрибутом незалежності мало стати міжнародне визнання новопроголошеної держави. Критично необхідною була зовнішня легалізація та підтримка військовою силою у боротьбі як з білою, так і червоною Росією».
Владислав Верестюк описує події Паризької мирної конференції: «Ідеї і положення Версальського мирного договору мали сильний вплив на всі інші рішення конференції. Було анульовано дію Берестейського мирного договору, що зачіпало інтереси УНР. Варто повторитися – Україні в планах Антанти не відводилося самостійного місця. Альянти перебували в полоні формули про триєдину (великороси, малороси, білоруси) російську націю і робили ставку на "білу" Росію. Їх цілком влаштовувала ідея федералізації небільшовицької Росії, в якій українці отримали б певну автономію. Українське питання мало розглядатись лише в межах загальноросійських проблем. Поодинокою державою, яка відчувала сенс в українській державі була щойнопроголошена Польська республіка. Але й тут були суперечності: насамперед, проблема розмежування своїх кордонів і лише потім домовленості про антибільшовицький союз».
Історик зауважує: «Протягом всього 1919 року Директорія, а, передусім, Симон Петлюра намагалися встановити контакти з польською стороною та заключити принаймні перемир'я на українсько-польському фронті. Починаючи з травня 1919 року поляки і українці кілька разів сідали за стіл різного рівня переговорів. Обговорювали умови тимчасового перемир'я. Прощупували можливі варіанти узгодження міждержавних взаємин. Каменем спотикання завжди ставала лінія кордону. Обидві сторони були готові до спільних дій проти більшовиків, але не знаходили порозуміння в справі Східної Галичини та Волині. 25 червня 1919 року Паризька мирна конференція, зважаючи на більшовицьку загрозу, дозволила Польщі тимчасово окупувати територію Східної Галичини по Збруч з наданням цьому краю статусу автономії. Трьома днями пізніше вона дала згоду на використання армії генерала Галлєра на галицько-волинському фронті для боротьби з більшовиками. Це значно посилило поляків. (...) 2 грудня 1919 року голова української дипломатичної місії Андрій Лівицький змушений був подати польській стороні декларацію, яка визначала західний кордон УНР вздовж річки Збруч, а далі через північно-західну Волинь. Остаточна лінія українсько-польського кордону мала б залежати від ухвали Паризької мирної конференції. Голова Директорії УНР Симон Петлюра стояв перед дилемою: або втратити все, або жертвою частини території продовжити боротьбу за УНР. Він приїхав до Варшави і підтвердив декларацію 2 грудня. Декларація 2 грудня порятувала український провід від повної катастрофи. Наприкінці березня 1920 року Андрій Лівицький писав: "Польща зараз являється єдиною дорогою для зносин України із рештою світу і що здебільшого через Польщу зноситься наш Уряд з своїми місіями за кордоном". (...) Політична конвенція була підписана 22 квітня 1920 року в Бельведері о першій годині сорок хвилин ночі. Вона складалася з дев'яти пунктів, першим з яких Польща визнала "Директорію незалежної Української Народної Республіки на чолі з головним отаманом Симоном Петлюрою за верховну владу УНР". (...) Українська сторона отримала не тільки визнання незалежності УНР, але й нові можливості у боротьбі з радянською Росією. Польща надала місце для розташування однієї дивізії у Ланцуті, а згодом у Бресті. Погодилася на формування іншої дивізії у Кам'янці-Подільському».
Історик зазначає, що така угода мала велику кількість противників серед української політичної еліти. З огляду на це українсько-польська акція не стала консолідуючим національним чинником ні в Україні, ні в Польщі. Варшавська угода викликала неприхильну обом державам міжнародну реакцію.
Ознайомитися з повним текстом статті За інформацією інформаційної платформи «Історична Правда»